Тема для плачу в жилетку, але... Лікарська жилетка-халат висить тут Педіатрична - у дитячому здоров'ї Нарікання на свекруху, мужа, вагітність, КД, їх відсутність, рагулів та інші спеціалізовані... прошу нести у профільні сльозозабірні теми. Там Вам витруть сльози , якщо не висохнуть у дорозі... А тут - допис. ********************** ЗІ: попередня жилетка висить тут
Прийду сюди трохи пожаліюсь. Лише в суботу в темі "проза й буденність..." висловлювала свої страхи відносно того, що важко мені буде спілкуватись з батьком за відсутності мами - характер в нього складний й без неї робиться зовсім неконтрольованим. І от, пройшло не так уже й багато часу й я получила - сказав що ми погані батьки для своєї дитини. Ні з того ні з сього, без ніякої на це причини і ніяк це не підтвердивши. Просто погані і все тут. Мене просто до глибини душі образили ті його слова...я розумію, що не треба звертати уваги, що в нього зараз купа проблем на голові і він тому зривається. Але причому тут я і моя дитина.... Така зла що хочеться забрати малу й поїхати до Львова і нехай тут мастить собі голову((( Надіслано від мого LG-D410, використовуючи Tapatalk
Просто накрила мене знову хвиля проблем. Сиджу плачу, просто хочу щоб цей рік закінчився як найшвидше.
@Валентина Соболь, а ваша бабця не казала вам, що найтемніше перед світанком? Якщо -ні, то я вам це кажу. Так і є. 100% І щоб не наглий офф---поколупалась в голові-болячках-фінансах-іт.д......нічого. Все прозово-врочисте... А ні, є! Я не зможу народити більше жодної дитинки, а до всиновлення я не готова...
День до обіду в садочку, мали їхати в село. Все. Температура 38,5((((((((((((((((( Я вже в остаточному шоці і трансі, і відчаї
розумію, співчуваю. мали те саме нещодавно. тримайтеся! одужуйте! і я жалітися. муж захворів остаточно. відправили нині до моїх на карантин. знову я сама з малими буду, ех... ще й в п*ятницю на роботі збори і в суботу "кольорова" форумівка. якось треба то все розрулити. дуже треба
@iriwa дуже хочеться вас підбадьорити! я знаю, що слова чужої людини зазвичай звучать не розрадливо, і завжди думаєш, що та людина не була на твому місці, не знає як воно тобі... мені захотілося відгукнутись, бо в моєму оточенні є не одна особлива дитинка. Моєї мами подруга ніколи не мала чоловіка, якось не склалося...вона усиновила немовля, в якого виявилося купа проблем зі здоровям. Він мав порок серця, щось по-чоловічому, і розлади нервової системи. Не впевнена, що це аутизм, але в молодшому віці він був неконтрольований й дуже агресивний. Не завжди, але якимось приступами. а ще й фізично сильний. Мене (дорослу) колись так добряче покалашматив, і я не мала сили нічого зробити. Та жінка вклала в дитину багато. Не маючи грошей, вона весь час займалася з ним, Тепер йому вже років 13, і він непогано ладить з однолітками, приступів майже немає. Я до того, що на ту жінку всі дивилися точно, як на прокажену, що дитя з притулку, та ще й хворе. Але вона ж його не для когось всиновила, а для себе й для тої дитини! і чудеса бувають! але до них довга дорога. Інша моя сусідка має хлопчика аутиста, йому 8 років. Він не говорив. займалися теж з ним, і іпотерапію, і дельфінотерапію і т.д., в принципі ці люди мали фінансову можливість. в неї зараз 3 діток, цей хлопчик найстарший. так от середня дівчинка (2 річка) мала до нього надзвичайний інтерес. вона весь час до нього говорила (то смішно, ще й в командному тоні, керувала ним), і цього року влітку він заговорив, спершу з цією малою. і не слова окремі, а цілі речення. якби прорвало дитину. всі, звичайно, в радісному шоці. На наступний рік будуть в школу віддавати, досі він не ходив ще в 1 клас. є якийсь звязок між дітьми, і якось ця мала посприяла тому, щоб братик почав говорити. ну і останнє, сусідка моя, в маминому домі, теж має таку проблему з сином. у нього складний випадок. і не говорить, і не рагує майже на навколишній світ. живе "своїм" життям. я ще була студенткою в києві, і жила в гутрожитку. біля мене був реабілітаційний центр, де займалися з особливими дітками. я загітувала ту сусідку туди поїхати. зупинитись не було де, грошей не мали. я домовилась в гуртожитку, щоб їм дали кімнатку на 3 тижні пожити. в нас в гуртожитку були суворі правила, чужих не пропускали. але ввійшли в становище, і дозволили. вже зараз не згадаю, як то все було, і чи щось та реабілітація дала - не знаю. але - є люди на шляху, які ставляться до проблем адекватно, і допомагають, і розуміють. Світ не без добрих людей! і завжди треба сподіватися на чудо, як ви самі й кажете! З цим важко жити, але випробування Бог дає лише тим, хто здатний їх гідно пройти! Можливо, позитивний досвід інших людей вам надасть наснаги!
в нас те саме от тільки в пн-вт пішла, вчора зробила їй вихідний, сьогодні зранку прокинулась і кашляє страшенно, а тільки минулого тижня ж були обидвоє хворі, та старша й досі сухо кашляє по вечорах, і нічого не допомагає... мене теж вчора знову сильно заболіло горло, вже вдруге з початку вересня. а взагалі ми постійно по колу хворі ще з 25 липня, стає на кілька днів краще і знов по новій. я вже себе старалась якось настроїти щоб так близько кожні соплі не брати до серця, бо начиталась як закордоном діти ходять в садок, і ніхто тим не переймається, але мені так не виходить я з тих, що за кожен дитячий пчих мало не плачу. єдине що в нас в більшості обходиться без Т.
З такими дітьми і їх батьками варто розмовляти як з усіма іншими.. Батьки лише зараз різняться тим, що в них - особлива дитина, а ще кілька років тому вони були такими ж, як всі - складали плани, мріяяли, одружувались, їздили на море, купували одяг, ходили в гості і мали купу інтересів. І в один день все змінилось. Але люди ж до всього звикають, біда може постукати до кожного (ттт). Тому чим "простіше" сторонні люди до цього відносяться, розмовляють з дітьми і їх батьками про все на світі - тим легше і краще. Не варто їх якось "виділяти". Вони всі такі ж, як і інші.. (хотіла написати як і ми, але ж мій малий теж лежить вдома, він навіть сидіти не вміє, а йому вже 2 роки...) Так. Якщо є фінанси - няню обов*язково. І ідеальний варіант - житло за містом. Навіть не тому, щоб заховатись від "цікавих" очей і людей, а для того, щоб можна було закрити подвір*я на замок і дитина могла бути і бавитись на вулиці, на сонці. @iriwa я зовсім недосвідчена в тому питанні, радити не берусь, ми самі якось ніби справляємось, але важко щось радити.. Про майбутнє звичайно потрібно думати.. Але ми (моя сім*я) якось теж більше живемо сьогоднішнім днем.. І теж мої думки часто є такими, про які вслух я не говорю (і про смерть в т.ч.). Але про то старайтесь не думати. Та й знаєте, такі дітки, люди не живуть довго.. вони не живуть по 70 років. Ви його доглядаєте, любите, а йому більше не потрібно. Братик в нього є. Хто сказав, що він йому буде тягарем? Ну звідки ви то взяли? невідомо як все складеться вже завтра.. нащо забігати наперед на 20-30 і більше років?
@iriwa Ви напевно читали книжку "Бог ніколи не моргає". Як ні - прочитайте, там небагато) це мені згадалось щодо ваших переживань стосовно "тягара" для брата. УРОК 10 Бог никогда не дает нам больше, чем мы можем выдержать В книге «Дыхание. Зрение. Память» есть замечательная строчка, заставляющая по-другому взглянуть на крест, что мы несем, на проблемы, из-за которых мы обижаемся на высшие силы, на дары, которые желаем получить. Писательница Эдвидж Дантика описывает живущих в Гвинее людей, которые носят небо на головах. В своем лирическом романе о трагедии, случившейся с одной семьей женщин, автор рассказывает историю о сильных, способных выдержать все людях. Создатель сотворил их такими для того, чтобы они несли больше, чем другие. Они не знают, что избраны для этого. Но если в жизни ты сталкиваешься с множеством трудностей, значит, ты был создан для того, чтобы их преодолевать. Некоторым из нас приходится терпеть больше, чем другим. Мой дядя Пол был избран, чтобы нести кусочек неба. Он и моя тетя Вероника — мои крестные родители. Когда мы узнали, что у них родился шестой ребенок, то заплакали. Хорошая новость — родился мальчик. Плохая — с ним что-то было не так. Бретт Френсис Келли появился на свет в 1972 году, когда в ходу были слова «слабоумный» и «умственно отсталый», когда родные шепотом, сквозь слезы передавали плохие известия, когда доктора предлагали стационарный уход, когда не существовало поддержки для детей с особыми потребностями. Бретт не был безупречно здоровым малышом, о котором молятся все родители. У него было по пять пальцев на каждой руке и ноге, но было и кое-что еще. Мой двоюродный брат родился с лишней хромосомой. Это — синдром Дауна. В то время детей с синдромом Дауна не считали особенными. Их считали несчастьем. Но мои дядя и тетя любили сына не меньше, чем других своих пятерых детей. Потом у моей тети нашли рак груди, который пустил метастазы в кости. Тетя умерла, когда Бретту было всего три года. Дядя Пол остался вдовцом с шестью детьми. Как он мог поднять их всех в одиночку? Старшей девочке было всего четырнадцать. Все стало только хуже. Дядю Пола уволили с работы. Он слишком много дней пропустил, ухаживая за больной женой. Тогда еще не было закона об отпуске по семейным и медицинским причинам, который мог бы защитить его. Что случилось с семьей? Дядя удержал всех вместе. Он сделал Бретта центром их вселенной. Каким-то образом этот осколочек собрал их в единое целое. Дядя Пол никогда не жаловался на то, что остался одиноким отцом шестерых детей. Он получил лицензию на работу в области продажи недвижимости, чтобы можно было работать удаленно. Уложив детей, стирал и убирал дома. Дядя не женился снова. Он всегда повторял: «Я однолюб». Дядя сделал Бретта своим спутником жизни. Эти двое были неразлучны. У Бретта отсутствовала кнопка редактирования. Как думал, так и говорил. Он не мог лгать. Увидев женщину с пышным седалищем, он объявлял: «У тебя здоровенная задница». Заметив отражение своей более чем полной фигуры в зеркале, он говорил: «Я просто секси» — и верил в это. Бретт везде оставлял свой след. На свадьбе моей двоюродной сестры Бриджет делал вид, что он бармен. На свадьбе моего брата Джима вертелся на танцполе так, что чуть штаны не свалились. На похоронах дяди Джона облился водой, стянул с себя брюки, и в итоге пришлось его обернуть одеялом. Он так и не вырос. Он остался ребенком. В этом была вся его прелесть. А еще он остался лучшим другом своего отца. Проходили десятилетия. Каждый из детей дяди Пола какое-то время играл роль мамы, потом уезжал в университет и передавал свои обязанности младшим. Когда дяде Полу исполнилось восемьдесят, он начал задаваться вопросом, кому доверить Бретта в будущем. И сложность была совсем не в том, что Бретт был бременем, которое никто не хотел нести. Проблема заключалась в том, что каждый хотел, чтобы Бретт переехал к нему. Прошло немало времени с восьмидесятилетия дяди, и вот мы получили плохие новости. Накануне свадьбы сестры Бретта семья собралась на обед после репетиции брачной церемонии. Они весь день провели вместе, все сестры, братья, свойственники, внуки и дядя Пол. И в какой-то момент Бретт ни с того ни с сего сказал: «Не волнуйтесь. Мама рядом. Все будет хорошо». После обеда Бретт потерял сознание из-за эмболии сосудов легких. Его не смогли вернуть к жизни. В зале гражданской панихиды было множество фотографий. Бретт в пиджачке для первого Прича-стия. Бретт в шапочке и плаще, как студент. Бретт в баскетбольной форме. Бретт со своими медалями Олимпиады для людей с умственными отклонениями. Дядя позаботился о том, чтобы его сын жил полной жизнью. На погребальной литургии священник попросил нас задуматься о том, как мы используем свои дары. «Бретт получил свои дары естественно, — сказал священник. — Они пришли вместе с лишней хромосомой». «Нам нужны Бретты этого мира, — проповедовал он. — Бретт не был неполноценным. Он показал нам, чего ждет от нас Господь: Он хочет, чтобы мы радовались каждому вдоху». А еще нам нужны дяди Полы этого мира. Именно тихая сила дяди удерживала мир, чтобы Бретт мог бежать по нему вприпрыжку, чтобы Бретт мог радоваться всему, как мог только Бретт. В его мире Пасхальный кролик и Санта Клаус существовали на самом деле, дни рождения длились неделю, и не было людей другой расы, были только люди с хорошим загаром. Дядя улыбался, когда его сын Пол произносил речь. «Люди всегда повторяли, что мы были величайшим подарком для Бретта, — говорил Пол. — Но все было наоборот. Это он был величайшим подарком для нас». Так получилось благодаря дяде Полу, который удержал семью вместе и небо над ней. Однажды дядя позвонил мне, просто чтобы сказать, как он мной гордится. Я сохранила это сообщение и раз за разом включаю его, чтобы услышать дрожащий из-за болезни Паркинсона и старости, но и сейчас полный мягкой благодарности дядин голос. Дядя Пол никогда не жаловался на жизнь, которая была ему дана. Он бы, наверное, первым подтвердил, что Господь не дает нам больше, чем мы способны выдержать. Некоторые сотворены для того, чтобы нести больше, другие меньше. Но как бы то ни было, если нам суждено нести кусочек неба, это за пределами того, что можно выдержать. Это дар.
Та я розумію. Ті пари фраз, якими ми перекидаємося при зустрічі, типу "Доброго дня" чи "Холодно сьогодні..." - такі ж, як і з рештою малознайомих мені мам. А от далі... Зазвичай, гойдаючи дітей на сусідніх гойдалках, зав*язується якась "світська" бесіда про дітей, типу "чи ходить у садок? а який?", "а коли зуби усі вилізли?", "а коли до толку загаворив/ла?". Я не маю наміру лізти тій жінці в душу, Боже збав, але хотілося б не стояти мовчки, якщо наші діти полізли в одну пісочницю і годину там длупаються удвох. Бо зависає якась така незручна для мене тиша...
Ще ніколи про таке не говорила на майданчику! Говоріть про манікюр, про кіно, про серіал, про щось "світське" -- от Джолі із Пітом розлучаються
А я про таке ніколи не говорила на майданчику. Ем... ну, в нас не всі мами з манікюром. Навіть не всі з подобою манікюру Але дякую, матиму на увазі. Зараз у нас топ-тема "дитсадок" з усіма витікаючими підтемами.
@Kandya ти мене випередила)))Я теж хотіла про манікюри, косметику, кіно, театри, книги, вишивку та багато інших речей нагадати)))Дехто може й на особисті питання не мати бажання говорити, але не знає як ввічливо про це сказати чи перевести тему на інше. Звичайно, для мами дитина є основною темою, але все таки це приватна й особиста сфера, в яку навіть маючи здорову дитину, не кожного хочеться пускати, навіть приємну і ввічливу сусідку чи знайому.
та кожна жінка, хоч вона і мама має коло інтересів не лише пов*язаних з дитиною.. Рецепти, меню, одяг, секонд-сток-супермаркет, які марки продуктів добрі, які ні, що готуєте на вечерю-сніданок чоловіку, дом.техніка.. Є батьки, які разом з такими дітьми їздять в Карпати, віддають дітей в садочок "Джерела", і цілий день мають вільний чи ходять на роботу .. Зовсім необов*язково, що, маючи таку дитину, мама повністю "забила" на все навколо і нічим не цікавиться.. Просто догляд за дитиною зовсім інший, та й все..
Це все дуже відносне.. Оті "свєцкіє" бесіди.. Бо якби мене -у віці від народження і до 2.5років (приблизно) мого малого- хтось почав "лічити" манікюрами-стрижкам-і етсетере, то - в кращому випадку був би післаний(подумки!), в гіршому- я би просто розридалась! Ну є і третій варіант, але , думаю, і двох буде достатньо.
Та якраз такі мамочки є дуже активними і цікавими. Бо займаються самоосвітою, шукають активного спілкування і т.д. Усі мамочки особливих діток, яких я знаю, це гарні, ерудовані, цілеспрямовані жінки з насиченим життям.
Попробуйте говорити так як з іншими. Мені здається, головне не жаліти, поводитись природньо. Ну і ще, якщо не получається завести розмову, то може і не варто, не зі всіма обов'язково говорити, не всі можуть бути подругами