А я була у Львові

Можна мені окрему тему? :xaxa: Тільки почну я в ній з трохи сумних речей, а вже згодом можна буде й про щось хороше написати. :ninja: :no:

 

Відповідь: А я була у Львові

Хто буває на ЛФ, то вже це читав, а для тих, хто не буває, копіюю сюди.

Почну з останнього дня. Дня, що тривав дуже довго у подорожі між Львовом та Оттавою.

Розповідь назву так:

"не забувай рідну неньку Україну"

Цього разу прощатися було особливо важко. Дарко мене постійно просив: "мама, давай закриємо Оттаву й будемо жити тут". А того ранку він не випускав з руки руку мого брата й постійно повторював, що забирає його зі собою, і всіх решта також... Коли ж нам уже треба було йти, Дарко притулився до мене й тихенько плакав, сховавши носа в поли моєї куртки, плакав щиро, але дуже тихо, навіть мужньо, я би сказала. Озиратися було важко, особливо тому, що всі "мали очі в мокрому місці".
Ми зайшли до зали, де багаж пропускали через машину, назви якої я не знаю, бо ніколи не цікавилася, як вона називається. Ми вже намірялися йти до наступної зали, де починався коридор-перехід до зали очікування, мене раптом зупинила одна із митників. "Візьміть сумочку й ідемо говорити". Я не зразу зрозуміла, чого від мене хочуть, тому просто подивилася на неї з запитанням. Вони повторила свою вимогу, додавши цього разу "сумочку й паспортА". Чоловік поривався було йти замість мене, особливо тому, що бачив, яка я розбита, але митник сказала, що говорити хоче саме зі мною. На паспорти вона навіть не подивилася, одразу поклала на стіл і все, а мені почала говорити, що я везу продукти й закрутки. Я легко здивувалася, бо точно знала, що закруток немає. Повторила їй кілька разів, що закруток я ніяких не везу. Хотіла я подивитися на монітор, але вона мені його заступила й одразу почала питати, що за пластикові пляшки у мене в багажі. Я витріщилася на неї з іще більшим здивуванням і почала перераховувати ті пластикові пляшечки, які в мене там були: маска до лиця, гель для душу, шампунь, у шкляних - духи мої й чоловікові, ще ми мали дві пляшки коньяку, що я теж їй сказала. "Ні-ні, то все не те, там у вас точно є закрутки і пластикова пляшка. А ще купа ліків!" Ну так, ліки були, три баночки, але всі відкриті й до того ж куплені в Канаді, то були Даркові ліки. Але жінка лише скривилася на моє пояснення й похитала головою. Тоді сказала, що зараз вона повинна перевірити наші торби. Я ступила крок у напрямку до багажу зі словами "ходіть перевіряти", але вона стала просто переді мною зі словами "то як? будемо домовлятися?" Тут до мене дійшло, що їй байдуже, що в мене в багажі й для чого я мала брати зі собою свою торебку. І дійшло, що вона все одно за щось вчепиться, навіть не знайшовши закруток та пластикової пляшки невідомо з чим. Я не мала сили боротися з цим, мені хотілося, аби вона просто дала мені спокій, тому посміхнувшись, я просто спитала "20 вистачить". Жіночка пожвавішала - "звичайно" - і з широкою посмішкою відкрила мені шухляду в столику: "сюди кидайте". Я пішла до зали очікування й потім решту часу постійно себе картала, що треба було боротися, але на той момент я була настільки в тумані й розбитті, що навряд чи була готова вчинити якось інакше.

Далі все начебто було добре, якщо не враховувати спізнення літака на годину та те, що я постійно думала про те, що треба було не здавати багажі одразу, а запакувати їх у плівку, як там робили багато людей. Чи то мене мами так залякали працівниками Борисполя, чи кількість людей, котрі свої торби замотували...

На Торонтонському летовищі нас теж послали на огляд сумок, бо ми з України їдемо, а ніц дерев'яного не веземо, ну, чи кажемо, що не купили й не веземо. Там митник пропустив торби через ту саму машину й просто потицяв пальцем, питаючи: "а що це? а отут що?" Побачив, що маємо три горнятка, пачку цукорків, чай у великій бутлі (до мене тоді дійшло, про які закрутки говорила митник у Львові, це вона про той чай так подумала), книжки (а їх ми доволі багацько накупили, в основному дитячих, правда) та Даркові ліки. Дарко підтвердив митникові, що ліки канадські, митник розсміявся на його щире "а ще ми веземо МОЇ ЗАБАВКИ!" й провів нас до виходу.
До Оттави ми приїхали о 1-ій ночі, але щось мене смикнуло таки розпакувати трохи торби. Яким же було моє здивування, коли я побачила, що дві торби були відкривані й усі речі перериті. Деякі книжки були в кульках, то кульки були порізані. Коробка цукерок, не пам'ятаю якого виробника, мала просто цукерки в паперовій коробці. Оскільки кожна цукерка була окремо запакована, виробник не обгорнув коробку плівкою, а просто наліпив скотч із логотипом по краях. Коробку теж відкривали, бо ті наліпки з логотипом були порізані. У мене були чотири косметички, то всі відкриті. Закрити вони не потрудилися й речі повивалювалися просто в торби, поміж одяг. У маленькому пуделку, де я тримала свої срібні прикраси та єдиний золотий перстень не було нічого. Срібні прикраси я знайшла у торбі під одягом, а от перстень - або згубився, або забрали... навіть не знаю. Я за золотом дуже не пропадаю, не люблю його носити, але цей мені був цінний як подарунок від сестри на повноліття, бо вона робила його саме для мене, за замовленням. Та навіть якби ніщо не пропало, саме відчуття, що мої речі перерили без мого відома, гнітить. Невже не можна було покликати, як колись у 2005, коли Роман віз ручного бронзового хреста, в Борисполі його викликали на огляд, чи як й Канаді, закликати зі собою й розпитати, що де й чому. А тут... навіть мацюпуньку пляшечку зі свяченою водою з Люрду відкривали й добре не закрили... Що вони сподівалися там знайти? Ніби ніде не пише, що свячену воду перевозити не можна. Отаке було прощання... і така крапка була поставлена наприкінці нашої подорожі. Чи то не крапка, а ляпка?

 

Відповідь: А я була у Львові

А цю частину розповіді назву так:

А сервісу в нас досі не навчилися...

Найбільше всього мені розповідав Роман, бо я якось спокійніше на речі дивлюся.
Мабуть, поділю на пункти.

А дайте 25 копійок.

Буває, що не 25, а 50, або гривню, або дві...
І це не жебраки на вулицях так говорять, ні, найчастіше це чуєш біля каси в магазині. Дайте стільки чи стільки, бо в неї немає здачі. І продавець ще й ображено або й злосно дивитиметься на вас: "а тоді в мене нема здачі". І ще й пошле вас... недалеко... до сусіднього магазину шукати ті нещасні копійки чи гривні. А де знають особисто, скажуть принести завтра... І ніхто з отих прохачів навіть не подумає про те, як це виглядає.
Розповіла коліжанкам із улюбленої книгарні про це. Сказали, що вони й так старалися ніколи так не казати, а тепер вже точно не будуть. Але щось не всі це розуміють.

Зі собою загорнете?

Пішли ми на піцу. Замовили дві й очевидно всього не з'їли. Питаю в дівчини, що обслуговує, чи загортають зі собою. Відповідь: "так". І далі ніц. Питаю: "то ви візьмете?" Відповідь: "ні, принесіть". Роман поніс, а я поволі за ним. Дивлюся стоїть сміється. Витягає й дає дівчині дві гривні. Я подумала, що він ще щось замовляє, але ні... Загортають рештки зі собою, якщо дати 2 гривні за упакування. Дивина та й годі. На мої круглі очі й Романове хіхікання дівчина відреагувала досить спокійно: "з-за кордону?" Ну звісно. Невже просто львів'яни можуть дивуватися з таких речей?

ВОДА

Те, що за воду треба платити, мене вже ніби не дивувало. Тільки офіціянтів дивувало, коли я питала, чи платна у них вода. Але коли я замовила в одній каварні "Гарячий шоколад і воду", то мені принесли в шклянці... окріп! Це просто дивовижа! Зрозуміти логіку офіціянтки я так і не зрозуміла. Чи вона думала, що я буду розводити водою гарячий шоколад? Ну, якось воно так було дивно та ... не знаю... покракувато чи що?
А от у "Золотій розі" на моє питання "чи вода платна?" відповіли "ні". І справді в рахунок її не включили. І вода була смачна. Так що надія є.

Беземоційність продавців

Це, мабуть, цілком звична річ. І все ж оминути це увагою неможливо. Якось нам у магазині відповіли, що "для нас" це коштує стільки-то. І то сказали більше, а не менше за справжню ціну. Цікаво чому? Там логіка мені теж не зрозуміла досі. Навіть у бутіках у дівчат проблеми із умінням посміхатися. На ярмарці в палаці спорту хоч умови не дуже, зате продавці - хоч до рани прикладай. Ну, невже мумії думають, що у них купувати приємніше? Мабуть, так, інакше вони би з усіх сил силувалися розтягти свої беземоційні маски в посмішку.

Ще в червні у "Корзо" мене знервувала офіціянтка, в котрої на кожне моє "а принесіть мені..." знаходилося "а ми не..."
- Салати не подаємо, бо кухня на перезмінці. І взагалі їсти не подаємо.
- Чаю випити не можна, бо після 8-ої вечора чай не подаємо. Тільки алкогольні напої.
І на все відповідала беземоційно й так, ніби то так і має бути й усе в порядку.
Та коли я взлостилася й різко закрила меню зі словами: "так, ідемо звідси!" Раптом і салат мені принесли, і чаю зробили... А без того, аби я денервувалася не можна? Правда, чай я пити передумала й попросила воду. І вона чемно принесла води. Тільки краще не згадувати, скільки вона коштувала. Я тоді ще пошкодувала, що не взяла мартіні.

Інформація - це завжди секретність

Тут вже ми глянули не стільки оком тих, хто "пожив за кордоном", скільки з точки зору туристів.
Написів англійською немає. Яким чином може англомовний турист орієнтуватися в місті, невідомо. Вочевидь, йому створюють всі умови, аби сам не міг і конче наймав гіда. Всі назви вулиць англійською. Двомовних позначок доволі мало. З голоду турист явно не помре, бо про другу мову в меню львівських кнайп таки подбали. Може, не в усіх, не знаю. Але навіть у макдональді з його "вільним інтернетом" (так на дверях пише), невідомо чи не було би в нього здивування. Мій приятель, коли буває в Угорщині часто їсть саме в макдональді, бо там усі назви може прочитати й знає, що не матиме сюрпризів. Може, я щось зле зрозуміла (досередини не заходила, тому можу й помилятися), але в макдональді лише мкчикен, нагетси тощо. Англійською там щось пише? (Про мд це жарт. )
От у львівському аеропорту інформацію англійською мовою можна роздобути хіба в кімнаті із табличкою на дверях information desk. Так сподіваюся, бо питати не пробувала. Та коли підійшов до мене пан, котрий летів до Лондона й почав розпитувати, де проводиться посадка на Лондон, відповісти я йому не змогла, бо відповідної інформації на дошках про приліт та відліт літаків не було. І де вона була, не уявляю. На щастя, за чоловіком прийшли працівники аеропорту й відвели його на літак. (так думаю ) Але я тоді роззирнулася й мені стало сумно. Особливо з думкою про євро-12 у Львові. Важко собі це уявити, дуже важко.

Якось так вийшло сумбурно, ну, але я то все і так сприймаю радше з гумором і не переймаюся. Хотілося б, аби це поволі мінялося, а зміни щось дуже поволі волочаться... І як би то їх пришвидшити?