Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) А це для підняття настрою: Десь далеко-далеко є острів, Його островом Щастя зовуть. Там немає образ, бід і горя, Там щасливі лиш люди живуть. Я візьму свого човника Мрії І крізь шторм океану Життя, Під вітрилами Віри й Надії, Попливу до причалу Добра. Я пройду через бурі Нещастя, В тиху гавань Кохання ввійду. Кажуть люди, що є острів Щастя І я вірю - його я знайду!
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Не говори мені красивих слів Для чого ти обманюєшся вкотре? Твоя любов - дитина ста вітрів ЇЇ нема, лишень від неї кроки... Не говори, що буде все окей Бо ми обає знаємо... не буде Твоя любов огорне весь бродвей Моя любов відмиється від бруду... Не говори, що зранити не хтів Що випадково, зовсім ненароком Твоя любов уродженка вітрів Огорне світ й залишиться десь збоку.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) вірша починати з холоду якось не хочеться волочиться вечір так ніби старезна карга а я розсміюся в обличчя корявому розпачу я закрию печаль, так як очі закриє рука... перейшовши сніги я навчилася грітися кавою тільки кавою, навіть без твого міцного плеча вечір ляже в рядки яскраво червоною барвою як на лягає на стіл запечане гарно курча а за вікнами ніч, а у вікнах озябле обличчя я не змерзла, не змерзла... це просто холодні вірші і у моїх очах це не сльози, це очі з кориці так блистить океан, що втопився у моїй душі...
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Сіроокому Я збагнула, що сонце - сіре, Коли в очі тобі зазирнула, І згадала - давно не раділа, Як писати вірші - забула. Мабіть з"їм я тебе сірий зайчик, Як голодний студент ватрушку, А не з"м то хоча б покусаю, Ніжно й лагідно так. За вушко. Написано давно, ще в часи студентства, і не моєму кароокому чоловікові присвячено. А проте, йому цей вірш також подобається.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) скавулить душа самотнім, голодним песям і вже не до мрій. Залишають просто молитви О Господи, чуєш? Я все в цьому світі віддам за доню здорову і маму щасливу у світі.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Червона айстра. Чорна глупа ніч. Червоне й чорне. Майже за Стендалем. Читало місто з холодом облич Роман із несподіваним фіналом. А чи роман? Та хто його збагне! Чи, може, тільки довга й дивна казка... Ти все життя обманював мене. Все. З мене досить. Йди собі, будь ласка. *** Не осуди мої вірші, Нехай вони не дуже вдалі. Це просто прагнення душі Сховатися від зла подалі. Не осуди мої думки, Нехай не все в них зрозумієш. Прийми, як є, мої рядки Й мене саму так, як умієш. Не осуди мого життя, Я тільки починаю жити. Таке непевне майбуття, А що було, того не змити. Не осуди. І все, мабуть. Багато я не вимагаю. Лиш пам"ятай, лиш не забудь, Як я про тебе пам"ятаю. *** Була гроза. Стогнав самотній клен І плакали шибки, бліді і кволі. Старезний дуб, хоч не боявсь проблем, Але і він здригнувся мимоволі. І краплі-сльози падали у пил, І розчинялись, і вмирали тихо. Кленовий лист летів, хоча й без крил, У вихорі кружляв і тепло дихав. Упав, розбився день, і було чуть, Як задзвеніли крихітні осколки. Візьми один. Зігрійся ним, Мабуть, У ньому не лише невдачі-голки.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) А це мій дитячий віршик для малечі написала коли мені було 15 називається "Мурчик" він навіть друкувався Котик Мурчик мій гарненький, Має лапки він маленькі, Білий хвостик,сіру спинку Чорні очка намистинки Я хитрунчика люблю й стрічечку йому куплю
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Аффтар пишет есчьо. Знову і знову нечутно й незримо З пам"яті виринуть кроки минулого. Листя опало. А грона калини - Ніби сторожа для лісу заснулого. Холодно, вогко, і вітер здіймається, Дощ починається. Шибка заплакала. Думу, яка в голові не вкладається, Як непотрібний папірчик, зіжмакала. Знову і знову... Та, власне, навіщо? Все проминуло. Живи для майбутнього. Ти не втрачаєш ні менше, ні більше - Тиху печаль того дня незабутнього. Щезло усе, тільки пам"ять зосталася, Стала візитною карткою сутності, Все зберегла і мені обіцялася Не піддаватись омані й облудності. *** Десь далеко від мого оточення, За мільйони світлових років, Вечорами довгими і ночами За столом при свічці хтось сидів. Щось писав,щось креслив, розмірковував, Що йому готує день новий. Сірий смуток у душі приховував Таємничий Хтось, прообраз мій. Хтось страждав, тікаючи від хаосу, А куди сховатися, не знав. Враз зчинилося багато галасу - Хтось пропав! Назавжди хтось пропав... ...Відродивсь через багато років, Оселився у моїй душі. Чуєте легенький подих кроків? Хтось іде! І ми з ним не чужі.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Намалюй мені світ. Намалюй мені вечір і небо Розмацькані хмари залиті яскравим вогнем Намалюй мені світ Лиш для мене у мене потреба Мати свій власний світ за міцним чоловічим плечем Намалюй усю ніжність У яку загортаються ночі ті що вчора холодні і надто самотні були Намалюй мені сни Я більше нічого не хочу Намалюй мені світ із кохання, любові й сім*ї.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Як завжди про сто день, ще один календарний і сірий Вже парує асфальт, поспішає кудись суєта Ти прийдеш, ще прийдеш я у це просто любий мій вірю Так як вірю у те, що є Бог на святих небасах. Він за руку тебе приведе. Недаремні ж молитви Усі сльози мої, що зросили яскраві зірки Ти прийдеш любий мій. як ранкові промінчики світла що торкаються ніжно й пестливо моєї щоки. Ти не можеш забути про моє священне чекання І про вірність собачу й завжди наготовлений борщ Ти прийдеш любий мій в одний з днів суєти без кохання Збайдужіє усе ... є лиш ми і не сльози, а дощ..
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Золота обручка на його руці, Дзвінки стурбованої дружини. Блядсько - червона помада коханки на лиці, Чергова сварка, плач дитини. Парфумами розлучниці весь одяг тхне, Фарбоване стерво сім'ю руйнує. Награється ним й поверне, А поки ядовито - пристрасним поглядом зомбує. Щастя порохом припало вже давно, І небо не таке блакитне як раніше, І не таке солодке вже дороге вино. Грюкнув дверима, не повернеться він більше. * * * Вуста пахли шоколадом, Ти був солодкий як ваніль. Тепер вбиваєш словесним ядом, Кохання перетворилось в неминучий біль. Морозиво , вершки і кава... Набір брутальних слів, цигарковий туман. Уже остання усмішка лукава, Закінчився весь фальш , закінчився обман.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Проошу і мене прийміть до себе. Ось мій вірш. Оцінюйте будь ласка. І небо видихнуло синявою… І небо видихнуло синявою, Стуляючи вуста мої журні. Моя душа летіла за тобою. Крізь сірі, тихі дні. Моя душа спліталася б з твоєю, Щоб жити злитим воєдино – дивним. Хоча би миттю однією, Потоком почуттів нестримним. Скажу, поклавши руку на плече – І ти подумаєш ще трохи, Аж поки серце нетерпіння не спече, Ти не почуєш поруч моїх кроків.
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Коли зранку відкриєш очі І защемить торішній жаль, Коли в серці хтось воду толоче А в душі пророста вертикаль Мов нятягнутий нерв твого смутку Крізь криниці мутної води, Коли бігти й сховатись хутко Від нестепності хочеш Ти, Коли біль цей так схожий на Сонце, Й від думок закипає кров, Ти признайся собі, не соромся - Це в душі пророста Любов..
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) голосний сміх щастя солодка посмішка любові чистий погляд невинності інших нагород не потрібно... ...зі щойно написаного...
Відповідь: А я собі римую... (поезія форумлян) Вона - ЖІНКА. Вона - подарунок лиш тобі. Саме небо зіслало, щоб ти випив солодкий цей трунок, щоб навіки твоєю зосталась вона.... Якби ти не літав так високо, Не шукав свого щастя у хмарах, То зустрів би любов недалеко: В жінці тій, що зоветься кохана. Але ти все літаєш, літаєш І про зірку далекую мрієш. Знай: ти те, що вже маєш- втрачаєш, Ну а кращого, може, й не стрінеш. Вона йде за тобою з молінням Босоніж по колючій стерні. Але серце твоє, мов каміння І ти йдеш і співаєш пісні. Ти глухий, ти сліпий і байдужий До всього на землі:"Є лиш Я Я-найкращий, Я - добрий, Я - мужній!" А насправді ти - просто сміття! Може трохи по-дитячому, то вибачайте:shy:
