Проблеми у стосунках мiж сестричками/братиками

А в нас сьогодні вперше прозвучало запитання "Мам, а кого ти більше любиш?". За дивним збігом, якраз нещодавно трапилась мені інформація на ту тему, пороздумувала, і сформулювала собі думку, що відповідь "однаково" - не найкраща. "Кожного дуже люблю по-своєму" - по-перше, правдивіша відповідь, по-друге, дає дитині відчуття своєї унікальності для батьків, і, дуже сподіваюсь, знімає фокус з постійного пошуку доказів, що "а може таки неоднаково". І, ще такий практичний момент, нам з сестрою в дитинстві довший час дарували подарунки обом на ДН котроїсь з нас. Власне, щоб однаково, і нікому не було образливо. Не скажу, що в дитинстві не раділа додатковому подарунку, але тепер розумію, що через це прагнення рівності, втрачається оте відчуття своєї винятковості для батьків, в конкретному випадку оцього дня твого, саме твого народження.
І по реакції на мою відповідь сина, я відчула, що він почув те, що хотів почути.

Надіслано від мого Redmi 4X, використовуючи Tapatalk

 

чоловік пропонує теж так робити..

 

Давайте поговоримо про конфлікти між братами-сестрами. Цікаво, як розбороняєте, як мирите, і взагалі, як то все розвивається з часом, з віком дітей, я тут на днях, на одному курсі почула таку річ, яка мене вразила: ведуча сказала, що її син адаптувався до молодшого брата, коли молодшому вже було 6, а старшому на той час 9, він чутлива і вразлива дитина. Я до цього часу навіть не думала про адаптацію в такому часовому розрізі, а зараз розумію, що мабуть, і в нас ситуація розвивається схожим чином, що повну адаптацію можна чекати тоді, коли дитина дійде до певного рівня зрілості, а на даний час конфлікти буяють повним ходом.

Надіслано від мого Redmi 4X, використовуючи Tapatalk

 

Та ну, то він не адаптувався, то їй почала подобатись його поведінка. А до того він адаптовуватися в такий спосіб який її не влаштовував.
Бійки і сварки - теж спосіб адаптації.

Діти ростуть адаптуються до себе самих, до адаптації старших дітей до них, до нових дітей в сім‘ї...

Всі проблеми від того, що в людей тепер по дві дитини, і вони не бачать ширшої картини, що це адаптація, а життя. (Тільки частково жартую.)

Я не знаю чи в мене з сестрою за рамками психологів настала повна адаптація. А мені 38 років.

Про моїх конкретних дітей. Розбороняю коли вже починають лупашитися сильно. Не мирю ніколи. Вони самі миряться без мене чудово, без ритуальних слів (в основному).

 

Десь так є. Бо я не знаю, як описати всю гаму взаємовідносин між чотирма дітьми різного віку і статі. То такий клубок з різних емоцій, поглядів, образ, очікувань, маніпуляцій, дій...

В мене найбільш конфліктують старший син з донькою ( вона третя, трохи більше трьох років різниці зі старшим). Чому - не знаю, сама задумалася. І «класично» найменший конфліктує хронічно з усіма - але тут комплекс «найменшого», якому «все треба» і «все можна».
З віком якось все не дуже змінилося, основні «тенденції» ті ж.

 

Ні-ні, це взагалі не про неї, там таке прийняття - Прийняття, там не йшлося про поведінку, яка їй подобалась, чи ні, навпаки, вона сказала, що вже й нічого не очікувала, прийняла ті їх стосунки як є, але одного разу, коли син їй сказав: "знаєш, я так відчув, що таки трохи його (брата) люблю", вона усвідомила, що от аж тепер він зміг це сказати, значить, він нарешті це прийняв. Як там в них було з проявами агресії, я не знаю, вона не уточнювала.

Звичайно, це життя, але так як я виразно бачу проблему надмірної агресії в чутливої дитини, знаю, коли вона з"явилась, я розумію, що йому це дається якось дещо важче, ніж, напевно, середньостатистично мало би, тому і конкретизую цю ситуацію як "адаптацію", просто це все дуже чітко і очевидно. А так, то я проживаю це все як життя, роблю, що можу, при всьому моєму розумінні і адекватному сприйнятті причин тої поведінки, навіть не знаю, чи можна якось більше зарадити, тож буде, як буде, напевно, просто хочеться бачити промінь надії, бо фактичне проживання цього всього мені не зовсім просто дається - реально, відсотків 80-90 їхньої комунікації - це конфлікти.

 

Пора третю дитину ))))

А якщо серйозно, то я співчуваю. Я не знаю як би витримувала 80-90% конфліктів. Я правда, своїм не рахую, але ніби не так багато.

 

Але ж воно все не статичне. Ну от притерлися, наче, навчилися співіснувати, а потім старший в школу пішов і нові причини для конфліктів чи невдоволення між дітьми. А потім підлітковий вік, чи якась там "криза 3" у меншого і знов "напрацьовані" схеми вже ламаються і треба шукати нові якісь методи і способи спілкування.
Як на мене, не від 3 дитини стане легше, швидше від більшого простору для того, кому не комфортно. Якщо можна часом лишити набридливого брата за порогом своєї кімнати чи час від часу "потусити" з тим, ким хочеться, а не з ким "доводиться" то решту часу і брати-сестри, може, спокійніше трохи б сприймалися. Але то, таке, швидше теоретичні роздуми.
Хоч в моїх дітей пройшло он трохи часу після оголошення карантину щоб зрозуміти, що в квартирі можна і треба часом рухатися паралельними шляхами не перетинаючись. Бо перші 2 тижні у Ясі до вечора була реально істерика, так її Влад за день "заспілковував" своєю жагою до компаній (Зараз теж таке буває, але значно рідше) Знайшли йому трохи альтернатив для "спілкування" (з дідом-бабою в месенджері тусується часом, ігри-уроки на комп'ютері робить), з сусідами на прогулянці з відстані 2 метрів новинами ділиться організувала збільшення простору за рахунок прогулянок в полі коли вони на відстані 10 метрів один від одного і т.д. - трохи полегшало. Але коли почнеться школа-гуртки (вони ж колись почнуться нарешті ) то знов треба буде кілька тижнів на адаптацію до нових умов спілкування.
А чутливим дітям, може, й кілька місяців

 

Мої точно менше 50% конфліктують, інколи зовсім мінімально. І то нервуюся від того. До мене ото вчора перед сном дійшло, що я надто вимоглива до Данила. Обговорення тут мені нагадало, що конфлікти то норма, а я взагалі тішитися маю, як все зазвичай проходить.

Надіслано від мого Mi 9 SE, використовуючи Tapatalk

 

те, про що я кажу, оця незавершеність адаптації, мені бачиться як додаткові конфлікти поверх тих, про які ти пишеш - оці б я сприймала як умовно вікову норму чи наслідки ситуативних впливів. Я навіть зараз можу це розрізнити - і я б сказала, що в нас це напевно 50%+ще 30-40% - це оця надлишкова агресія, мені важко пояснити, як я її відрізняю, бо весь час наче одне і те ж: "він забрав/поламав/не дав/вдарив", але я розумію, що іноді не конкретний привід провокує виправдану злість, а іноді агресія, в якої коріння в іншому місці, знаходить собі цей привід, щоб вийти.

Ну, щодо "третьої дитини - легше" мої роздуми такі, чому ситуація може покращитись: з третьою дитиною, по-перше, знімається поляризація старший-менший, "єдиний" - і його "конкурент", міняються ролі, "конкурент" зміщається зі своїх позицій, і, можливо, це може бути поштовхом до створення такої дитячої коаліції, зменшивши акцент з боротьби за батьківську увагу, і, думаю, найменша дитина вже не потрапляє в таку ж позицію, як в свій час друга, старший вже вдруге проживає ситуацію появи нової дитини і це йому менш вразливо, він бачить вже іншу дитину, яка "посунулась", а не себе, другий ніколи не був в позиції єдиної дитини, і, тому, напевно йому буде легше це сприймати (хоча тут і велике значення конкретного темпераменту), словом, підсумовуючи, я думаю, що за таких обставин може сформуватись більш гармонійна ієрархія в сім'ї загалом, і між дітьми зокрема. Може, я сплутано висловлююсь, то мої інтуїтивні припущення.
А щодо простору - простір це добре, на мою думку, для отих умовних 50% конфліктів (тих, які ідуть від того, що діти в силу віку ще не вміють домовитись, зважити на інтереси одне одного, банально заважають одне одному), а для того, що "зверху",тобто злість через неприйняття брата, через те, що життя змінилось -тоді це виходить якось як втеча, відволікання від того, від чого тебе так ковбасить. Щоб це прожити і прийняти, з цими відчуттями треба стикатись напряму. Але взагалі, я знаю, що окреме часопроведення зі старшим дуже добре на нього впливає, але це в першу чергу тому, що наповнює його контактом і відчуттям близькості, і це його заспокоює. Треба шукати баланс з тим всім, в якійсь ситуації справді треба простору, в якійсь мами-тата, а в якійсь - досвіду співіснування з братом)

ну бо кожен нервується в своїй конкретній ситуації, яка нам видається не такою, як би хотілось, і то не аж так залежить від того, наскільки це об'єктивно погано. Але та, порівняння з тим, що буває гірше, дають терапевтичний ефект)

 

Є таке Але для мене стосунки братів-сестер це таке ще й щось досить тимчасове. Бо умовно в 17 вони розходяться по різних містах-університетех і дуже мала імовірність того, що ще колись їм доведеться жити так близько і навіть в одному місті. Так, 15-17 років життя це, звісно, багато і навчитися якихось способів прийняття іншої людини важливо. Але ж ти не обирав цю людину, а далі в своєму житті все-таки більшість близьких людей обиратимеш в тій чи іншій мірі, тому стосунки з ними вже будуватимуться інакше. Та й в старшому віці простіше буде відслідкувати власні реакції.
Не вирішила ще добре це чи зле, але в мене немає близьких стосунків ні з рідним, ні з двоюрідними братами-сестрами. Конфліктів гучних теж немає, ми цілком ок поверхнево спілкуємося раз в місяць, наприклад. І от не знаю як довго і наскільки мирно я б з кожним з них змогла жити під одним дахом.
Ти пишеш про відсотки. Хіба дійсно треба когось (особливо брата ) приймати на 100%? Хоч ясно що 90% конфліктного часу в день це забагато.
Брати-сестри це тренування вміння жити, співпрацювати з іншими людьми, тренування власних реакцій. Але ж не останнє в житті. Мені, наприклад, 5 років життя в гуртожитку дали в свій час справді багато інформації про людей та стосунки. Не знаю, чи якби в мене було 3-4 рідних сестер-братів це було б співмірним.
А ще в дітей потім можуть бути близькі друзі "майже члени сім'ї" з якими теж можна як "практикуватися" так і "відпочивати" від брата. Хоч ти можеш сказати, що це теж втеча.
Я не знаю відповіді, просто роздумую на тему

 

В мене є питання, і я б хотіла, щоб не ображалися на нього - а не може бути такого, що з воно конфліктують, особливо якщо не в умовах карантину, а от ви весь час вдома, а вони хіба друться, репетують, дуються мамамкають, ну там не знаю, а ви такі зразу - проживати. Проговорювати. Бути присутньою. Допомогти.
А що, зручно, ніц самому шурупати не треба, всьо замість тебе розрулять, емоції назвуть, приймуть любого коника, зрозуміють. Прям не життя а рай, як в анекдоті про ідеальну жінку - лишається хіба плюнути.
Може то трохи їхні проблеми, як вони співіснують разом, основне, щоб не калічили одне одного?

 

Про третю і далі дітей. Вони не дітям допомагають, вони мамі помагають. Мама відступає від «перших» дітей і займається своїми справами - найменшими дітьми. А здалеку і видно часом краще і гострота спадає, і система самоврегульовується.

І я вважаю що стосунки брати-сестри дуже важливі в житті людини, якраз дорослої, а не малолітні передирки.
Були друзі - посварилися - вже не друзі. З братами-сестрами так не вийде ))) Є завжди куди повернутись. *всілякі крайні випадки прошу мені тут не приводити*

 

Приймати іншу людину на 100% неможливо, мені про то не йдеться, думаю, це прийняття динамічне навіть в стосунках мама-дитина, і з коханими людьми, і 100% воно напевно лиш в деякі окремі моменти буває. Я про прийняття самої ситуації більше говорю, коли вона перестає бути джерелом сильних емоцій. А щодо відсотків конфліктного часу - то я кажу відносно часу, який вони одне з одним, без моєї участі.

Я уточню запитання: мається на увазі, чи не забагато я розрулюю? Чи чи не забагато я їх зіштовхую з проживанням?
Ну, зрештою, я відповім одразу на два: не думаю, що забагато, бо, хоч я тут і розкладаю тут все по полицях "по правильному", в житті я ж так само реагую і "неправильно", тобто говорю просто "замовкніть вже нарешті!", викидаю свої емоції і все, я просто фізично не мала би сили приймати і розгрібати кожен конфлікт. Також відволікання теж є, просто зайняти їх окремими справами і не занурюватись, ну і також просто ігнор, але цього найменше, бо зазвичай невтручання закінчується таки тим, що хтось буде дуже битий, рідко коли буває, що вони покричали і самі затихли. Якщо я вже так взялась за відсотки), то тут би я сказала, що напевно в нас 30/40/20/10 - розрулювання/просто накричати/розвести по різних кутках/ігнорувати.

Розумієте, мене не так хвилює сам факт, що вони сваряться, а не любляться, і я не аж так хвилююсь за їхні стосунки, а більше хвилює просто те, що я живу в постійному крику, тобто мені просто важко це витримувати, і оце моя проблема.

 

Читаю Олю і решту дівчат та розумію, що я насправді часом в іншу крайність впадаю - взагалі мало переживаю хто там що відчуває через присутність брата-сестри. Мені для того ще одна дитина не треба, я від природи трохи пофігіст
"Ви живете разом, мусите якось більш-менш мирно співіснувати". Втручаюся найчастіше вже коли виймають одне одному очі. Ну часом можу запропонувати пошукати альтернативу коли не можуть поділити іграшку, підкинути щось аналогічне чи цікавіше для одного з них і трохи прорекламувати, чи забрати когось з зони конфлікту. Але то дуже під настрій. Якщо я кажу - задовбали, діліться і домовляйтеся як хочете, то дійсно мінімум у 80% випадків вони самі знайдуть рішення. А на наступний раз ще й будуть хитріші - Яся наперед нагребе повні жмені кубиків і заховає десь за диваном чи Влад нарешті почне ховати від неї свої розмальовки, а не розкидати а потім психувати що порвала/розмалювала і т.д.
Коли приходять пожалітися - пошкодую і якщо очі на місці - найчастіше відправлю розбиратися самостійно чи запропоную пошукати собі інше заняття замість забирати чи ламати щось брату/сестрі.
@Mansikat б'ються прямо отак до крові і виривання волосся? Якщо ні - то ж хлопці та ще й в обмеженому просторі. Про крик і шум - дуже розумію і співчуваю. І все одно голосую за те, що вони часом мають вибігатися-побитися десь в іншому місці і з іншими людьми, тоді, може, й брату менше дістанеться.

--- дописи об"єднано, Apr 14, 2020 ---

Але ж на це справді не сильно впливатиме те, скільки разів ти в дитинстві умовно випадково розбив брату машинкою чи гойдалкою голову? Стосунки дорослих дуже відрізняються від стосунків дітей. Так, не все життя і на весь час розвести дітей по різних кімнатах, звісно, не вихід, вони мусять спілкуватися. Але стосунки ж ще 100 разів між ними зміняться, щоб в 5 років дуже переживати як вони потім спілкуватимуться в 30.

 

Ні, не до крові з вириванням волосся. Це вже жорстокість, з таким я б давно в психолога була.

Надіслано від мого Redmi 4X, використовуючи Tapatalk

 

Хіба не всі діти б'ються і кричать? Я серйозно запитую. Ясно, що від характерів, виховання теж залежить. Але навіть найспокійніші часом тлумляться, а коли ще й "коса на камінь" трохи неспівпадіння характерами, то, певно, до того часу поки як мінімум менший не навчиться словами сваритися і бути часом хитрішим а не "йти на пролом" так і буде переважно.
А через що саме найчастіше в них конфлікти бувають? Може, часом можна десь на випередження щось придумати? В якості експерименту.

 

Однозначно. В мене ще від тривоги, хоча це можна звести до одного й того ж.

Я теж так вважаю. Я з того і почала цю розмову, що просто лишається сподіватись, що прийде час, коли діти дійдуть до якоїсь зрілості, що їх поведінка вже просто буде адекватнішою загалом, ну і, що, можливо, таки та адаптація, яка, так виглядає, в нас затягнута, відбудеться, завдяки тій же зрілості. Ну або не відбудеться.

А що мається на увазі під слабинкою? Я можу припустити щось типу, якщо мама боїться конфліктів, і намагаючись їх припинити, догоджає дітям. Ну, зрештою, я почуваюсь слабкою, якщо кричу на них, коли вони конфліктують, така слабинка?

Тут ключова відмінність від нашої ситуації - "часом". Я ж достатньо приймаюча і розуміюча мама, всі ці істерики, вибрики, сварки, я розумію їх природу і нормальність в житті дітей, але бачу, що в нас задуже. Ну, зрештою, це так само можна прийняти просто як один із "нормальних" варіантів, в якому от справді так склалися характери, вікові особливості, та я це і приймаю.

Купувати однакові іграшки))) я вже серйозно про це подумую, нам з сестрою так купували, до речі.
Бавитись з ними - тоді все більш менш керовано.