Взагалі кажуть, що протилежності притягуються. Хоча по життю серед своїх друзів, знайомих помічаю, що подружжя дуже схожі між собою— зокрема ззовні. Я з чоловіком не є винятком))). Нас також свого часу запитували чи ми часом не рідня))). А що стосується внутрішнього світу — на то ми і вибираємо другу половинку з якою буде цікаво жити, аби був і другом, і чоловіком, і вірним супутником. Не даремно є вислів : « Муж і жона одна сатана»
Прийшла до Вас по критичну оцінку збоку. Ситуація наступна: мій чоловік за певних обставин, при зясуванні спірних для нас питань, дозволяє собі піднімати голос в мою сторону, не крик, тільки два тони вище. Мене це страшенно вибиває з колії, виснажує, його невміння вгамовути свої емоції. Неодноразово йому про це говорила. Так от, останньо, через те, що довелось йому мене зачекати на касі супермаркету, ( бо бігала в пошуках дит. харчування для племінниці) в машині закатав скандал на підвищених тонах, чому він має на мене чекати?? Я спокійно йому пояснюю, що не могла знайти потрібної безмолочної кашки, тому затрималася, мій спокійний тон і логічні пояснення ще гірше його заводять, бо він розуміє, що таки не правий в своїх звинуваченнях, а крик уже здійняв. Звісно, в голос він цього не визнає, а чекає від мене, що я признаю свою вину" нівчому". А мені таке болить.. Як я маю правильно " розрулювати " такі ситуації?? Підозрюю, що я чогось не бачу чи не докінця розумію, де собака зарита....
Я сама така. Дуже люблю щось повиясняти або підвищеним тоном, або бурчанням. При цьому я дуже люблю і поважаю свого чоловіка. Більше того, я стараюсь так не поводитись. Просто коли я так не поводжусь, то цього ж не видно. Я до того, що це може бути невинним (умовно) недоліком, з якого не треба робити глобальні висновки і якось особливо розрулювати.
Ну можу сказати, що в мене чоловік теж нервовіший за мене), і кричати починає першим). Але я теж не можу довго говорити спокійним тоном. Тому ми спочатку говоримо голосно, потім берем передишку), далі говоримо спокійніше. Вже роками така в нас модель розборок). Навіть не можу собі пригадати, коли з крику починала я). Але я от точно знаю, що крик - це від безпорадності. Ну не може він стримувати емоції. І ще одне спостереження: мовчання в такий от гарячий момент - золото). Якщо я таки стримаюсь і трішки помовчу, то до чоловіка швидше доходить, що він даремно кричить. Ну і аргументів таки продовжити в рази менше. Бо то як понесе, то багато можна наговорити. Ну але то я зараз така мудра, а коли мене заведуть - то стримуватись таки важко.
@Orman,@Rodionochka я максимально спокійно пояснюю, чому так вийшло, і за секунд 5,10 він розуміє, що не правий, але удар мені вже було нанесено, і я починаю плакати від несправедливості(дуже не люблю себе за ці сльози, ) але тоді я вже не тримаю емоцій. Вчора зранку була вище описана ситуація, до сьогоднішнього вечора не розмовляю з ним,(хоч він зі мною намагається) не хочу , якась спустошена, багато останньо наклалося різного. Можливо, то мені почати підіймати тон, коли мені щось не подобається в його поведінці? Потребую якоїсь компенсації. @Orman, так,на загал, це ніби дурниці, цей високий тон, але мені чомусь дуже боляче від несправедливих звинувачень в свою сторону від нього,, і я не вмію з цим справлятись(.
Казав мій чоловік, що він скаже що-небудь, лиш би я не плакала, бо то ж караул як йому страшно. Може воно якось корелюється? Бо я так довго сміялася, що він не може зрозуміти - що це за щастя- могти поплакати. А може у вас чи в нього на роботі ситуації в житті такі, що напруга чи невизначеність і воно так виривається? Тойво, я теж на 2 тони вище, і чоловік зразу - не кричи, а там до крику ще ого-го-го .
в тебе голос дзвінкий) а чоловік говорить тихо) вот йому і здається що ти кричиш)) ну це імхо) і перше враження)
На рахунок крику, я своєму кажу дуже просто "Я не глуха ще". Його таке відразу стишує)). Чому Ви @Sofijusia так ранимо на це реагуєте, то навіть не в тональності справа, як на мене.
З мого досвіду, якщо хтось на мене кричить, я спочатку мирно відповідаю і прошу говорити нормальним тоном, як не доходить, то піднімаю децибели. А вони в мене такі нічогенькі, тому доходить моментально. Якщо не доходить, то розвертаюсь і йду, але кричати на себе не дозволяю. Якщо я мовчала на крики до мене, то почувала себе якоюсь жертвою, тому я не терплю такої поведінки ні від кого. Але це мій темперамент і мій досвід. Певно кожному підходить щось індивідуальне.
@Sofijusia В нашій парі я цим грішу - підвищувати голос (часто при цьому будучи не правою). Підозрюю, справа в темпераменті і в моделі поведінки батьків. І аж ніяк не в тому, що я не люблю чи не поважаю чоловіка. Мені це теж не подобається, а ще, коли чоловік двома спокійними словами приводить мене до тями і (особливо в тих випадках, коли я неправа) я ладна себе роздерти. Я стараюся над цим працювати, і часом вдається. Часом емоції так накочують, що не вдається з ними в моменті справитися. Я не знаю відносин у Вашій сім‘ї, але допускаю, що підвищення голосу з боку Вашого чоловіка може бути невмінням ладнати з своїми емоціями, а не виявом неповаги до Вас. Що в еру, коли всі говорять про емоційний інтелект, балів йому не додає, але і не значить, що він Вас не любить.
Особисто мені значно легше і краще, щоб ми одне на одного викричалися, спустили пар і далі спокійно і мирно спілкувалися, ніж днями не розмовляти одне з одним, я б того не витримала, чесно. Але в нашій сім'ї всі з запальним темпераментом. Можливо Ваш чоловік теж такий?
@Sofijusia, в нас таке теж бувало: 1. З чоловікової сторони підвищений тон/крик - то я ображена (хоча часто виду не подаю), чоловік щиро за свою поведінку вибачається згодом. 2. Якщо з моєї сторони підвищений тон - я провокую п.1, а чоловік з молодості володіє навичками заткнути та змішати з грязюкого, буквально, парою речень. Так от, роки 3-4 тому ми то все усвідомили, і почали викорінювати це зло, яке псувало нашу сімю. Бо є речі від Бога - любов, терпіння і т.д., а є від *самізнаєтекого*. І от те *самізнаєтекого* в сімю пускати не можна: гнів, злість, гординя ("чого це чоловікові вибачатись? Дружина, що, не могла допетрати, що .....") etc. Тож, спочатку діагноз (чоловік знає ТА розуміє, яка саме його поведінка Вас ображає і вводить в смуток?) - потім лікування. Я старалась бути більш уважною до чоловікових "пунктиків", щоб не спонукати сварки. Ціною власної гордині. З часом отримала добрі плоди . З часом. Рік, два. Я не кажу, що взагалі зщезли високі тони, але ми зараз голосно можемо висловити невдоволення взагалі ситуацією, якщо аж прикипить, а не особисту претензію. І перед дітьми вибачаємось за крик. З іншими людьми чоловік допускає подібне? Бо мій допускав і з іншими. А от батько мій - тільки з мамою (і зі мною в дитинстві). П.с. а насправді, цим треба терміново зайнятись, бо відносини серйозно захворіють... В моїх батьків дуже схожа ситуація, і виправляти вони то почали відносно нещодавно... Тільки "хворобі" вже понад 25 років , і то не так просто, як би було їй 10 років.
Іноді треба просто сказати типу "вибач, я реально не хотіла тебе тим засмутити, постараюсь, щоб більше це не повторилось". І не повторювати такого. Треба затриматись, а чоловіка то нервує - ок, "хочеш швидко, нема часу? - тоді допоможи. Або почекай стільки, скільки треба на пошуки, чергу до каси. А я зроблю все, що від мене залежить, щоб чекання було коротким". Не знаю, які є чи були обставини у чоловіка, але рідко трапляється, що та кашка з усією логікою і не коштує того, щоб її купити... Маневри такі... Почитайте про профілі особистості. Скоріш за все, ви різні . І ця інформармація, як спілкуватися з різними профілями (наприклад, чоловікові треба швидко і результативно, а Ви переживаєте щоб ВСІМ було добре, спокійно і комфортно...) - дуже помічна. І це треба знати обом. І дітям, і батькам.
Аналогічно, я страшна крикунка і дуже емоційна, інколи зразу переходжу на крик, інколи після того, як закінчуються аргументи. Спочатку чоловік ображався, не розмовляв зі мною, а зараз перебрав мою манеру. Викричались одне на одного, потім поржали, що ми як діти і пішли далі вирішувати справи
Якщо вам погано, то це не дурниці. Поясніть чоловіку НАСКІЛЬКИ вам образливо. Ви тон не піднімайте, це нічого доброго не дасть. Я своїми псіхами не пишаюсь, і ваш чоловік, напевно, теж. Якщо чоловік визнає проблему і намагається перепросити і виправитись, то ви вже над ним меч тримайте. Воно з першого разу навряд чи вийде.
Я теж з таких, що можу покричати на чоловіка, перша почати, а потім ще й образитися. І то чоловік перший йде на примирення, бо мені сильно образливо) Зараз він теж може до мене голосно говорити, а мені здається, що кричить. То з народженням дитини сварок стало значно більше. Хоч я розумію, що то в багатьох напевно перший рік отой " немовлячий" - дуже складний у всіх відношеннях. Може тому розлучення не дають до року дитини?. Деколи задумуюся, що треба бути більш спокійною, але легко мене таки вивести з себе. Потім після сварки ми все спокійно обговорюємо, і розумію, що можна було б обійтися без підвищених тонів. Але переважно емоції беруть верх.
Ми з чоловіком в більшості на повишених тонах якраз сваримось по-приколу просто, щоб в кінці посміятись разом. мені якось такі такі буденні сварки, як от вище описана з чеканням в черзі, в голові не затримуються, моя звичайна реакція - буркнути щось типу "невелике цабе, можеш і почекати" після реакції мужа хв 10 помовчати (щоб в обох нерви заспокоїлись) і завести розмову на абсолютно іншу тему. Повірте, зміна теми розмови реально допомагає припинити конфлікт, який виникає на пустому місці Надіслано від мого LG-D410, використовуючи Tapatalk
Ми не сваримось на підвищених тонах вже багато років, хоча в перший рік спільного життя нагадували кіношну італійську сім'ю. В якийсь момент, на підвищений голос я автоматично почала відповідати на два тони нижче. Це на інтуїтивному рівні змушувало чоловіка стишитися. А чоловік, в свою чергу, на мій крик незворушно, з холодним подивом питав: а чому ти розмовляєш зі мною таким тоном? Це так само змушувало мене пригальмувати. І якось виробилося розуміння неприпустимості такої поведінки стосовно один одного. Ну бо це неповага. Ми ж не кричимо на чужих людей. То чому дозволяємо собі кричати на найближчих. І якось само собою це припинилося. Сваримось іноді, звичайно , як і всі. Але без підвищення голосу і без переходу на особистості. Але те, що ви сльозами реагуєте на крик, свідчить про розтріпані нерви. Мені здається, що ваша проблема глибше. Крик лише подразник.
Мені дуже сподобалась ваша розповідь, дякую. У першому шлюбі я дозволяла собі підвищити голос, або поістерити. Молода і дурна була. Пригадую, яка була сама собі противна в момент крику. В даний час я живу з другим чоловіком, і заново опановую мистецтво бути дружиною. Хочу бути найкращою - ніжною, доброю і лагідною. І тримати свої нерви при собі. Ще таку штуку придумала - якщо щось мене не влаштовує і хочеться зразу йому сказати - вирішила не вивалювати йому зразу, а записати до блокнотика і переспати з цією думкою хоча б нічку. Чомусь на своє оточення я справляю враження мудрої, дорослої жінки. А сама по себе думаю, що я мале дурко. Це моє перше повідомлення на форумі. Сподобалась назва темки - зайшла, а тут привітно так.
Цікаво, як багато ви розповідаєте подругам про стосунки з чоловіком (лише в загальних рисах чи деталі - "а він прийшов о 1 ночі, а я йому кажу... а він мені... "). Особливо про проблеми в стосунках? чи загалом варто про них з кимось говорити? Бо у мене часом відчуття, що я тим зраджую чоловіку, "сор из избы" і все таке. Але ж мовчати і крутити собі в голові по колу - то здуріти можна і такоооого накрутти особливо коли тих проблем і "непоняток" назбиралось так трохи
