У Бога за пазухою

Відповідь: У Бога за пазухою

А вони не прості смертні?
Проблема за тим, що кому більше дано, з того більше питають. А в них і спокус більше, бо дияволові за щастя звести такого.
З іншого боку є така річ, як брак покликання. Просто деякі йдуть у семінарії, бо збираються нажитися. А деякі взагалі самозванцями є, бо ніхто їх не святив, а вони себе самі оголошують священиками чи єпископами.

Я теж до певної міри антиклерикал. :xaxa: Не в прямому значенні звісно, але маю знайомого священика, котрий себе теж називає частковим антиклерикалом, бо в кожному має бути крапля критичного погляду на церкву, як інституцію.
Про що мені йдеться, що в кожного має бути здоровий погляд на ті всі речі, а не ідеалізований, бо там - такі ж люди як ми, просто ближче стоять трохи та й вже.

Я знаю випадки (і таких чимало), коли люди після невдалої сповіді (жорсткої, чи надмірного розпитування) відкидалися від церкви на десятки років, а потім таки приходили знову й наверталися дуже щиро. Ну, не мусить знайомство завжди бути позитивне. Як часто ми з першого разу помиляємося щодо людей, яких тільки-но побачили, а потім дивуємося тому, яке мали враження. Тут те саме...

Зрештою, про кримінальні випадки так зразу, з порога не довідаєшся. Треба, щоби парохіяни почали щонайменше довіряти чи приймати за свого.

 

Відповідь: У Бога за пазухою

Вийшли нові епізоди цеї програми. Дуже гарний 10-ий, про сиротинець на 250 дітей. Хто не бачив, обов*язково перегляньте!

 

Відповідь: У Бога за пазухою

Власне, я вже писала, що сюжети дуже мозаїчні, схематичні. Невідомо, чи об*єктивна та правда, чи просто все підігнане під бачення журналіста, що її робив.
9-ий епізод мене взагалі шокував. Не інформацією в ньому, а в тому, що представлено якось так, ніби хочуть, аби люди думали, що кримінал - мало не кожен другий. Ті педофіли - люди з хворою психікою, чому цього не показати?

 

Відповідь: У Бога за пазухою

Дуже цікава стаття. Якраз цієї теми стосується.
Подаю лише маленьку частинку.

Архим. Аввакум Давиденко
ЦЕРКОВЬ И БОГАТСТВО

Рубль в конверте на богатых похоронах.

Пригласили нас, это было, помню, поздней осенью, на похорон. Ну, подъехала за нами какая то роскошная машина, помню, черная и с серебряными ободками. Вот выходим мы из машины и смотрим: Боже! Все в цветах и венках. Цветы стоят не в ведрах и банках, как у нас Кременчужан зачастую бывает, а в стилизованных под мрамор белых ажурных ионических вазах-амфорах. Гроб оббит красным бархатом с золотой инкрустацией. Тогда, в те 90е годы это было очень большой редкостью. Гроб стоит на постаменте убранном большим цветасто-ярким ковром, такие же ковры застеленные по асфальту вокруг, аж жалко на них было ступать. Боже, такая помпа, такой шик, блеск, цвет, шарм! Мы стоим, правим похорон, а кругом родственники и собравшиеся одеты хорошо: ухоженные прически, ухоженные светлыми кремами лица, строгая дорогая черная и темно бордовая и темно зелено-бархатная стильная одежда присутствующих подчеркивается поблескиванием шикарных колец и серёг. И еще: все присутствующие мне выдались, какими то, высокими, высокорослыми, с мощными постаментами и осанистыми бюстами. Мы, поющие погребение, на этом фоне выглядим, ну - сущие тебе бомжички со свалки. Было аж неловко за себя и моих бабушек: птичек певчих, такие они невзрачные, серые,
приземисто-согбенные и мешковато-болонковые.

Мы не пели, а аж разрывалсь – так сильно угождали. Это тот случай, когда вместе с классиком Степаном Руданским можно сказать: «А що в церкві тільки дяк іже заспіває, бідна баба у кутку мало не вмліває… Так колись моя коза, на льоду кричала, як там її звірина бідну розривала!»

Вот закончилось отпевание, мы садимся в машину, ну, ехать назад, нам кто то из родственников дает деньги и не обычно, как у нас кременчужан заведено: десятку в руку тыкнул, сунул, да и езжай с Богом. Но, здесь конверты, главное белые и заклеенные. Едем назад сторого удовлетворенные, умиротворенные и какие то даже транквилизировано успокоенные. Не разговариваем, конверты не распечатываем, при шофере, который похож на мера нашего города. Такой себе импозантный, представительный мужчина. Все таки неудобно как то.

Распечатали конверты аж в церкві. Слышу стук, шум, гам. То певчая бабка Людмила или просто - Семеновна, она у нас была очень эмоциональная, как пырснет, как плюнет. Я думаю: Чу? Что такое? Похужало отам совсем, что ли? В церкви плеваться. Слышу и ее голос - приговор:

«От «давыскупы!» Щоб їм отой покойник на ніч встав і додому вернувся, прийшов, шоб він їм цілый год приходя спать не давав! По рублю заплатылы ще, о, людочки сміх, й в білый коноверт положылы!» И тут как печать, звучит ее грозный приговор и новое слово, которое я в тот день впервые услышал: «Давыскупы!» Глянул я и себе тайком в свой конверт, может, думаю, хоть мне, батюшке больше дали? Смотрю, а там тот же рубль, потрепанный, еще и надорванный, выглядывает, а с него князь Владимир обнадёживающе как то мне подмигивает, словно насмехается над моим неуемным любопытством.

*

С притяжением денег, накоплением, жадностью и скупостью человечество борется, вот уже на протяжении всего периода бытия, сколько помнит себя. Эти явления считаются пороками, язвами на духе человеческом. Но, следует честно сказать - они непобедимы, неистребимы и человечество эту войну с жадностью и скупостью проиграло и проиграет в дальнейшем. Жадность и скупость биологически запрограммированы во всех живых существах, а не только в человеке, как средство сохранения энергии и выживания в этом холодном, суровом мире.

В них заложена генетическая память голода и холода, бедности и нужды, подстерегавших живые существа, индивидуумов на протяжении многих тысячелетий. Человеческое сознание разрывается между биологическим инстинктом притяжения, приумножения жизненных благ, богатства и общественным грозным судьей - моральным «сверх эго», требующим не быть скупым и распределить жизненные блага поровну. Это очень болезненный внутренний конфликт. Общество требует – отдай, природа шепчет – жизненных благ мало, прибереги, сохрани.

продовження тут

 

Відповідь: У Бога за пазухою

То вже зловживання. Їхня кара їх знайде. Як не за життя, то по смерті. Просто вони про це забули, схоже...

 

Відповідь: У Бога за пазухою

Ну та журналістам сенсація потрібна. От і знайшли. А був би розголос, якби про порядного пароха написали? Дуже сумніваюся.

 

Відповідь: У Бога за пазухою

Словами про охоронця ви тільки підтвердили мою думку щодо тенденцій програми, Юкола, дякую.

 

Відповідь: У Бога за пазухою

У протестантів обов'язковою є десятина. І пожертви додатково.
Що у писанні про десятину пише?

Наші люди на таке не здатні, на жаль. Вони чомусь воліють мовчати і гнутися. І замість того, аби спитати в священика чи пожалітися владі - обмовляють поза плечі. Грішать, одним словом. Вочевидь, так їм легше.

Ну, то вона скаже й не дасть.

До речі, як ви думаєте, одна гривня, яку зазвичай кидають щонеділі в церкві - це багато? 4 гривні на місяць - це не площина для духовного зростання. А пожертви (великі, від серця, а не на відчіпну) потрібні нам для того, аби вміти відокремлюватися від матеріяльного. Тому мені дуже подобається десятина в протестантських цервах.

А оце й не дивно. Імен за Літургію можна згадати хоч 100, тому неважливо, скільки дали за то грошей.

Якась каша, якщо чесно. Те, що ви описуєте - це зовсім інше. Або ваша співпрацівниця наплутала, або сваха зле розказала, або ви зле зрозуміли.
Те, що ви описали схоже на Григоріянку. Мабуть, та жінка зле зрозуміла, чого вона хоче й замовила отцеві Григоріянку, а не сорокоуст. І він їй ще дуже дешево порахував.

Тут треба розуміти одну річ. Священик на парохії живе з парохії. Він не має іншого доходу взагалі. Треби - це його заробіток. Якщо він служитиме літургії для людей задармо - не матиме за що прогодувати себе чи сім'ю. На день він може взяти виключно одне намірення. Тобто за день він заробить тих 20 гривень і все.
А тепер порахуйте. Якщо той священик (з якого ви чогось так регочете) має відслужити за померлого щодня протягом 40 днів Літургію (а більше одного намірення він брати не може), то за місяць він навіть тих 600 гривень і не матиме, а матиме лише 400. Проживіть за 400 гривень і тоді смійтеся на здоров'я.

Я розумію, коли говорять про зловживання, але такого - не розумію.

 

Відповідь: У Бога за пазухою

А ніхто косо й не дивиться. Просто дивно вважати то пожертвами в принципі. Більшість із нас ні бідним не подає, ні на церкву. Але саме такі - перші обмовляти.
Я не про дописувачів цієї теми кажу.

Сорокоуст у нашій церкві правиться в часі посту. Це просто перечитування імен із книжечок. А з вашого опису випливає, що вимагали 40 літургій підряд в наміренні за померлого, це геть інше. Я в тому випадку не бачу проблеми, що священики встановлюють ціну. Їм за ті гроші жити. То ж не монахи, які живуть не лише із пожертв (і то не всі, підозрюю), а й мають пасіки, худобу тощо.

Значить, невластива особа за то в церкві відповідає. Тут потрібно діяти самим, або не нарікати. Ви нічого тій пані не сказали?

Я теж не люблю тарифів за хрещення, похорони, шлюби тощо. І не бачу потреби за то встановлювати мінімум, бо то для них додатковий заробіток (вибачайте за практичність). І тут не розумію, коли священик перше вимагає плату, а тоді служить, і як не дають, то йде геть (знаю такі випадки). За таке варто на них жалітися.
Проте такі специфічні служби, як Григоріянка - тут мене анітрохи не дивує мінімальний тариф. Такі речі треба замовляти в монастирях, тоді можна дати просто якусь суму, не зазираючи окремому священикові до кишені, скільки запросив.
Знаю, що багато людей на такі служби дають в неукраїнських грошах і чималі суми (яких їм не називають, самі так вирішують).
Звичайно, приємніше почути, скільки дасте. І в монастирях так і почуєте.
А свасі треба було розпитати в отця, чому така ціна, а не інша.
Як на мене, це все розмова до теми про десятину, а не про зловживання.

 

Відповідь: У Бога за пазухою

Колись на ЛФ один пан писав про ситуацію в їхньому селі. Священик зловживає по-чорному. Коли лиш може, говорить за гроші. Без перебільшення. Усі його проповіді про те, аби люди давали ще. І з його боку то не були просто плітки чи обмовляння, бо люди з тої парохії носили листи до єпархії, намагалися потрапити на зустріч із єпископом - і все марно, бо в єпископа секретар (диякон) куплений тим отцем і всі звернення людей блокує. І що можуть люди зробити, якщо церква в селі одна лише? Небагато, тому й переходять до СЄ тощо. А чому ходять інші, попри такі зловживання? А бо не хочуть Церкви міняти. Ходять і моляться Богові й просять про зміни.
І то все буде на совісті не лише священика й того диякона, а й єпископа, бо в його приймальні сидять невідповідні люди, а саме єпископ найбільше відповідає за людей на парохіях.