Мій чоловік озвучив нещодавно, а я думаю і таки погоджуюсь Він сказав, що "Доросла, красива, розумна і реалізована жінка могла б мати і інші цілі в житті крім того, щоб не бути схожою на свою маму." Взагалі, слід віддати йому належне. Він за всі роки жодного разу не сказав нічого проти моєї мами, нічого образливого. Лише констатував, що вона ставиться до мене несправедливо або реагує на щось неадекватно. А тут він це сказав і я думаю, що в цьому є велика доля правди. Багато з моїх вчинків мотивовані страхом - що якщо я цього не зроблю, я буду як моя мама. Розумію, що так в один день від цього не відчепишся, але добре, що воно знайшлося.
Знаєте ось за що я люблю свою маму, так те, що вона не втручається в моє життя. Проте завжди готова допомогти, якщо мені потрібно. Я до заміжжя не цінувала цього, проте зараз розумію що мені є чому вчитися у неї!
як я Вас розумію і співчуваю, сама через таке пройшло. Для мене завжди була і є важлива думка моєї мами (знаю що це мене дуже ранить часто, але я не знаю як це змінити). Моя мама довго не сприймала мій спосіб життя, вважала що я б мала бути "успішнішою", багато критики на пустому місці. Але останнім часом все змінилось, факторів багато. Перший і найголовніший, мама побачила мій побут і що в ньому мені комфортно, і що людей з такими ж тараканами є багато і не треба бути мені "простішою". Я відпустила ситуацію, я перестала мамі доказувати, що правильно, а що ні. В деякій мірі почала віддалятись. +багато повпливала моя свекруха там взагалі весела історія, в свекрухи мама трошки специфічна, і багато розмов це жаління свекрухи на свою маму. Побачивши поведінку бабусі, моя мама якось заспокоїлась зі своїми порадами і критикою +не обіжайтесь, але я сама в цьому переконалась, більшість проблем додумуємо ми самі. Я після спілкування зі свекрухою якось по-іншому почала дивитись на все. Ну покритикували, ну погана, хтось від того помер? Живу далі. Підтримка це дійсно важлива складова, але не можливо змінити цінності людини, якщо вона не хоче. Шукайте людей, які вас зрозуміють і будуть підтримувати. напишу офтопом. Може памятайте мої істерики тут, що нікому я не треба, всі погані і тому подібні. Вилізти з тої ями мені допомогло знаходження рівноваги, спокою. Я перестала шукати якусь підтримку в комусь (саме в такі моменти ти шукаєш це зовні), я почала "заспокоюватись" з середини, шукати силу в собі. Це було важко, але коли я заспокоїлась з середини, все навколо стало інше і я менш критично почала оцінювати дії і вчинки інших.
в мене інакше, і нажаль ледь не померла через то я. Не через критику. Заспокоювалась багато разів, але відчуття безпеки в мене після того випадку нема. я взагалі не особливо маю час і ресурс оцінювати вчинки інших. Дуже сподіваюся, що Ви ніколи мене не зрозумієте.
Читаю дописи, і відмічаю для себе два моменти: 1) Корисна інформація, щоб років через надцять не стати такою мамою, яку будуть діти уникати чи від якої не зможуть відліпитись, бо будуть хворобливо залежати ментально, фінансово... 2) Слава Богу, що моя мама зараз не є токсичною і нею не була ніколи. Скоріше, якщо говорити про явні помилки в вихованні - вона не додала уваги до того, щоб мені було безпечно, щоб виховати в мені жіночність, бажання бути *принцесою* в хорошому сенсі (без заскоків, егоїзму), більше впевненності. І що ще для мене важливо (та й для неї) - це те, що ми це усвідомили, виговорили, повибачались і далі живем з врахуванням попередніх помилок. Бо і моя помилка в тому - що я в дитинстві переймала манеру спілкування від батька, іноді жорстку. Адже вона і сама є жінкою з психологією жертви - те мені і дублювала несвідомо, і тільки в останні років 5 відносини батьків почали змінюватись на гармонійніші, правильніші, близькі. Таке враження, що 25 років вони йшли в різні сторони, а тут почалось зближення, і в першу чергу тому, що батько усвідомив як він жив і що ж він накоїв. І це в нього були хрестоматійні відносини зі своєю мамою, яка жила в одному селі з батьками невістки (моєї мами), та ночував він в неї після весілля може разів 10. А так, якщо бував в селі - то був у тестя з тещею. А до мами в гості був стандарт: приїхати з пакетом гостинців, вислухати її стогін щодо хвороб (аж до того, що вона колекціонувала свої аналізи для демонстрації) і необхідність переїхати до обласного центру до нас на квартиру жити, потім ще щось, що мої вушка не сильно чули (про невдячність і т.п.), крики, сварка, батько грюкає дверима та їде. Тривало це хвилин 10-15. Іноді вона встигала його погодувати супом з засмаженою чорною зажаркою чи смаженою картоплею з цибулею. А він просто не міг їй простити те, як вона його з дитинства налаштовувала проти його ж батька, як вона не доглядала його та сестер, як вона проміняла казки перед сном на гулянки, пиятику та інших чоловіків, як він йшов зі своїм батьком з сокирою, щоб маму вбити за її блуд. І так, як і більшість історій про "токсичних мам" - бабуся була самотня (вдова) з мого 4 річного віку. Потім зявився в неї новий дід. Помер. Пізніше ще один. Втік. Та років 7 вона була повністю самотня. В нас на квартирі встигла пожити декілька днів, поки оформлювалась в лікарню, одразу заявивши, що її кімната буде та, що моя дитяча. Їй передбачалась операція на нирках і подальший діаліз майже щодня. Та після операції за кілька днів вона померла в лікарні. Батько мені ніколи не навязував своєї думки, я відносно рівно відносилась до бабусі (єдине, з осторогою, щоб вона якісь чутки про мене не розповсюджувала. В неї було 7 онуків та при спільних святах, коли вся вулиця святкувала - їй було радісно/важливо підкреслити, що я не її, а якби сватів онука, типу чужа). Доглядала я за нею в лікарні теж без проблем: годувати, туалет... Тобто, певна заслуга є в тому, що батьки не вчили мене як відноситись до бабулі за її "заслугами", а я сама вже робила висновки. А через півроку померла бабуся - мати моєї мами, яка по суті дала мені виховання, вислуховувала, привчала, радила і... приділяла увагу мені і моїм питанням, враженням, мріям. Мама іноді сумує за своєю мамою. Батькові зараз шкода, що не встиг вибачитись перед своєю мамою. Навіть просто так.
Правильно говорять, в тому числі і мені, що на багато що не варто звертати уваги. Це вірно Але наприклад дізнаюся я від маминих сусідів, що вони чим можуть допомагають їй (картопля з села, кран полагодити), бо я її, як виявилося, зреклася. Без перебільшень, отаким словом. І що як я можу ходити до церкви взагалі, якщо я скоїла один з найтяжчих гріхів - зреклася мами... Ну хіба ж це не гірко? Хіба на це можна не звернути уваги?
і ще поділюся спостереженням. Я вже давно зрозуміла, що всі зустрічі, гостини, спільне проведення часу з рідними можна поділити на "здобування" або "витрачання" В стосунках зі свекрами в нас співвідношення здобування до витрачання приблизно виходить в ноль, або навіть в невеликий плюс. Тобто, приміром, ми можемо відвезти старших дітей переночувати до свекрів і таким чином отримати вечір-ніч-ранок на якісь справи, які неможливо зробити всією сім'єю. Але ми маємо розуміти і спокійно ставитись, що харчуватись вони там будуть картоплею фрі у ліжку, сидітимуть в телефоні до опівночі, і коли приїдуть - будуть неадекватні від того телефонення деякий час. Тобто, перед виїздом в гості я маю позайматись з ними всіма офлайн-справами, погодувати їх здоровою їжею і після повернення додому провести їм "розвантажувальний день", щоб увійти в нормальний ритм життя. Але часом справи, заради яких доводиться вдатись до одного дня відвезення до них вартують того. Ну і ще один плюс - в разі якихось конфліктів чи капризів свекри постараються розрулити все самі, і вже потім ми про це всі поговоримо. У випадку ж з мамою я розумію, що через сильну розбіжність її і нашого світів я мушу одразу закласти зустріч у "статтю витрат". Так і роблю. Але з нею це ніколи не виходить в ноль чи навіть у невеликий закладений мінус. Якщо вона залишиться з дітьми наодинці, то зробить все, щоб підважити мій і чоловіків авторитет у їхніх очах і похитнути наші переконання. Обов'язково треба загострювати увагу саме на тому, що мене дратує. Говорено, проговорено, в очі заперечено. Або навчати дітей мати від мене окреме життя і секрети. Або щось про магію і чарівників. Або ще щось. І у мене просто сідає батарейка ще на середині зустрічі. Лишати їх на самоті більше двох годин зовсім не хочеться, справ на цей час спланувати, відповідно, теж не виходить. Якось так
Та, таке теж було у мого батька. Попри те, що саме за його рахунок забезпечувались всі її лікування, обстеження, котли, техніка, певні господарські закупи та допомога старшій на 12 років сестрі (заміжній за алкоголіком). А, нє, інколи перед новими знайомими вона вихвалась який в неї толковий син і як її любить. А інша родина, сусіди знали, що батько - невдячна нікчема. Я як прочитала - захотілось разом з Вами проїхатись по всім тим людям і довести (розказати, показати, в будь-який спосіб), що це неправда. Дуже гостра несправедливість. Дуже.
А, насправді вона має картоплю(харчі) в хаті? Якщо так, і я в цьому б певна, то так би тим людям і сказала "А,Ви, впевнені,що мама немає ...? " Мені, мабуть, ніколи не зрозуміти ,навіщо так роблять батьки по відношенню до своїх дітей але на днях швагро сказав моїй сестрі, коли трохи дискусія родинна була і ,власне, про конфлікт/ недорозуміння батьки_діти "Знаєш, чому з Тобою постійно таке трапляється? Бо,Ти ,як вийшла заміж дівчиною 19-ти річною, так нею і залишилась". Контекст ,думаю, зрозумілий.
будуйте довірливі стосунки з дітьми, пояснюйте хто головний у вашій сім*ї. розумію, що ситуації бувають різні, але моїм так легко не "похитнеш мій авторитет" і нічого не нав*яжеш. чи то бабуся, чи вихователька чи будь хто інший. бо моя і чоловікова думка для дітей найважливіша. співчуваю Вашій ситуації. я б напевно максимально обмежила такі стосунки з мамою. так, подбала про неї, підтримала фінансово, але на близькі стосунки б не розраховувала. треба берегти себе і свої здоров*я/нерви/моральний спокій та комфорт для себе самої, для своєї сім*ї, дітей, чоловіка. не треба доводити нікому(собі?), що ти хороша людина, гарна мати чи дочка. життя надто коротке...
моїм теж не похитнеш Мені не подобається те, що постійно робляться спроби. в сім'ї усе гаразд, бабцю бачать від пари разів на місяць до раз на пару місяців. --- дописи об"єднано, Jan 10, 2020 --- те, що я зробила І вже років 15 не розраховую на близькі стосунки. Я зараз реально в тому мінімумі спілкування, коли ще трохи і можна справді випадково "зректися". Дбати стараюся. --- дописи об"єднано, Jan 10, 2020 --- нажаль, я зараз в дуже важкій ситуації зі здоров'ям, і дуже мені важко в повсякденному житті. Точніше, повсякдення в мене тепер дуже сумне. Це, звісно, теж впливає. --- дописи об"єднано, Jan 10, 2020 --- як виявилось, зовсім занадто. Від цього сумно. Я давно нікому не доводжу нічого. І звісно що не розраховую на допомогу. Просто тяжко це все і страшно.
В мене є одна знайома жіночка). Має сина та доньку. Вже років 12 я чую як вона за доньку переживає. Донька на рівні полубога. Криві слова у її адресу одразу роблять з людини як мінімум ворога. Такий якийсь нездоровий трепет я б сказала. І от саме цікаве, що донька з мамою намагається спілкуватись по мінімуму. І я її чудово розумію. Бо будь-яка розмова починається з притензії. І взагалі кожне речення так побудоване (як їй це вдається?). І от ніби є велика любов до доньки, і одночасно нема бажання її бачити (живуть у різних містах). Дуже рідко є можливість зустрічі, і обидві її намагаються уникнути. Мама не хоче бачити як та живе, бо за її словами «вона живе неправильно» бо живе як хоче саме вона (донька). У мами своє бачення як має жити її донька. Але будь-яке слово зі сторони оточуючих (рідних і не дуже) сприймається хворобливо боляче. З великою агресією. Якась така ну дуже дивна ситуація. Я чудово розумію доньку. Вона доросла, і вже років 15 живе поза домом і років 12 забезпечує себе сама. Але при кожній розмові вона вислуховує те як вона ВСЕ робить не так. Я така рада, що це не моя мама!!! Я б чокнулась, чесно.
Маю таке спостереження... Досить часто мами критикують дочок через те що ті(дочки) живуть так, як вони самі(мами) свого часу не наважились-живуть з тим чоловіком, якого люблять, ходять на улюблену роботу, насолоджуються життям. Не всі мами, звісно, такі і не всі в цьому проявляються в крайнощах, але таке є.
дівчата, читаю зараз книжку "Токсичні батьки", дуже раджу. Там якраз про оте "не звертати уваги" пишеться. Неможливо не звертати уваги, якщо є установки з дитинства. Потрібна титанічна робота над собою. Написано про залежності від токсичних батьків. Що протест - це теж залежеість, лиш з іншою полярністю. Словом дуже раджу розділ про інцест можна не читати, бо і так важко читати, а там взагалі жестяк
Дуже погоджуюсь із фразою і, то така лайт версія того, що я думаю )"Не можеш змінити ситуацію ,зміни своє відношення до неї". Те, що робить/говорить мама- це її проблеми, те ,що роблю і думаю я- мої. Всі ці моменти, коли ранить/зачіпає і т.п. - це не мама винна, це власне/особисте. Якась залежність. Залежність від думки.
Так, це власне, власні рани. Але вони найбільше болять від маминих слів, тому, що мама в їх формуванні брала найпрямішу участь, тобто заклала самі основи. І це не про те, хто винен, а просто об'єктивний факт. І залежність тут така, що глибоко в душі ці рани звучать приблизно так: "ти не варта любові/ ти невдаха/ти поламана/ти помилка", і людина це чує в "звичайних" повсякденних чи не дуже, критиці, докорах, ігноруванні, приниженнях, хоч і сказані вони можуть бути не такими словами, але вони цілять саме в туди, в глибину. Це не означає, що людина слабка, бо залежна від думки мами, але це означає, що там її дуже дуже болить. Надіслано від мого Redmi 4X, використовуючи Tapatalk
Якщо це не слабкість в цьому місці, то чому болить? Тоді, це якесь пожиттєве (ну, скільки так може тривати? В людей по одному життю. Якщо мама вирішила його прожити в... ,навіщо себе затягувати в це? )обнадіяння на те, що хтось(мама) цього колись, можливо не робитиме/говоритиме. ОК. Я буду читачем тут
Важка книжка. Особливо коли бачиш себе майже в кожній ситуації. Я зараз в стані заперечення: не хочу нічого робити по книжці, бо я не маю на те сили зараз. Раджу всім почитати - ставить трохи голову на місце.
Ну рану можна вважати і слабкістю, але, як на мене, це не є добрим визначенням, це звучить як таке скоріше засуджуюче твердження (чи щодо себе, чи щодо інших). З одного боку, звісно, це робить людину вразливішою, тобто можна сказати, що в чомусь слабшою (як будь-який біль фізичного тіла), але це не слабкодухість (як щось, де просідає вольова складова). Рани потребують зцілення, і звісно, це в руках кожного з нас, але це не є просто, послухати поради "просто не звертай уваги", "припини на це ображатися" - так воно не працює. А здебільшого такі рани прикриваються певними життєвими стратегіями (на зразок "я доведу, що я варта любові, буду найкращою, найрозумнішою, найуспішнішою", або "так, я не варта любові, така погана, що куди вже гірше, дивіться всі" - і піти в бунт, протест, та й так воно живеться. Насправді працювати з такими болючими установками - це велика відвага і якраз свідчить про міцний стержень людини. Тому те, що спершу комусь здавалось слабкістю, може стати і шляхом до неабиякого зростання. Надіслано від мого Redmi 4X, використовуючи Tapatalk
