ЧОМУ??? Питання один до одного

Відповідь: ЧОМУ??? Питання один до одного

Почуваюсь менш-більш. але загальний стан млявий, горло....
П"ю чаї,вчора мама якусь таблеточку підсунула....

 

Відповідь: ЧОМУ??? Питання один до одного

То характер такий. Мене мама революціонером називала. А тато ще з маленької "най-назло-моїй-мамі-мені-вуха-всохнуть". :xaxa:
Найбільше то в університеті проявилося. Як щось було не так, то говорила, що думала, за що нераз дістала.

От напишу вам кілька прикладів:
- Викладачку зі старослов*янської спитала, чому вона нас вчить тої мови через російську вимову, якщо латину ми вчимо через українську. Вона відповіла, що ТАК було, на що я відповіла, звідки вона знає, якщо то мертва мова й жоден носій до наших часів не дожив. І потому вперто читала через українську вимову, бо те зросійщення мене дратувало. :xaxa: На екзамені вона мені сказала так: "на три ви не відповідаєте, але чотири мені вам шкода поставити".

- Коли керівник кафедри зі щасливим виглядом повідомила, що нас вибрали переносити бібліотечні книжки з головного корпусу до сусіднього (правничого коледжу), спитала: "а чому не просять ті факультети, де хлопці вчаться? чого то дівчата мають таким займатися". Ви би бачили її лице. Зате нам дозволили менше часу то робити. Правда, бібліотекар давала нам по дві великі паки книжок, змотаних шварою (не знаю, як інакше той шнур називається), то я вперто брала тільки одну пачку, бо за цю роботу мені не платять, а задурно псувати собі наніц руки я не буду, або видайте мені рукавиці.

- Викладач із фізкультури знущався з дівчат по-чорному. Під час кд "дозволяв посидіти на лавочці", але змушував тоді переносити лавки, подавати м*ячі, обручі тощо. Та й під час занять відчуття було, що з нас знущаються. Кілька дівчат перейшло до іншої викладачки. Я також. Коли одного ранку я прийшла на фізкультуру, він мене зачепив до розмови, при тому, що навколо стояли всі студенти нашої групи: "ШО (прізвище) вам так не подобається в мене вчитися?" Я йому сказала, що в мене були певні причини, але я не думаю, що про це варто говорити при студентах і якщо він хоче, то я можу пізніше йому пояснити, чому. Він демонстративно сказав: "а мені нема що приховувати від моїх студентів!" На що я теж демонстративно відповіла: "ну то мені тим більше! я пішла до іншої викладачки, бо вам бракує людяності". Він побілів, вдихнув повітря й сказав, що за всю його викладацьку роботу йому ще так ніхто не казав, на що я відповіла, що вочевидь бракувало сміливості. На щастя, на мені то не відбилося й фізкультуру я нормально здала. Дівчата мені потім переказували, що він перестав знущатися над тими, в кого були кд й вони могли спокійно сидіти на лавочці чи просто ходити собі. І до решти відношення теж змінив на лагідніше.

Коротше, моя мама безперестанку мені повторювала (поки я вчилася): "не питай з ким їдеш, бо можеш не доїхати до пункту призначення". :xaxa: Але я закінчила й вона тепер часто каже, що шкода, що мій брат не має такого пробивного характеру, як я. Хоча й досі, мабуть, вважає, що з таким характером, як у мене, жінці важко в світі жити. Ну, але ніц, живу.

Щодо форумного спілкування, а особливо, коли хтось жаліється, то я реагую так, як бачу, що треба реагувати. Не завжди треба гладити по голівці, то найлегше, зрештою. Найважче - змусити людину подивитися на себе зі сторони. А гостра відповідь до цього змушує якраз. То як ляпас, коли в когось істерика, аби до тями повернути. Іноді лікар виписує солодкий сироп, іноді - гірку пілюлю, а часом - і операцію. Так і в духовній допомозі є.

Зрештою, дуже часто з того, як хтось пише, бачу чи тій людині допомога треба, чи трохи по штанцях потріпати. :xaxa: Відголос того зазвичай отримую в пп. Відголос різний, але й негативна реакція - це теж реакція, що змушує думати.
Зрештою, таке спілкування в віртуалі базоване на подібному спілкуванні в реалі, коли люди приходили за порадою чи до мене, чи до чоловіка.

Щось я забагато понаписувала, то вже будете вибачати.

 

Відповідь: ЧОМУ??? Питання один до одного

Зізнаюсь чесно,тоте кІно йно уривками виділа,такшо жоден з них якось не до душі...
Якщо чесно,то навіть не знаю, хто б мені зараз був до душі...

 

Відповідь: ЧОМУ??? Питання один до одного

Ні. Мені треба такого, що вмів би мене на місце поставити й водночас поважати й обожнювати, а ще стягувати мене з неба на землю, але й взяти зі собою політати також.
Недалекі в мене були, коли зустрічалася з хлопцями. Була дуже жорстока з ними, загризала, можна сказати, навіть знущалася. Мій кум колись добре підмітив, коли сказав, що я людину спершу "пропалюю", і якщо вона витримає мій вогонь - то стає другом, а як ні - ворогом.

Ну, знання та освіта то таке. Завжди можна разом розвиватися. Гірше, якщо людина до розвитку не прагне. Я тягарі за собою не ношу, перерізаю шнур і лишаю.
А щодо "вийшла чи ні". Щодо Романа в мене таке питання ніколи не стояло. Я від початку відчувала й знала, що він мій, а я - його.
І знаєш, найголовніше те, що він навчив мене любити себе! Завдяки чому я могла бути собою не лише, коли наодинці писала вірші, але й поза своєю кімнатою зняти зі себе всі маски!

Ой, це ж треба. Ніколи не сподівалася почути таке на форумі. :xaxa:
З Левандівкою часто жартували про курячий пух і курячий грип. Щоправда, найбільше тоді, коли ще ДП не було, а то був Розділ на ЛФ-і. Дякую, підняли настрій на цілий день.

Дуже влучно! Це також. Але й характер такий, що інакше не завжди вмію. Я вчора писала, що треба подихати, коли щось розізлить, після того перечитати написане, а щойно тоді постити на форум. То це не лише з чужого, але й із власного досвіду. Розгрібати написане зопалу доведеться довше, ніж подихати, перечитати й подумати, чи воно мені дійсно треба.

 

Відповідь: ЧОМУ??? Питання один до одного

Я вже писала, що негативні емоції в собі не культивую, відповідно антипатії нема, бо погане я зі себе струшую майже відразу. Якщо бувають із кимось перепалки, я вже через день про них забуваю. І коли згодом читаю фрази типу "я рідко пишу, а ви й далі живите до мене ненависть" я довго перебуваю в ступорі, намагаючись згадати причини, чому мені так написали та які в мене би могли причини "живити ненависть". Зазвичай мій спосіб відповідати не міняється тому, що й стиль іншої особи не змінився, чи думка, з якою я категорично не згідна.
Часом ставлю в ігнор людей, дискусія з якими - не дискусія, а розмова двох глухих. Водоступів (тобто тих, хто воду в ступі товче) я ставлю в ігнор (особливо, якщо в них єдиним аргументом лишається перехід на особистості, в чому неодмінно звинувачують саме мене:xaxa, але ігнор переглядаю, тому там люди опиняються теж ненадовго. Тільки не питайте, хто в мене в ігнорі. От на ЛФ-і було кілька осіб, що мене хронічно дратували й залишилися в вічному ігнорі, бо іноді не можу спокійно реагувати на сиромудру обмеженість. То може звучати зверхньо, але я ціную свій час і стараюся берегти нерви, відповідно тих людей волію оминати, бо й так спілкування з ними ніц доброго мені не дасть, ані їм корисним не буде.

Я багатьох уже знаю, завдяки поїздкам до Львова. Але ще з багатьма би хотіла познайомитися.
Писати поіменно не буду, бо список буде занадто великим, та й то буде не надто коректно з мого боку (ще когось забуду ненароком). Люблю читати багатьох старожилів, їхні ніки в "нових дописах" іноді змушують відкрити тему, яку раніше оминала. Але й дописи новеньких теж не оминаю, і не лише тому, що модератор.

Я ненавмисне, це на рівні підсвідомості відбувається. Я цього змінити не можу, це моя риса.
А кум то вклав у слова, бо мудрий і спостережливий.
Щодо хлопців я взагалі була страшною, поки не навернулася. Маленька вампірка. Закохувала в себе й кидала, як тільки сказали "кохаю".
Але якщо в мене закохувалися чи закохуються друзі, то завжди то переживала й далі переживаю дуже важко. Страшенно переймаюся й починаю займатися самобичуванням через те. Отакі парадокси.

Я знала про те, не від початку знайомства, а від початку "НАС".
А щодо не сподобався - то тільки перше враження, через яке більше не переставали думати один про одного.

 

Відповідь: ЧОМУ??? Питання один до одного

Під час подружньої кризи була впевнена, що би змінила ВСЕ! (але так точно не я одна думала в часі кризи, так більшість думає)
А зараз і далі думаю, як раніше: нічого би не міняла. Бо якби не те все, що сталося досі - не було би в мене моїх Ромуська й Даруська.
Хіба в універі би ще менше викладачам мовчала (просто нервує система, де студент не майбутній науковець і партнер, як то є в інших університетах по світі, а нікчемна мураха). І менше би з мамою сварилася...