от призадумалась - я не знаю хлопців, навіть чоловіків написати не можу, яких в 20 років можна було б назвати зрілими. То все такі собі дітваки з претензією на дорослого дядька.
знаю принаймні двох. З одним з них вчились разом, з іншим зараз маю співпрацю. Характер - то окрема річ, але зрілість є. До речі, всякі гірші речі в характері також "зріють" і зміцнюються
ну і ще навскидку про вік і зрілість. Знайома пара святкувала 20-річчя шлюбу. Одружились в її 16, його 19. Вивчились, досягли певних здобутків, народили дітей (чотирьох наразі). Головний показник того, що це зрілий і правильний шлюб - кожен з них дуже розвинута людина і вони продовжуть розвиватись надалі. А це означає, що вони один одного як мінімум не знищують то я написала не до того, що вважаю шлюб ознакою зрілості. А до того, що далекоглядний прогноз гармонійних стосунків залежить не від віку, а власне від наявності-відсутності ознак знищення когось у парі
В цьому й проблема. Ви хочете дорослих стосунків, виважених і спокійних. А він, судячи з ваших дописів, поводиться ще дуже по дитячому. Не безвідповідально, ні, я не це маю на увазі. Просто ще "хлопчисько", та й усе. Відповідно до свого віку. Краще навчіться бути щасливою тут і зараз. Навіть з "ним, таким яким він є." Сьогодні, а там подивитесь. Бо навряд чи якісь конструктивні розмови щось дадуть.
Для того, щоб почути "ти робиш так - і мені болить", достатньо бути відкритим до партнера. Без міфічної зрілості. Тому я би так і поговорила. Т а що там, я так і говорю, коли є потреба. "Ти робиш це, получається це. Мені виходить шкода". Цим часто відкриваю для мужчини, якого я люблю, нові горизонти. І, оскільки я йому теж не байдужа, він міркує над цим і щось змінює і погоджуюсь:
Ох, я це все розумію, і теж завжди так роблю І зрілість, справді річ дещо міфічна, я ж зрештою не одружуватися його спонукаю, не дітей заводити та не собаку, для чого потрібна зрілість і відповідальність. Особливо враховуючи, що до перших двох речей - мені самій ще ну зовсім не хочеться. Я просто прошу визначити, яку роль я граю в його житті. Ми почали зустрічатися ще зовсім юними, ставлення могло змінитися, тому просто було би добре аби він собі подумав і зробив дещо більш усвідомлений вибір щодо мене. UPD: У мене теж на роботі є декілька хлопців, котрі в 20 є більш зрілими, аніж хлопці у 25. Це все залежить від особи і її ситуації. Але тут я знаю свого хлопця, я не вимагаю більшого, аніж він може у свій вік дати. Просто давати мені доступ до часини свого життя. Йти зі мною "в світ" з піднятою головою, а не демонструвати, що йому некомфортно мене привести до подруг/колишньої, на мою думку, цілком посильна задача для нього. За умови, що він це хоче робити. А якщо ж не хоче... Тоді просто потрібно нам обом зрозуміти яке становище в житті один одного ми посідаємо.
Дякую Вам усім за поради, вони дуже допомогли мені переосмислити ситуацію та усвідомити її. Ми вчора поговорили, хлопець з полегшенням сказав, що погоджується і що вважає, що я маю бути частиною його життя у всьому. Так що, дякую Вам велике! Вкотре переконуюся, що цей форму - одне з найкращих місць, котрі може знайти для себе жінка.
Погоджуюсь. Я колись зустрічалася з хлопцем 3.5 роки. Коли познайомились, мені було 17, йому 18. Через 3.5 роки, відповідно, мені 20.5, йому 21.5. Рідко коли в своєму житті я зустрічала настільки свідому і зрілу людину. Хоч ми були настільки юні, але він пропонував одружуватись. Хоч і вчився, але заради цього пішов на роботу, щоб мати змогу утримувати сім"ю. Але я в той момент познайомилась зі своїм теперішнім чоловіком і ми розійшлися...
Можу посперечатися щодо цього. В мого чоловіка колєгів менше за коліжанок. І це попри наших 9ти роках спільних. АЛЕ!!! мої бажання завжди ставляться вище, аніж "подруга сказала чи попросила". Оце, напевно, і є нормально. В вашому віковому періоді отих 1,5 роки, переважно, дуже разючо відчуваються. З часом (близько 30 і далі), цієї різниці практично не видно. В першу чергу ВИ повинні мати ПОВАГУ до СЕБЕ!!! При першому ж слові "бери таксі і їдь звідси" я плюнула і... поїхала. Але назавжди. Так. Було і в мене таке. А що буде, як буде сім"я і діти? Мусите з ним це все обговорити. Лише НЕ мовчати! Бо відносини - це в першу чергу спілкування. Не криком, не плачами, не істериками. А спокійно і мудро. Якщо він визначиться з пріоритетами (ви чи коліжанки) - то буде все ок. Забороняти спілкування з іншими дівчатами чи жінками (особисто я) вважаю повним безглуздям. Бо "заборонений плід манить". Тому кохання і любові вам! де мої 22 роки?!! яке кохання.... вітер в голові! Життя лише починається! після заміжжя просто переходить на інший етап ))
Хочу поділитися з вами своєю історією, бо дуже мене мучить і немаю з ким поділитися. У шлюбі уже 4 роки і маємо донечку. Сварилися ми часто... Завжди якісь непорозуміння, але то таке життєве)( це я з часом зрозуміла) Але є одне з чим я не можу змиритися...Це обзивання і мати в мою сторону.. Практично кожна сварка до такого зводиться( Він потім дуже вибачається і каже, що насправді так не думає. Проте це повторюється знову і знову( Під час примирення дивлюся на нього і вірю, бо говорить щиро, що буде себе контролювати. Але чомусь знову не стримує себе і пішло по колу... Він каже, що не розуміє, що з ним робиться і в емоціях він не контролює себе... Але як же мені переживати ті образи? І чогось мені здається що він обманює себе і мене. Ну не може людина казати як сильно мене кохає і не уявляє свого життя без мене і в якись момент обзивати мене і посилати? Я розгублена вже купу років... Але коли зявилася дитина , то це відчуття ще більше загострилося, бо тепер вона це все бачить і чує(
@Samantha R , найпростіший спосіб, ну можливо не найправильніший, але - просто вийти і закрити за собою двері. Мені це не приємно=я цього не збираюсь слухати. Хіба , що ви хочете почути потім вибачення аж дуже сильне, так буває. І не всі це роблять свідомо.. Щоб змінився він - ви також маєте щось змінити.
Може спочатку шукайте проблему тут. Чому сваритеся, хто провокує. Сварки корисні, але і сваритися треба вміти))) Звичайно, нецензурна лайка - це мінус вашому чоловікові. Але кожен виплескує свої емоції як може. І якраз та нецензурщина свідчить що бракує мудрих аргументів у суперечці. І жодного смислового значення ті мати не містять. Типу «понос слів, при запорі думок»))) Тому я б не брала ті погані слова близько до серця. А аргументом щоб відівчити прекрасно слугуватиме дитина.
повірте за стільки років багато вже що випробувала... На рахунок дверей, я робила це неодноразово, але він просто вибігає за мною.. Я вже з роками привикла до такого. Але якщо задумуюся, то це так страшно( Я одного не можу зрозуміти, хіба з такими почуттями закоханості можна таке витворяти? Це ніби алкоголізм. "Я незнаю що зі мною робиться, я більше так не буду,пробач мене, я тебе дуже люблю" Я ніби в якісь божевільні(
@Samantha R, ну у вас же не одні двері в хаті. Тобто почате тре доводити до кінця. Та і вибігати, а цілеспрямовано закривати між лайкою і собою двері. В якийсь момент йому має стати цікаво - "перке?", тут і скажете( але не прокричите істеричними нотками) - " я НЕ хочу чути того бруду . і НЕ буду." Це як ми вчимо дітей пісяти на горщик - стомульйонів раз мімо і - накінець попадання. Якось так. Я не кажу, що це змінить вашого чоловіка, але виробить рефлекс (тому й писала, що це- найлегший спосіб).
Були ми і в священника і в психолога. Після такого його звичайно на довше хватає, проте не викорінюється повністю( Я просто не розумію такої поведінки і хоч прибй мене. Ну добре, я рощумію що бувають моменти різні, але якщо ти обіцяєш і так благально просиш, то як можна знову собі таке дозволяти? Я розумію що люди не ідеальні, але це сімя! Незнаю, мені просто здається що тут щось набагато глибше..
Він мені так і пояснює, що він не вміє сваритися, тому йому так і получається) І смішно і грішно( Але повірте це не смішно на практиці. Сварки, як і в кожній сімї... Настрій,побут... Я себе почуваю замкненою. Бо якось не можу жити вільно, завжди маю думати чи правильно я сказала , чи правильно я запитала , чи правильно я зробила, щоб він не розізлився і щоб знову не почалися сварки. Не спиймати цей "понос" є дуже важко
А як в нього вдома спілкуються? Бо я теж з чоловіком за ті мати постійно воюю, але колись почула як сваряться його батьки і баба і тут все стало на свої місця, він ті посилання і прокльони чув з дитинства. І до речі, я теж не знаю, як це припинити
