Це класно, а Ви так само до неї? Якби вона вночі з проблемою до Вас? Наприклад, з однією з тих "глобальних проблем"... Я вважаю, що "може бути", але не "має бути". Так, вона мама, але Ви не інвалід і не маленька дитинка. Деякими так мами не опікуються, тому не сприймайте це як данність, а сприймайте з величезною подякою. Ну так і не тріпайте свої нерви. Поставте собі за правило, що тільки мама починає критику, ввічливо прощатись. Не давайте себе "доводити", візьміть відповідальність за свої нерви на себе і не перекладайте її на маму.
Цікаво, що мамини проблеми Ви описуєте, як "фігню"... З Вашого боку воно може так і є, так само як і з маминого боку Ваші проблеми здаються фігнею. Тому і таке ставлення. Не задумувались про таке?
Власне що фігня є фігня,не буду навіть тих "проблем" виставляти на загал. Авоно навіть вирішення не потребує,не те що моєї допомоги. от що стосується проблем реальних-я ніколи не відмовляю.роблю все що можу і навіть більше
@bobryha може це клімакс так проявляється? Бо одна справа, коли людина все життя поводиться однаково вредно, а інша, коли раптово щось перемикає. Мені два варіанти спадають на думку: або гормональний збій, абр вилізла якась особиста проблема, яку і обговорити з дочкою не хочеться, але від необговореного такі побічні каки вилізають. Хочеться відреагувати на деякі коментарі. Таке враження, що тут перший курс філософського факультету засідає. Звичайно, мама не зобов'язана отак опікуватися дорослою дочкою, вимагати того в мами дивно, як мінімум. Але! Вона добровільно робила це роками. І з дописів так виглядає, що то було для неї нормальним. Тому при якихось глобальних змінах в житті можна по-людськи поговорити з дочкою і пояснити, що її дрібні проблеми трохи напрягають і якось зменшити свою опіку. Але ні, то можна просто почати звинувачувати і пиляти, бо ж раптом стали всі всім нічого не винні. І всі мають включити свої надприродні здібності і здогадуватися, що там мамі переклинило. Я все ж схиляюся до гормонів. Причому з обох боків, бо вагітні інколи теж вміють мозок на раз винести. @bobryha подумайте собі, коли будете мати гарний настрій, чи не ви в якихось ситуаціях перша зіскакуєте на сльози і звинувачення. Ну і готуйтеся до того, що з другою дитиною допомогу, напевне, треба буде шукати ще й від інших людей.
Але краще розкажу за себе. У мене тато просив пробачення. Перед смертю. Сьогодні попросив пробачення, - а було всього, було за що. - а назавтра помер. Після того мені все одно, як поводиться мама. Усі нарікання і бажання на неї нарікати зняло як за помахом чарівної палички. От так от. Шануймо батьків. Вони не вічні.
+1 мені теж. я тепер зовсім інакше реагую на маму. Точніше, реагую тільки якщо вона каже мені якісь конкретні ображаючі слова (не ображаюсь, трохи болить просто). А в решті - просто її люблю.
Далі сльози і соплі. Я же мать. Так, щоб було зрозуміло, то мого батька не стало, коли мені було 12 і я дуже добре знаю, що батьки не вічні. Тим не менше, це не дає їм права морально змішувати дітей з болотом. Я ніколи не змирюся з тим, що мене безпідчтавно в чомусь звинувачують чи скидають весь негатив на мою голову, навіть якщо то мама. Але в ситуації @bobryha , мені здається, нема нічого катастрофічного і такого, щоб ламати колишню модель стосунків, робити писок цеглою і перебирати, хто кому і скільки винен. Варто би поговорити з мамою по суті, але вибрати спокійний і зручний час.
Так само як і Ви не маєте права реагувати у такому стилі - "сльози і соплі" очевидно стосувалися мого допису. Я співчуваю смерті Вашого батька, але мені не подобається коли Ви висловлюєте свою приховану агресію. По темі маю що сказати, але не впевнена що варто продовжувати. Та й перехотілося.
@Radistka та ні,дописувачка не мала на увазі Вас- то свої почуття вона так описала. І я хочу @Haidee підтримати,оскільки дуже добре розумію,як то бути постійно змішаною з болотом власною мамою. Щоб ти не робила,щоб ти не говорила,ти завжди погана, от у всіх діти добрі, а ти така недобра. коли ділишся радістю-обов*язково ляпне ложку дьогтю,як маєш якісь проблеми-та то ти сама винна, ти так навчила, ти так зробила... але моя мама такою не стала раптом,так було завжди.
Є така штука, як неможливість передати через інтернет емоції. Я не мала на меті Вас образити. А ота думка "та то ж мааама", "батьки не вічні" випливає тут дуже часто. Я її не поділяю, так само, як не поділяю думок "мама тобі нічого не винна", "ти сама винна, бо не вмієш поставити межі" (так до слова, є певна категорія мам, де межі можна ставити хіба муром висотою 2 метри, а зовсім відмовитися від спілкування - то серце болить і довго не витримує, в мене, по крайній мірі). Ще я не поділяю прогресивних думок "дитина тобі нічого не винна". Я це все до того, що я таки буду своїй мамі кожного разу за потреби нагадувати, що "я же мать і ти будеш мовчати і робити, як я сказала" автоматично означає закінчення спілкування до кращого періоду. Деколи вона навіть це розуміє. Ну і таке, щоб просто поговорити: я таки вважаю, що певні речі винна своїм дітям все життя, а не виключно до 18 років.
То поки десь на рівні інтуїції. От коли читаю фразу "мама нічого не винна", то якийсь дисонанс внутрішній. Воно мені так виглядає, що дитина після певного віку ставиться в один ряд з чужими людьми, але я не можу собі уявити, щоб я відчувала до своєї дитини той самий рівень співчуття, бажання допомогти, що й до сусідки чи навіть племінників. Банальний побутовий приклад: в мами зустріч з подругами чи там манікюр запланований, а в дочки десь затримка на роботі і не встигає дитину зі школи забрати. Я не знаю, чи для мене колись буде нормальним вибрати манікюр і не забрати дитину моєї дитини зі школи. Хоч воно і виглядає так, що не зобов'язана того робити. Те саме навпаки. В "дитячих" темах теж часто проскакує, що діти нам нічого не винні (поки ми фізично здатні себе прогодувати і доглянути), в них окреме життя і свої справи. Мені воно якесь чуже. Внутрішньо я відчуваю потребу і мамі допомогти чимось дрібним, і дітям незалежно від віку. Так дивлюся по чоловікові, бо в нього дуже добрі стрсунки з батьками: і тато разом з ним ремонт робить, і чоловік йому щось покосити чи зібрати помагає. Так само свекруха мені часом готує, а я нормальго сприймаю помити посуд в неї на кухні чи привезти їй чогось. Минулого тижня свекор в 5 ранку пішов на електричку, щоб поїхати за 100 км посидіти з моїми дітьми, нагодував, вигуляв, бо я мала термінову справу і без допомоги цілий день возила б дітей в машині по області. І мені комфортно в таких стосунках, я думаю, що якби колись відмовила в таких звичних речах своїм дітям, то би почувалася винною. То поки теорія, пишу, як відчуваю.
Тому що ми українці і таке у нас суспільство, але з`являються і у нас батьки, які йдуть про-європейською дорогою виховання дитини. А саме самостійність і повна відповідальність за своє життя. Це важко пояснити, в тому треба пожити і побачити. Ми живемо у БІДНІЙ країні, зрозумійте (як би я не любила Україну, але це так), і нам не зрозумілі звички заможніх людей у "забезпеченій і стабільній, комусь нудній Європі". Можна багато говорити і писати, але то не на одну сторінку і не знаю чи цікаві мої суб`єктивні думки. Тільки дещо наведу. Я жила рік о-пером у звичайній німецькій сім`ї, скажемо так середнього достатку, то трохи в тому "поварилась". Сім`я заводить дитину - має бути квартира з окремою кімнатою для дитини. Я вже мовчу, що звичним є підземна побутова кімната з пралкою/сушкою і т.д. (або користуєшся громадськими пралками, як студенти). Тобто маєш про то думати і забезпечити. Для о-перу окрему кімнату, або наймаєш бебі-сіттера і платиш погодинно (що виходить дорожче), або мама не працює і займається дитиною сама, що не виключає користування послугами няні час від часу, але досить часто. Мамі і в голову не прийде дзвонити бабусі/дідусю, що прийди і посидь з дитиною, бо хвора/хочемо вийти з чоловіком кудись самі... Так не прийнято і не роблять. АЛЕ є розвинута і відточена індустрія професійних нянь, які вміють цим займатися. У нас такого нема, все на "ентузіазмі" і по-аматорському. У результаті сім`я живе у великій квартирі чи будинку, має на підхваті няню, жінка займається кар`єрою, не сушить собі голову родинними "хто кому що винний". Дитина вчиться і з перших заробітків йде знімає квартиру і ніхто за нею не плаче, а може навіть полегшено зітхає, бо має більше часу і коштів, щоб зайнятися собою. Батьківський обов`язок виконано! Чи це так погано насправді? Чи це гірше ніж коли вивчиться, вже й працювати піде, а потім ще й жінку до батьків приведе, і всі живуть гуртожитком. Бабусі-дідусі мирно і тихо живуть на свої достатні пенсії окремо, часом досить таки далеко від дітей, мають друзів їх віку, хоббі, інтереси, іноді подорожують, від сили 1-2 рази на рік відвідують чи запрошують до себе дітей з онуками ненадовго так, і не мають лишнього стресу "як же наші діти там справляються". Чи погано так провести старість? Чи бігати по школах/садочках, годити чи конфліктувати з зятями/невістками, ну і власними дітьми, "переварювати" їх проблеми, рахувати, скільки можеш їм допомогти з пенсії, а собі у чомусь відмовити? То такі риторичні запитання. Звичайно є і виключення, але традиційно так як я описала. Всюди є плюси і мінуси.
Вам не таке написали) конкретно в наведеному прикладі (справді по своїй суті дуже невинному, дріб'язковому, я б сказала - мене тому і зачепила аж така негативна реакція), на мою думку, Ви надмірно відстоювали свої межі і свої образи, зважаючи на те, що казали, що ніби розумієте, що бабуся...ну, що старість дає певні відбитки на її поведінку. Звісно, якщо у вас чисто формальний родинний зв'язок, вона вам все життя тріпала нерви, принижувала, ображала, і її нема за що любити - нема чим заморочуватись, і нема чого робити поблажок як для дорогої людини, абсолютно Ваше право так робити, як Вам зручно. В своєму дописі я ж апріорі розглянула бабусю як дорогу людину, пробачте, якщо це не так, значить мої поради для Вас не актуальні. Я дуже добре розумію те, про що Вам написала - не знаю, як Ви сприймаєте ці вікові зміни, але я в свій час зрозуміла, що до деяких моментів треба ставитись, як до дітей - просто розуміти, що вони не розуміють чогось, таке - коли любов вища за власне его, воно тоді дає силу витримати і не зірватися у відповідь, коли вас щось зачепило, роздратувало, образило...і не просто витримати, а пробачити, з любов'ю закрити очі, скажемо так...так, коли діти істерять, тільки то складніше прийняти. Але, навіть з досвіду обговорення тематики дитячих істерик, я бачу, що мало людей, на жаль, насправді такі моменти розуміють. Зі старими і поготів. Зараз дуже модно дбати про своє его, от, вище дописи про "мама нічого не винна дітям, діти - мамі", і в тому ж дусі - воно добре, коли треба вилізти з однієї крайності, але дуже недобре, коли вже прямує до іншої.
Для гостей кімнату теж! Я теж часто згадую оперськи свої часи (теж Німеччина) і от згадую приїзди Гросмама і Гроспапа. Це ж ніякого стресу. Поспілкувались під час прийомів їжі з бабою і дідом, ще трошки перед сном діткам книжечку почитали і в кімнатку. Можна собі уявити, що бабця приїхала з Гамбурга на 4-5 днів, і миє посуд у сина в хаті чи ще щось таке робить, вигружає машинку, вішає білльо? Та це ж на голову не налазить. А у нас це в порядку речей, допомогу не вміють просити, але вміють нав"язати, у нас можуть помогти насильно. Я зараз говорю і про себе також - багато хто з нас ріс у сім"ях, де маніпуляція це побутова річ, настільки вона вже пронизала нас наскрізь, що це вже друга натура. Поясніть мені, чому по телефону людина, яка не може говорити більше, говорить не "перепрошую, мені треба закінчувати розмову", а "добре, я не буду займати більше вас час"? Це гидко це брехня, у мене лишається в таких випадках неприємний осад. Мама мені привила таку штуку, ще з немовлячого віку, що про потреби людей треба догадуватись - бо ти тоді уважна і всяка така штука. Нє, ніфіга, ніхто нічо не мусить догадуватись. Але це я вже от зараз буквально за останні роки догнала. Ну бо звідки мені було це взяти, я виросла так. От на мене, бува, нападе якийсь дикий ступор, чи мене діти відволікли, а мама стоїть надута вже п"яту хвилину поспіль і дується на порозі стоїть, бо нема тапок. А я не пам"ятаю, що там нема тапок, я думала вони там є. Вона стоїть і фиркає, щось там пихтить і пошепки причитає. Невже так важко сказати - просто попросити "дай тапки, будь ласка" всьо. Я росла в сім"ї, де ти хороша якщо ти здогадалась про потреби ближнього, де бажаного домагались шляхом маніпуляції, викликання прочуття провини, і де ти почуваєшся гівном останнім бо ти не догадався про чиїсть потреби. Ні не все було так погано, як може здатись, я вдячна своїй мамі, мама старалась, як вміла і думала, що може так для мене краще, але виросла я з нульовою самооцінкою, невпевненою в собі і почуттям "я погана" і тд.