Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Зажди,як впаде жовтий лист малинових обійсть. Як ринвою зтече потоп на білий цвіт снігів, Потерті джинси і рюкзак- пробачте цей каприз Змивати тліючу сусаль з потрісканих богів. Знайти Тебе серед юрби- навмисне,навмання Щоб середзим`я гріло нас навколішки щодня. І трошки посмішки у сни , і в погляд трішки неба! Зі мною поруч ти засни, нічого більш нетреба. * * * Здається це мине,чи ні, Чи це незрозуміло й досі? Чи може просто прийде осінь І смак солоної води Оближе дощ в старому Львові, Мов пил вчорашньої любові Цілуючи твої сліди.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Початок трохи заплутаний (як на мене)... але останній катрен чарівний. Продовжуйте! )
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Сніп далечини Далечину завязую у сніп... Дитинство відділилось з блиску шиб, З старих воріт батьківської домівки Назустріч мчить: "Привіт! - кричить воно, - привіт! Я так тебе вже зачекалось, Вже сльози лило, настраждалось. Я тут тихенько керувало, Нові деревця насаджало. А тут, де була тая стежка, Що ти ходила босоніж, Тепер доріжка, і травичку Покрило небом кольорів. Тут у мене нові айстри, А ось і братчики ростуть, А зверху вються виноградом Зелені пагони й несуть і вниз кидають пишні грона. Лавчина тут невипадково. А знаєш, зліва та сусідка Вже дві дитини родила. А он Ірина мила вікна Та вниз упала, і стара Тепер-ка ходить з костилями... Та то плітки... А ось у мами Вже сиві нитки у волоссі, Та блиск в очах і усміх мають Все ту ж любов й ласкаві нотки. Он батько знову із граблями. Все порається у городі. Спина спітніла але Мурка Глядить за всім хитрющим оком. Я дуже раде, що прибило Тебе життя у рідну хату, Що яке лихо не вхопило... Біжи! Тебе йдуть зустрічати!" В цю мить дитинство тихо сіло Поблизу хвіртки, і несміло Відкрились двері, і мене Обняли руки сильні й ніжні. А осінь жовта у повітрі Пригріла cонечком і стіл Грушками рясно закидала Ще й яблука в пиріг поклала. Дитинство нишком завязало Далечину в чудовий сніп Та поряд з ворітьми поклало: "Продам дорогу в Новий Світ!"
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Думки Дніпра Вікно в любов, у світло вулиць, У темряву ночей, у глибочінь очей. І теплотою рук зігріва серця Безконечність тіл в наших небесах Шлях у далечінь, кольори думок Водами Дніпра полонили кров. І з тобою я, і немов не ти. Віртуальне дно, мука самоти. Музика зірок на твоїх губах. Тихий дотик слів на моїх плечах. І дощем бажань заквітає лід, Світанковий мед і нічний політ.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Вітер Знічев’я пестив коси Вітер вербі, Цілував срібні роси Шептав: «Все - тобі». Серцем летіла, Де його душа Радісно шелестіла Незнала, що чужа. Що він її не любить, Досхочу грається, Знічев’я голубить поза очі насміхається. Вітру ж нема. Верба сумує журливо Лишилась одна - Нічого не мило Листячко облетіло, Зів’яла врода Потьмяніло біле тіло Ох, пішла краса в воду А вітер все літає Долами, лісами, Дівиць – красунь спокушає, Кидає з сльозами.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Лія, надзвичайнно сподобався другий вірш. Особливо частинка: У першому я не зовсім зрозуміла зміст: Можете розтлумачити?
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) *** якби лиш голова могла розколюватись навпіл від думок давно би я була як з гільйотини ..........................
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) **** Минули вже епохи і віки. Які віки!.. Таким би не минати!.. Були часи, коли чоловіки Вночі жінкам співали серенади. Минули вже епохи і віки... На місці моря - скелі і пустелі, Були часи, коли чоловіки Могли за жінку битись на дуелі. Минули вже епохи і віки Безповоротно, може, безнадійно... Були ж часи, коли чоловіки На честь жінок розпочинали війни... Невже тепер не ті чоловіки??? Вітри в їх душах полумя задули?? Минули вже епохи і віки... Невже вони усе-таки минули??? ***** Мне проще говорить с тобой в стихах, Ты лучше за меня их понимаешь, Ты с интиресом их всегда читаешь И иногда улыбка на губах. В стихах я легче выражаю мысли, Душа в словах находит свой приют. И лишь твои глаза посреди их найдут Тайник неоспоримых истин. Мне кажется, стихи живут везде, Весь мир наполнен разными стихами: Они в земле, деревьях и воде, Они на небе среди птиц летают И вместе с нами в городе живут. И каждую минуту очень ждут, Что их напишут и людям прочитают. И я ловлю стихи кругом и всюду, Они, как ниточка между тобой и мной, Их сочинять мне послано судьбой. И я всю жизнь писать, наверно, буду. ***** Мой мир построен из бумаги, Из слов написаных на ней, Страници здесь из книг, закладки, Листочки дат календарей, Листы студенческих тетрадок, Открытки, постеры, блокнот, Дневник из школы, чьё-то фото Игоры не звучавших нот. Записки разные, плакаты, Тут письма от моих друзей. Вот куча ксеросной бумаги, Обёртки от конфет, фольга, Бумажный бантик, две визитки, И точный адрес в "некуда"... Кружит всё это в ритме валься, А я считаю: раз, два, три! И достаю коробку спичек. Не рви мне душу, рай, - умри!
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Колись у 16-17... Зараз я напевно не зможу так... ИВА. Вот и осень. За окнами ветер разгоняет опавшие листья берёз, холод тьма, льют дожди на планете, На заре ударяет мороз. Мне в окно бьётся ветками ива, Словно просит - пусти же, пусти. Да, сейчас я нага, некрасива, это всё мимолётно, прости!!! Спрячь меня от дождя и тумана! Обогрей! Напои! Не усну. Нет в словах моих лжи и обмана, средь зимы я устрою весну. Распущу я зелёные кудри, напоив ароматом весь дом, А по-позже оденусь в серёжки крыты золотом-серебром. Ну так что? Неужели не пустишь? Неужели придётся заснуть? Да, я вижу ты мне не уступишь... Что ж прощай. До весны... Не забудь слов моих. Средь январских морозов. Я была б, словно ветка мимозы, Я цвела бы для нас. Для двоих.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) А у мене все добре Уже вічність, як у мене все добре У чорно-червоному вже домінує червоний Я посміхаюся щиро Й нарешті природньо А у мене все добре………. Завтра………учора……..сьогодні……… Мої вишиті сни зодягнулись В простору сорочку А порізані вени лиш спогад минулого Й годі… А у мене все добре…….. Я більше нічого не хочу!!! А у мене УСЕ… Завтра………учора……..сьогодні……… І тарган на стіні, Що хотів зіпсувати натхнення Украв трохи хлібу й годує тепер таргенят Невже ти не бачиш??? Червоного більше напевно… У погляді … слові на сотні, мільйони карат Нахнюплене небо… Я більше його не римую У мене все добре… і люди такі кольорові Невже ти не бачиш??? Я поборола цю бурю ЧЕРВОНОГО БІЛЬШЕ!!! Це крапельки поту і крові
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Бути сильною сильною... силь-но-ю с-и-л-ь-н-о-ю ... не здаватись ніколи, ніяк десь ставати від болю залізною десь таїти метровий будяк не сміятись, а мило всміхатися все мине все мине все... ми-не і по ночах з віршами кохатися бо кохають чомусь не мене... як ламають то просто гнутися як береза що вітер гне і відбути цей світ й відбутися і хотіти відбутись ще... малювати життя пастелями змалювати всі кольори бути сильною між панелями що стискають чотири в три.... і не плакати і не скаржитись все мине... все мине... ВСЕ МИНЕ і прожити життя відважитись наче житиму в ньому ще....
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Шось мені навіяло таке сумне пригадати... Певно Адріяськин настрій... То було написано навіть не 10 років тому, а десь, певно зо 15) пам"ятаю, тому що воно ще й пісня (тому може буде трохи дивно читатись без мелодії), от тільки слово "завжди" і четвертім рядку мене троха "смущає"... Певно там шось інше мало бути, завтра послухаю шо))) Однотонний плач, кольоровий сміх, чорна з білим любов.... Так буває завжди, тільки не у всіх Після чорної смуги настає біла знов... Чорна смуга життя, білий тільки сніг. Ще був білим жаль - каламутним став... Хтось з собою забрав кольоровий сміх, лиш безбарвне буття й темна пляма - печаль... Та безбарвне -не біле, Просто час - не життя, Пустота - це не світло, А байдужість - не почуття... П.С. Мати рідна! Яка я була песимістка!!!!!)) Вже не така, виправилась)))
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) (десятирічної давності тож) у той момент коли уже співають я тільки пила своє "не п*яній" а ти кохав тих всіх що не кохають а я кохала тих ...цей світ не мій... уже намокла моя сигарета бо хтось сказав що завтра буде дощ і розвалилась з гарбуза карета і черевички зрештую також... ти не знайдеш мене по аксіомах по паралелях на чужих шляхах цей світ для мене... серце в переломах ну а душа................ захована в бинтах і сумно так вмирають теореми під нігті цвях забитий ніби знак ти не знайдеш мене... а дійсно, де ми? мій світ так міцно стиснутий в кулак....
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) На кухне: бутыль, бутерброд, И сигарета тихо догорает. На стенке мокрое пятно, Мобильный в дребезги растаял. В душе – невкусный винегрет, В мозге – отсутствие работы. Напротив, в стенке сверлятся проходы, И устремляется туда потухший взгляд. И в сердце пустота и чуть пониже, Где должен жить был новый человек. И ты ушел, когда заветное услышал, Что не беременная я – гора какая с плеч. Не оценил ты дара продолженья рода, Не захотел соединенья наших ДНК. За нас решила все природа, Остановив развитие плода. На кухне: бутыль, бутерброд, И сигарета тихо догорает …
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) мій вірш "Твоя глибина" Не треба горіти бажанням,щоб втратити віру в життя, Не треба палати коханням, щоб випасти у забуття, Не треба по волі ходити,щоб замкненим стати навік, В безмежнеє море вдивлятись, аж поки не зімкнеш повік. Те море манить і чарує, у ньому все екстра нове, У ньому п"янкими вустами за хвилею хвиля несе, У затишку серця й спокою душі помалу міняю свій рай на землі. Захоплює сенсом нових почуттів,байдужою віссю шалених вітрів, Згораю під ковдрою ім"я твого,магнітом життя називаю його, У морі зізнання купаюсь одна, незнанною ввійду у забуття. Незванним залишиться ім"я моє, незвіданим солодом море твоє, Те море глибоке і повне вина, та в ньому,на жаль,потопаю не я. У темряві ночі розтану без сліз,"кохання назавжди"-не мій це девіз. Пронизливий погляд катує думки, зриває змертвілі частинки душі, Застигнути хочу на твоїх очах,зімліти в безодню,розсипатись в прах. Реальність долає, бере за живе, Продовжую жити,забуду тебе!
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Дай погадаю тобі на руці, я не ворожка,не маг, і не фея, В мене в долонях кришталь-камінці, В мене в волоссі мигдаль-орхідея. В очі мої ти дивитись не мусиш, Там не смарагди,там вістря огня. Мед на губах моїх потайки вкусиш. Я не перлинка,я радше змія. Ти не лякайся,не бійся, не треба Я не колюча,я терпко-п"янка, В мене в Житті ненаситна потреба Ти не вгадаєш де тайна моя
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) ще один мій вірш для коханого Шикарною дамою в хутрових шатах, Спущуся з Олімпу в твоє життя. Подай мені руку, в обіймах багатих, Ти мовчки відійдеш у забуття. Червоною розкішшю збуджу бажання, Я опіум вколю у твої думки. У ласках моїх ти помрій про кохання, А я крадькома увійду в твої сни. Ти будеш від мене за мить шаленіти, ти жадно ковтатимеш запах вогню, Для мене ти будеш як свічка горіти, Коли я піду,я тебе погашу...
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Ти божевільний трохи... Ти божевільний трохи Що ховати? Я теж. Посковзнулись по гороху Непорозуміння. Проте Дай мені спокій мій. Не стій. Від мене відійди. Випили увесь сварок напій. І ти іди...розуміння знайди. Ми угамуємось обоє. Й стане легше. І будуть разом – двоє. Та вже не буде, як перше. *** Я йшла... Я йшла. Так довго. Що би знайти. І так спішила. Чого? Штовхало серце – йти! І я вихором летіла. А ось і двері. Відчиню. Знайшла не те, що хотіла. І ще одні – мину. Не сплю. Хоч на сон так схоже. Несила йти. Тримаюся. Ох, і веселе життя, Боже. Я сильна. Всміхаюся. А я ж так бажаю почути теплі, щирі слова. Та чомусь завжди натрапляю На холодних душ двері . Голова Болить. Та буду йти і стукати У двері обіцяю кожні. Я буду казати. А мене слухати. Відчиніть. Ввійти можна?
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Вибачте Птасю і Адріасю, чому ви в віршах згадуєте про сигарети? Це так надзвичайно поетично і гарно, чи, можливо самі палите?
