Чи має мама право на час "для себе"

@Arapeta чоловік пропонує няню - "надо брать". Всю можливу допомогу надо брать.
Я не хочу лякати, але зараз це тривожний розлад, а перейти він може в щось, що подолати буде дуже нелегко - вже усій сім'ї

 

В мене мала теж така досить криклива). Особливо зараз, після хвороби. Мене то вибиває трохи. Поїхали на пару днів з міста, зайшли поїсти у кафе. Вона так кричала, що мені було соромно, а чоловікові ок). Ввечері пішли в ресторан. То добре, що там була якраз жива музика, і її крики глушило. Але якщо щось не по ній, то крик страшний робить). І мене то дууууже дратує.

 

написала кусок тексту і ходжу по темах, не знаю де примоститися ))
Минулого тижня мала розмову зі своєю Г (то я так за майже рік після пологів нарешті вирішила сходити на огляд). Ну і поговорили ми про багатодітне материнство. Дуже мене здивувало, що є жінки, яким В потрібно стимулювати, і ото вони приходять і по третю і по четверту дитину (отже я виявила в себе якийсь стереотип - ті, хто трудно вагітніє мусять тішитися і одною, максимум двома дітьми). Ну і я сказала, що раніше думала про більше дітей, але так щоб до 35 максимум, а зараз з двома так замотана весь час, що не знаю куди ще одну дитину. І тут вона мені розказала, що сама має 4 дітей, наймолодшу народила в 40, від садка відмовилася і взагалі вона проти садків.А ще вона пильнувала в хаті крім своїх дітей, стару хвору бабу, все сама робила і щей книжки писала. Молода жінка має справлятися і нема чого себе жаліти, і поки організм ще все пам'ятає, то давай типу думай щоб народити ще.
От я і думаю - планка по веденню домашнього господарства ще до дітей, і те, що є зараз - то не до порівняння. Книжок не пишу, читати теж мало вдається. Іноді думаю почати вести блог, бо часом стільки всього маю в голові, що хочеться це все кудись вигрузити, і знов нема коли.

До чого так багато письма - а ви себе шкодуєте чи не шкодуєте? Як вам по відчуттях - справляєтеся?

 

під настрій))) буває так себе шкода, що нічого не хочеться, а буває норм - зібралася докупи і вперед.
рік як вийшла з декрету. непросто - я на роботі, діти в садку. хворіли часто і я часами просто була як вичавлений лимон. до усіх "декретних" обов*язків додалися ще робочі. але не шкодую. роботу люблю(майже завжди ггг)
щодо ще дітей - хочу, хоч і знаю, що не буде легко, але радість материнства перекриває усі негативи.
а ще з досвіду бачу, що час для задоволення своїх особистих потреб дуже потрібний. і коли я хочу відпочити - я краще пов*яжу годинку чи почитаю, ніж піду прибирати чи мити посуд, бо треба. і мені з цим нормально. хата не завалиться, а ідеально чисто не буде ніколи з двома дітьми. але так було не завжди - з першою дитиною ще за звичкою намагалася охопити все і одразу, наївна))) а з часом попустило мене.

 

Я не справляюся з двома.
Взагалі. Рахую дні до 1 вересня щоб старшого в школу здати
Блог закинула, роботу майже теж, не маю жодних моральних сил зараз "викроювати" на це хоч по 20 хв на день. Ще той необлаштований побут зжирає купу дурного часу - поки всім воду нагріти щоб покупати, поки посуд помити теж з ухіщрєніями... Ще й колись більш-менш спокійні вечори після 21 коли я могла хоч почитати чи цукерку з чаєм в тиші з'їсти, останньо перетворилися на хто зна що, бо Яся товчеться по мені 2 год, плаче-стогне, вночі аналогічно, десь чекаю чергові зуби... Коротше, дуже Вас розумію, бо я Бобік здох. Не так фізично (навіть попри меншу 80% часу в мене на руках), як морально.
Третю дитину я, чисто теоретично, не проти, але!! років через десять. І при умові, що в неї буде адекватний тато

 

я вже десь так само до 5 серпня, коли мої підуть у садок знову.

 

Влад більш як пів року не ходить в садок. Я вже холодна від того, що він 24/7 гвалтує мозок лише мені (за дууууже рідкісними вийнятками )
, дуже хочу вже з вчителькою тим любителем спілкування поділитися Бо мені з ним зараз реально важче чомусь ніж з меншою навіть попри її кризи і зуби...

 

Якщо оцінювати процес - ні, не справляюся і ніколи не справлялася.
Якщо результат - то цілком справляюся ( діти в школу ходять, не голодні, зазвичай, одягнуті/взуті по сезону , відносно здорові), квартира в «житловому» стані (планок в мене не було і до дітей), я вернулася до хоббі і роботи.

 

В сенсі шкодуєте? «Ой, яка я бідна!»? Так не шкодуємо. А в сенсі хата не білена, корова не доєна, а я лежу, то шкодуємо.

Я взагалі не розумію отого «справлятися». У вас (нас) діти живі-здорові-нагодовані-приголублені - значить справляємося.
А якщо мова йде про самопочуття мами, то тут по-різному буває. В мене такі дні бувають в яких мене нема. Є діти прання-готування-прибирання і безкінечне вислуховування всіх по черзі і підряд і одночасно. І це неймовірно виснажує. І я всіма правдами і неправдами стараюсь не зникати, але не завжди виходить.

Я ніколи не бачила живих жінок які все тягнули на собі, і книжки писали, і щоб це на них ніяк не відбилось. Особливо на здоров‘ї фізичному чи психічному. Просто про це не прийнято розказувати. «Я вся така ля-ля-ля-ля діти баба книжка, то нічого, що спати не можу від безсоння, пів тіла терпне і голоси причуваються.» І я зараз не перебільшую. Все має свою ціну. Або жінка прибріхує про відсутність допомоги, або не розказує про присутність побічних ефектів.

 

Я от якраз над цієї темою сьогодні залумувалася. І зрозуміла, що мені потрібно просто трохи вільного часу на себе, трохи часу на безтурботність, потрібно якось вийти чи виходити регулярно з тої метушні.
І якраз сьогодні випадково прочитала цікавий пост на цю тему, він довгий, але цікавий.
Для себе вирішила, що буду думати, як мені організувати свій побут і життя, щоб вмістити цей вільний час.

Ось пост
Главный враг женщин - отсутствие времени на себя

Если для успеха требуются длинные куски времени наедине с собой, то на такое богатство женщины никогда не могли рассчитывать.

Несколько месяцев назад, когда я с трудом пыталась найти в своем диком графике время на свою книгу, коллега порекомендовал мне книгу о привычках и распорядке дня талантливых людей. Но вместо вдохновения, на которое я рассчитывала, меня в историях этих гениев – в основном мужчин – поразили не их привычки и распорядок дня, а привычки и распорядок дня женщин в их жизни.

Их жены оберегали их покой, их служанки и экономки готовили им завтрак или кофе в удобное им время, их няни и гувернантки занимали их детей. Марта Фрейд не только раскладывала для Зигмунда приготовленную одежду каждое утро, она даже выдавливала пасту ему на зубную щетку. Селеста, служанка Марселя Пруста, не только приносила ему каждый день кофе, круассаны, газеты и письма на серебряном подносе, но готова была часами его слушать, если ему хотелось поговорить. Некоторые женщины были упомянуты только за то, что они выносили: например, жена Карла Маркса, не упомянутая даже по имени в книге, жила в полной нищете с тремя детьми, выжившими из шести, пока он писал свои труды в Британском Музее.

Композитор Густав Малер женился на подающей надежды талантливом молодом композиторе Альме, после чего запретил ей сочинять музыку под предлогом того, что в семье может быть только один композитор. Вместо этого ее задачей стало поддержание полной тишины в доме. После утреннего плавания он подзывал Альму свистком, и она должна была сопровождать его на длинных молчаливых прогулках, в процессе которых он в голове сочинял музыку. Она часами сидела на бревнышке или на траве, не беспокоя его. «Во мне разгорается такая мучительная борьба, - писала она в своем дневнике, - и униженное мечтание о том, что будет человек, который подумает ОБО МНЕ, который поможет и МНЕ найти себя в жизни! Я низведена до прислуги!»

В отличие от мужчин, которые жили так, будто право на личное время им даровано от рождения, распорядок дня и возможности того небольшого количества женщин – художников, которые упоминаются в книге, были ограничены их обязанностями по уходу за домом и детьми. Жорж Санд работала по ночам - привычка, обретенная ею еще в детстве, когда ребенком она была вынуждена заботиться о больной бабушке. Время на книги Франсин Проуз было ограничено школьным автобусом. Алис Монро писала «урывками» между заботой о детях и уборкой. А Майя Ангелоу работала только тогда, когда сбегала из дома и запиралась в соседнем отеле, где она могла без прерываний думать, работать и писать.

Даже Энтони Троллоп, ставший известным тем, что писал 2000 слов до 8 утра каждое утро, научился этому у матери, которая начала писать на заказ в 53 года, чтобы поддержать больного мужа и 6 детей. Она вставала в 4 утра и заканчивала работать как раз ко времени, когда нужно было подавать семье завтрак.

Я думаю о всех тех книгах, картинах, симфониях, научных открытиях, философских трактатах, которые я изучала в школе. Почти всегда авторами были мужчины. Дирижер Зубин Мехта как-то сказал: «Не думаю, что женщинам стоит играть в оркестре», - как будто бы у них не было ни характера, ни таланта. (Слепые прослушивания положили конец этой идее). Я думаю об интервью Патти Скэльфе, в котором она рассказала, насколько сложно было для нее сочинять музыку для ее сольного альбома, потому что дети постоянно ей мешали и требовали внимания так, как они никогда не мешали их отцу, Брюсу Спрингстину. И меня поражает вот что: дело не в том, что у женщин не было способностей, чтобы внести свой вклад в мир искусства.

У них не было времени.

Личное время у женщин постоянно разрывали и прерывали всю их жизнь, ритм их дня подчинялся Сизифому домашнему труду, воспитанию детей и уходу за родственниками – то, что поддерживает семью и общество. И если для создания чего-то серьезного требуется длинные, непрерываемые отрезки времени для концентрации, времени, в котором ты сама можешь выбирать, как им распоряжаться, времени, которым ты управляешь – на такой дорогой подарок женщины не могли рассчитывать никогда, по крайней мере - не получив упрек в невероятном эгоизме.

Даже сегодня, когда такое огромное количество женщин работает и зарабатывает, женщины по-прежнему тратят на работу по дому и уход за детьми времени как минимум в два раза больше (а иногда намного больше) в сравнении с мужчинами. Одно из исследований 32 семей в Лос-Анджелесе показало, что непрерываемое личное время для большинства матерей в среднем не превышало 10 минут за отрезок. В другом исследовании дневных ритмов женщин в науке, социолог Джойя Мисра и ее коллеги обнаружили, что рабочий день женщины-профессора намного превышали рабочий день их коллег, если включать туда неоплачиваемый труд дома. При этом мужчины и женщины проводили на оплаченной работе одинаковое количество времени, но время женщин и на работе было постоянно прерываемо, разбито, фрагментировано с непропорциональным объемом дополнительного организационного и обслуживающего труда, помощи коллегам, менторства, обучения, поддержки новичков и так далее. Мужчины проводили длинные, непрерываемые отрезки времени, имея возможность думать, заниматься исследованиями, писать, создавать и публиковаться – продвигая собственное имя, собственные идеи в мир.

Торстен Веблен в своей книге «Теория Праздного Класса» пишет, что всю историю людьми, имеющими возможность выбирать и контролировать свое время, были высокостатусные мужчины. Буквально на второй странице он исключает женщин, указывая, что они, вместе со слугами и рабами, всегда были ответственны за тяжелую работу, которая позволяла высокостатусным мужчинам иметь время «подумать свои великие мысли». Феминистические исследователи указывали, что у женщин было свое, невидимое, праздное время – приятное, но продуктивное и общественно допустимое, как, например, кружки шитья, совместная заготовка консервов, книжные клубы. Но чистое праздное время, время, которое можно потратить просто на себя – это во всех смыслах бесстрашный вызов подпольного сопротивления. Возможно, доступный только, как пошутил один из исследователей, если вы, как писательница, композитор и философ Хильдегард фон Бинген, стали монахиней.

Феминистические исследования также обнаружили, что многие женщины не чувствуют, что они заслужили время для себя, в отличие от мужчин. Им кажется, что это право нужно каким-то образом заработать. И единственный способ это сделать – это дойти до конца бесконечного списка дел «ежедневные заботы», как пишет в своей новой книге «Убийцы мечты всей жизни» Мелинда Гейтс. В самом деле, я пыталась найти время, чтобы сесть и написать эссе около четырех месяцев. И каждый раз, когда я за него садилась, я получала паникующий звонок или письмо от мужа, сына, дочери, от моей мамы, которая путалась в документах после недавнего вдовства, от кредитной компании, от механика с какой-то срочной поломкой, или что-то еще, что требовало немедленного внимания, дабы предотвратить очередную катастрофу.

Я помню, как интервьюировала психолога Михали Чикзентмихали, прославившегося вводом в науку термина «поток», пикового переживания, в котором человек настолько погружен в значимое и увлекательное дело, что время, по сути, исчезает. Именно нахождение в потоке считается необходимым для того, чтобы художник или писатель создал что-то ценное. Я спросила его, была ли в его исследованиях возможность увидеть, имеют ли женщины шанс быть в состоянии потока столько же, сколько мужчины. Он задумался на минуту, а потом рассказал мне историю женщины, которая потеряла счет времени, пока гладила рубашки мужа.
Поэт Элеанор Росс Тэйлор жила всю свою жизнь в тени мужа, писателя и обладателя Пулитцеровской премии, профессора Питера Тэйлора. «Многие годы я говорила своим стихам «уходите, у меня сейчас нет на вас времени», - рассказала она в интервью в 1997 году. «Но во многом это была лень. Если очень хочется писать, ты пишешь. Но в доме у меня всегда было чисто, и полы натерты воском».

Я испытываю чувство невероятной потери великих, ненаписанных стихов, которые были менее важны, чем натертые полы. И долгое время я думала, что ожидания, что полы важнее, и другие важнее, и что именно она должна их натирать - эти ожидания и держали эти ненаписанные стихи внутри нее, как пружину, сдавленными, как пишет Майя Ангелоу, так сильно, что это вызывает физическую боль. Но возможно дело не только в ожиданиях, а в том, что женщины чувствуют, будто они не заслуживают времени для себя, или столько времени для себя, чтобы оно было длинным и его не прерывали. Возможно, мы ставим свои нерассказанные истории в конец очереди, потому что чувствуем, что они не стоят того, чтобы их слушали.

Писатель В.С. Найпол считал, что ни одна женщина-писатель не сравнится с ним, что женская проза «слишком сентиментальна», женский взгляд на мир «слишком узок», потому что, ну вы же понимаете, переживание жизни – оно же по умолчанию мужской опыт. И я думаю: а если бы женщина написала подробный роман в шести томах о своей жизни, получила бы она такое же внимание и международное признание, как норвежские писатель Карл Уве Кнаусгаард, автор романа «Моя Борьба»?

Вирджиния Вульф как-то написала фантастическое сочинение, воображая, что было бы с Шекспиром, если бы он был рожден женщиной, или если бы у него была такая же талантливая сестра. (подумайте о юном даровании Наннерль Моцарт, чьи ранние сочинения ее брат Вольфганг называл «прекрасными», но которые были потеряны или остались похоронены внутри нее, так и не написанные, когда она исчезла в обязательном нежеланном браке).

Мисс Шекспир, пишет Вульф, не имела бы времени и возможности развить свой гений – ее бы не пустили в школу, оставили бы работать на кухне, выдали бы замуж подростком и избивали бы, если бы она сопротивлялась. В истории Вульф сестра Шекспира, несмотря на свои дарования, сошла с ума, запершись в заброшенном доме в лесу, с клеймом ведьмы.

Но это не конец истории. Вульф вообразила, что в далеком будущем будет рождена женщина-гений. Ее способность раскрыться в своем таланте, ее чувство, что ее голос, идеи, видения стоили того, чтобы их выразить – будут зависеть от того, что за мир мы создадим. «Она придет, если мы создадим ей такой мир», - писала Вульф.

Я не смею утверждать, что в чем-то гениальна. Но иногда мне снится, что сижу в темной комнате за столом, а напротив меня сидит другая версия меня, свободная, никуда не торопящаяся, и пьет чай. «Жаль, что ты так редко заходишь в гости», - говорит мне она. И тогда я думаю, может быть эта полуночная боль, оседающая страхом в районе солнечного сплетения, живет там не только потому, что у меня так мало непрерываемого времени, но и потому что я боюсь, что скрытое во мне – не стоит того, чтобы быть рассказанным. Возможно, я не хочу встречаться именно с этим осознанием в темной комнате, которая мне так часто снится.

И я думаю: а что если бы мы постарались и создали мир, в котором сестры Шекспира и Моцарта или любые другие женщины могли бы расцвести. Что было бы, если бы мы решили, что женщины заслуживают иметь время удалиться в свою темную комнату, и остаться там за столом столько, сколько им хочется? Что если бы мы чаще встречались с собой, пили бы с собой чай, слушали бы свои скрытые истории, наблюдая, как они расправляются, как пружина, и зная, что они ценны, потому что они – настоящие? Мне бы хотелось посмотреть, что случится потом.

Бриджит Шульт

Sent from my SAMSUNG-SGH-I537 using Tapatalk

 

Тяжка жіноча доля. Так воно і є, але в правильному понятті і розумінні. Різні ми всі, але кожен знає своє, кожен виділяє для для себе своє. Я, б виділила характер людини і її світосприйняття. Треба шукати гармонію в житті, бо без неї важко. Але знову ж таки, характер, відіграє важливу роль. Багато можна говорити, але в кожного своє. Любіть себе, бережіть себе, творіть добро, а саме головне, не звертайте уваги на дрібниці, які псують життя))))

 

Моя мама точно така сама. Заганяє себе з раннього ранку до пізньої ночі при тому, що живуть з татом вдвох без жодної господарки. А як внуки є, то взагалі капець. Будь-які спроби полегшити "нелегку жіночу долю" вперто присікаються. Банально, навіть спроби дітей донести тарілку до мийки після себе (про помити вже й не кажу). Мені здається, що то все їх покоління таке. Заганяти себе і не вміти прийняти нічого для себе. Привезеш якийсь гостинець - буде відпихати до останнього. Подарунки на день народження приймає зі словами "та не треба було". Запросиш в гості на якесь святкування, то весь час "ой ти що, то мені ЗАБАГАТО" і тут же розділене з чоловіком на двох. Я ще колись намагалася якось акуратно донести, що ці ритуали, крім створення незручностей собі і всім навколо, нічого більше не приносять, але безрезультатно. Тому на чергові прояви видихаю і абстрагуюся). Хоч відівчила на Різдво, Паску і Дні народження наготовлювати як на весілля - і то добре. Але повністю взяти це на себе мама все одно не дає. Таке враження, що вони свою потрібність цим вимірюють чи що...

Ну і щоб вже зовсім неофтопити, то думаю тако: здоровий (а час від часу і не дуже здоровий) егоїзм передусім. Бо як сама себе не шкодуватимеш, то автоматично і інші не шкодуватимуть: ні чоловік, ні діти. Всі привчаться як до належного, що маму (дружину) можна експлуатувати, вона робот, безсмертний поні. Самопожертви нікому не потрібні, їх ніхто не оцінить. Крім образ і в подальшому конфліктів це нічого не дає.

 

Я з першою дитиною також старалася все встигнути. Змучена була як коняка.
Тепер роблю як можу і що вважаю за потрібне. Хтось вміє і хоче зробити краще- вперед.
Тому іноді в мене спечено/зварено/прибрано, а іноді іграшки по цілій хаті і посуд в умивальнику...)))

Головне, щоб я себе безкоштовною прислугою не відчувала.

 

Дівчата, щодо побутового всевстигання - ми до цього легше ставимось, бо зараз то не актуально, як в часи наших мам і бабусь. Тоді ідеалом жінки була хороша господиня, соціально-економічні обставини цьому сприяли. Ну і в них сформувалась така схема, що "я ті всі тяготи маю, але стійко їх переношу і це страждання - це благородно, це ж на благо інших, і т.п." - тобто це не так просто відмовитись від тої всієї недоцільної і надмірної роботи - бо тоді вони наче ж зраджують тому "благородству".
А ми маємо інші ідеали сучасності, і я би більше вважала, чи не заганяємось тут. Бо якщо йдеться про купівлю готової їжі, мені здається, мало хто з моїх ровесниць від того відчув би удар по самооцінці, а от якщо мова заходить про саморозвиток, кар'єру, активне дозвілля, і це ж все з малими дітьми, - отут в багатьох знаходяться больові точки. І це все не погано само по собі, але погано, коли жінка відчуває соціальний тиск, чи сама себе накручує, що їй би здалося робити те і ще те, хоча, може, і не потребує цього насправді.
І ще щодо жаліти себе чи ні - мені не до душі позиціонування дитини як суцільного клопоту, і, відповідно, тоді народжувати її - це не жаліти себе, з таким підходом це дійсно зі сфери отої "самопожертви намус".

 

Зовсім-зовсім напевно не буває, але в достатній мірі навчитись прислухатися до себе можна. І з тої позиції все буде ясно: куди бігти чи не бігти взагалі, і нові ідеї, які підкидатиме соціум або підуть на благо, або просто пройдуть повз, а не сидітимуть скалками в душі.
Для мене дуже терапевтичними власне в плані оглядки навколо, чи я нічого не пропускаю, стали перші роки в декреті. Всьому свій час.

Надіслано від мого Redmi 4X, використовуючи Tapatalk

 

Правильно, але в кожного свій смак
Для когось реально справжнім щастям стає розчинитися в дітях і домашньому побуті - спати скільки влізе, не наносити макіяж щодня, ходити в зручному одязі і взутті, і не бути нікому нічого "повинним".
Хтось вважає жахом провести в своєму домі з дитиною місяць-рік-три, без щоденного спілкування з клієнтами, обідньої кави з співробітниками, каблуків, макіяжу і т.п.
Хтось хоче відвідувати мінімум одну нову країну на місяць, а хтось дійсно хоче захистити дисертацію...
Хтось хоче займатися домом, але відвідувати спортзал, салони краси і оздоровчі процедури 3-4 рази на тиждень...
І наше сучасне життя дійсно дає нам шанс бути мамою, водночас майже ні в чому собі не відмовляючи, якщо ми дійсно цього хочемо і від того почуваємось щасливими.

Сама так роблю часом і всім раджу: уявити себе в старості і подумати "про що я шкодую що зробив/не зробив в своєму житті, і що б змінив, якби міг повернутись назад?
І мені все стає ясно- правильно я живу чи ні

 

Після відпочинку на морі мене трохи понесло у бік пофігізму). Може то літнє, а може на довше). Але я від того відчула кайф, відчула як трохи спала напруга, як легше йде банальне щоденне спілкування, щось трохи в нас переключилось. То наразі щось таке невловиме, і є ймовірність, що таки тимчасове. Але мені зараз так комфортно). Побут на рівні мінімальної необхідності

фасади в кухні брудні, другий день нема першого, ніхто не вечеряв, у вітальні все валяється і притрушене печивом

, мінімальні обов’язки у дітей, перелік прочитаної літератури взагалі на рівні історичного мінімуму. Але!!! якесь спілкування ненапряжне, ми більше регочемо, намагаємось кудись поїхати, піти до лісу, вишиваю і намагаюсь забабахати абажури. Відчуваю, що то не дуже все раціонально і правильно. І що час минає, а я його не використовую на повну (маю з цим проблеми), але в даний період мого життя мені так добре.