Моя тьотя в свої 79 (!) років перша модниця,в курсі всіх модних новинок,а от з власною донькою відносини ,прямо скажем,не очЄнь.Хоч подивишся на них зі сторони,однаковісінькі,хоч різниця між ними в 32 роки,спільної мови не знаходять.
Я теж так думала, що то все дурниці, бо моя мама і дві бабусі, хоч і виросли в селі, були прогресивні, і готові до змін. А потім я познайомилась зі своєю свекрухою. і скажу вам, що моя бабуся (якій зараз 80) хоче розвиватися, а свекруха застила десь у 70. Ну і ясно що тут буде різниця поколінь.
То навіть не тільки в тему цю, а взагалі - в сім"ях люди різного віку проявляють різну прогресивність, є такі що в 70 років активно інтернетом починають користуватись, хочуть вміти і знати комп, всі новинки, а є такі що і в 50 бояться до компа підійти. Так що то дійсно так)) А про те що всі жили в совку і було там тяжко і морально і матеріально то ясно, але видно ж що не всі мами тероризують своїх дітей (хоч жили в тій самій країні). Та і в західних країнах де не було совєтщини є мами і родичі які тероризують і ниють, а є номальні та оптимістичні. Так що тільки на совок я б таке не списувала. Але що то на багатьох вплинуло то так, але щоб то було вирішальним то ні. І ще, до речі, дуже близьке розуміння у мене було з бабцею яка жила ще за Польщі, от як вона дивилась на речі, на моду, на все то точно те що я зараз бачу у сучасних західних цінностях. І хоч з батьками теж стосунки на щастя хороші, та все таки ще старше покоління, яке жило за часів старої Європи, вони такі особливі, ну точно як хіпстери тепер би були (ото я загнула, ну думаю дівчата тут пойняли), а ті що поринули в совітщину і все життя там жили може більше тим партійним комунізмом пройнялись, і набачились домострою, того вчення "не висовуйся", "моє діло малеьке", "є люди шишки і началькини, а ми що", "без блату нічого не зробиш", "а що я, я нічого, малєнькій чєловєк", і в тому роді, багатьох ж та система отак пресувала, і багато мже в характері то носить, і думає "а чого це моя дочка має тут керувати чи по свому робити, є ж порядок і я ліпше все знаю, чого то вона висовується". То все звісно узагальнено, але може і такий вплив бути. Або через те що матір підсвідомо конкурує з дочкою у чомусь, або шантажує (як щось не так має тиск, серцеві краплі, дехто може істерику закатати, і т.д.) але це все не норма, і так не має бути в нормальних хороших стосунках. Ну і до матерів треба шанобливо ставитись, то теж всім ясно, але оте як деякі дівчата тут пишуть, то просто треба пожаліти тих жінок, якось дійсно дипломатично старатись ладити з ними, як не як, то ваші найближчі люди
ще пару думок на тему: той кого зневажали, зневажатиме інших я часом хочу оті всі мамівські "замашки" запхати під заголовок "гординя". Бо саме вона не дає іншим дихати, жити , розвиватися. Гординя не бачить інших людей і проявів їх особистості, якщо вони не відповідають "рамкам", які встановлені в голові гордої особи. Перфекціонізм це теж один з проявів гордині. Насправді звинувачувати когось в грісі гордості то є дуже поважно і відповідально, і точно не варто всіх під ту лінійку заганяти, ну але часом мене таки штовхає назвати то все саме так... і ще про сільське і міське: люди в селах (багато хто і до нині) звично жили за принципом - шо люди скажуть. Тому вже з дитинства всі знали як воно треба старатися перед людьми виглядати. Також виховання дітей то теж була так би мовити загальна справа - будь хто старший, навіть не родич чи близький сусід могли робити дітям зауваження і т.п. (нині самі знаєте як то є - і ми не хочемо шоб чужа жінка чи дядько на вулиці бештали наших малюків, і самі до чужих не ліземо). Отже старші вирішували все. Тепер наші мами часто є отими старшими (нарешті дочекали), яких беззаперечно треба слухати і виконувати все що вони скажуть, бо вони ліпше знають. Ну і колись в тому була своя рація - світ повільніше розвивався, був сенс питати поради в старших, нині ми потрібну інформацію швидко шукаємо в неті, рішення приймаємо і все, рідко вже є потрібні ті поради. І ще мені здається, що якийсь такий особливий звязок з мамою ми маємо на все життя. Тому коли кричить і незадоволена навіть найближча тітка чи будь хто з родичів, то легше пустити то мимо себе, але коли це мама - чомусь майже неможливо. Колись від дуже відомого отця-монаха чула таку пораду - якщо тебе зневажають в хаті, то найкраще тікати з тої хати - чи то від батьків, чи то від чоловіка. але то все тільки мої думки
О то точно, я трохи відчула на собі. Моя мама вчитель. І хоча вона сама на то особливо уваги не звертала, але часто чула від старших бабульок "А що вона навчить чужих, як вона своїх дітей не може навчити?" Я трохи відчувала відповідальність за авторитет мами. І от у нас була одна така сусідка (дорога зі школи проходила повз її хату), і як до неї не привітатись (десь не помітити), то вона обов"язково мусіла мамі або бабусі докласти. Ми з сестрою її терпіти не могли. і от недавно за нас помстилася племінниця (я їй за то велике морозиво купила). Мала їхала з бабусею по-корову, а там та сусідка. Дитині 3 роки, от вона і не привіталася. Сусідка причепилася до дитини "Чого ти не вітаєшся, ти що язика не маєш?". А коли вони повертались назад, племінниця їй язика і виставила. А моя мама і добавила "Хотіли знати, чи має язик, то подивіться".
З тими вітаннями цілі церемонії бувають)) Наприклад я погано бачила і могла з кимось не привітатись, але знайомі знали про мій зір. А маєм одну родичку що як навіть я вітаютюсь то вона часто каже "ти чо не вітаєшся?". Кажеш то казала і одразу відчуття що виправдовуєшся. Не терплю такого)) А на роботі стикнулась з ситуацією коли я все вітаюсь а людина мені не відповідає. Я продовжую вітатись і на то не звертаю уваги, але то дивно якось, може прямо якось спитати в чосу справа, чи не зачіпати і теж не вітатись (але я вихована так що вітаюсь з колегами, і зі мною всі вітаються). Дорослі люди а цирк такий буває))
прийшла мама в гості. І пішла зі скандалом. З порога- шо ти півгодини не відкриваєш двері? А я відкрила після першого ж дзвінка в домофон. Далі. Ми міняємо квартиру на більшу, в коридорі стоїть взуття, одне моє, інше малого сушиться. "Люди прийдуть, поприбирай, бо зразу негативно подумають ". На столі в кухні навушники, вже тре змотати, бо ж шо люди подумають, що в хаті бардак. Кажу- та в хаті люди живуть. В мен реально все забите, всі шафи, ну але посередині квартири нічого ж не валяється. А оце як стала запихати мені малого сорочку в шафу, я не витримала, кажу, ну я ж в тебе по шафах не лажу. Та сядь , випий чаю, та не роби мені зуаважень. " Чого ти так в штики, я ж очу як краще". Мене оте її шпиняння реально вже дістало, і не в тому ходиш, і та футболка тобі не пасує а в тебе чоловік, він на тебе дивиться, а чого ти в лосінах, а ти попрпвилась. Я вагітна, кінець еінців!!!! Я вже при ній і їсти не можу. Бляха, задовбало. Був такий момент, що спілкувались по телефону тільки, та то миле діло. Чомусь брату кривого слова не скаже, бо знає, шо той псіхане і місяцями звонити не буде, а мене, значить, можна строїти, повчати, розказувати, що я вся не така. ай, короче.
Як була вдома, то мама мене діставала, що я сильно схудла, що я з собою роблю, та ти хоч щось їси? Скажу так, я їм все, зайвого ще багато, не розумію чого мама так завелась. В один день я не витримала і згадала їй, як вона колись мені казала, що ти така повна, не їж, скільки можна їсти і тд. От і зрозумій, якою б не була - все не так...
в мене бабця колись подібне чудила. Ми в неї гостювали, то вона казала "В тебе пальчики такі тоненькі, а сама така повна", страшила мене ожирінням внутрішніх органів. А потім ми здзвонювались вже коли я у Львові була. Я поділилась новиною - що чекаємо другу дитинку, то бабця "Ой, бережи себе, як же ти виносиш, така худенька" Я мозком знаю, що ще просто котрась черепиця з даху вже їде в людини. І що "не треба звертати на таке увагу", та і звертаю вже менше. Але ще є така кількість чи така форма тих дурниць, яка мене таки "пробиває"
А в мене бабця ще той кадр. Недавно видала "Ти так файно виглядаєш, гарна, фігурова, але от живіт трохи завеликий. Ну нічо, вийдеш заміж, то схуднеш, твоя мама ще гірша до весілля була, а потім схудла. Ти порівняно з нею модель. Я навіть не знала чи мені ображатись, чи тішитись
Я думаю, що не тільки тому, що її дитина, але й тому, що доросла жінка. Все ж таки інстинкти нікуди не діваються, з часом материнський інстинкт згасає і залишається тільки любов, а от інстинкт самозбереження активізується, бо на горизонті з"являється молодша, гарніша, успішніша, розумніша і в якої все попереду особа, от мама як жінка починає з нею конкурувати, а найлегший спосіб виграти це принизити суперника, наголосити на його меншовартості і неспроможності досягти високих стандартів, який досягла та, хто це робить (тобто мама). Я звернула увагу, що ті мами, які самі ведуть активний спосіб життя, мають улюблену справу, цікаві хоббі і тд. набагато краще ставляться до своїх дітей, ніж ті, які "все життя віддали тій невдячній дочці, а вона на старість навіть стакан води не подасть", вони більш схильні прийняти свою дитину такою, якою вона є, бо їм нІколи думати, як би то "покращити" когось, вони зайняті покращенням себе. Не знаю, що з цим робити і як виходити з цієї ситуації крім як змиритись і працювати над собою
А що так може бути? Я чомусь переконана що материнський інстинкт це на завжди. Просто часу на придирки не вистачає. Я сама по собі бачу, що коли приходить лінь, і не хочу нічого робити, тоді починаю чіпатися до всіх, і все мені не так.
я думаю,що так. бо інакше цього пояснити я не можу. я собі не можу уявити, щоб жінка свідомо чи підсвідомо своїй малій дитині бажала зла. вона і так і сяк робить все лиш би дитині було добре, та ще й має якесь чуття чи що, коли мій малий був ще зовсім малий, я могла спати так міцно, що можна було війну в кімнаті вести я б не чула, але варто було йому якось трошки голосніше дихнути чи якось повернутись, що я його могла б придавати (ми поки мали нічні годування спали разом), то я миттєво просиналась.А зараз я вже не маю такого чуття, ну хіба що він каже щось чи кашляє голосно то я можу почути. Знаєте як в хижих тварин, вони своїх дітей виховують і готові за них загинути, але приходить момент, коли діти мають від них тікати, тому що інстинкт згас і ті діти розглядаються як легка здобич. ну а ми все ж таки гомосапієнси)) в нас є почуття любові і все таке. Ну але чому мама своїй дочці виносить мозок? чому вона її принижує і дорікає їй? так, вона це називає що хоче як краще. АЛЕ чи справді це так? хіба коли ви хочете своїй маленькій дитині кращого ви розказуєте їй як вас все замучило і як вас ніхто не розуміє починаючи з тої малої невдячної свині?)) для чого мама це робить? з любові? з найкращих думок? вона справді хоче, щоб в дочки все було добре? "я така нещасна, все на мені, ніхто не помагає, ніхто не розуміє і не жаліє, життя не вдається, я тобі хочу доню найкращого, тому роби як я і ти будеш такою ж нещасною як і я". тому я думаю, що інстинкт материнський таки згасає, може і не повністю, але він вже точно не ведучий в маминій поведінці.
А ви думаєте, вам хтось за бажає. Я переконана що ваша мама думає що тим робить вам тільки краще. Наведу приклад. Приводжу свого меншого синочка в дитсадок. він плаче аж заходиться. Але я не жалію, бо знаю що якщо сьогодні пожалію, завтра буде те саме. А якщо я закушу губу і втечу, то завтра того не буде. Йому буде легше адаптуатися. Так само може думати і ваша мама. Може їй важко, що я їй так кажу, але зате вона навчиться і в житті їй буде легше.
нє, я так не думаю. я вже доросла людина і вона це добре бачить, якщо жінка живе окремо від мене вже багато років і я від неї ніяк не залежу, живу собі не гірше за неї, нащо приходити і розказувати мені, що в мене не так і яка я не така і що треба бути інакшою? Ну я не знаю, як порівнювати з сином, я ж дівчинка, може би мама інакше ставилась, якби я була хлопчиком, а дівчинки у мене нема щоб порівняти)) але думаю, що мама (і не обов"язково моя, це сплошірядом) в таких випадках не хоче як краще. ну уявіть, що ваша маленька дочка намалювала малюнок сама самісінька і хоче подарувати його виховательці в садку, ви приходите, бачите цей малюнок і що робите? правильно - хвалите! Розказуєте їй яка вона молодець, що вона його намалювала саменька, що то такий гарний малюнок, що вона так старалась, бо ви хочете, щоб ваша дитина раділа, щоб вона не переставала малювати малюнки, а в неї виходило все краще і краще, щоб вона була в собі впевнена і щаслива. а тепер уявіть, що ви заходите в кімнату, бачите той малюнок і кажете: господи, що за страхіття? де ти таке бачила? і чого та голова така велика і крива? шо то ті очі такі страшенні? що то за граблі замість рук, ти що не знаєш скільки пальців має бути?! он сусідська марися намалювала так намалювала, а ти шо? одоробло якесь! дай сюда, я сама намалюю, а ти дивись і вчись, і нема чого ревіти, будь вдячна, бо хто ж крім мене рідної люблячої матері тобі розкаже правду?! так і доживеш до смерті не взнавши, яке ти насправді чмо, і не огризайся до матері, невдячна, бо я то роблю замість тебе, а дякуй! ну уявляєте щоб таке було з МАЛЕНЬКОЮ дитиною? чому ж це відбувається з дорослими? вона ж розуміє, що з дитиною так говорити не можна, що якщо так будуть говорити з кимось, то це ні до чого доброго не призведе, вона розуміє, що ображає, але з малою дитиною інстинкт їй заважає принижувати дитину, а штовхає віддавати їй, ділитись, вчити, в дорослому ж віці інстинкт їй каже, що молоді наступають, що вона втрачає позиції по всіх параметрах і треба терміново щось робити. Тільки дехто щось робити сприймає як поштовх до саморозвитку, а дехто (а в нашій країні на жаль більшість) користується своєю недолюбленістю, нереалізованістю ітд і починає ображати інших, що в результаті сказати: бачиш доню, я таки краща за тебе! і закріпити це самострвердження переконаністю, що то все на благо, бо так зручно думати і так думати подобається. я так думаю, наразі інших пояснень не знайшла
спостерігаючи за своїми батьками та батьками своїх друзів, я зробила зовсім інші висновки як на мене: - по-перше, реально людина у 60 вже бачить, де у своєму житті вона неправильні (неефективні) рішення приймала, де можна було (або треба! було) зробити інакше, тому і "довбе" свою дитину, бачачи, що та робить те саме; - по-друге, людина стає менш потрібною дорослій дитині, ну так вже складається... а відпустити-то якраз не може, бо ж дитина саме зараз стала розумна, адекватна, досвідчена; з нею можна поговорити, вона зрозуміє, не осудить. Ну чому зелені соплі витирати і пелюшки прати - то до мами, а як плоди пожинати - то чужим людям? Ті, хто мають можливість допомогти, зазвичай допомагають (продуктами, грішми, житлом, роботою), а тим, хто не може допомогти, що залишається? Як добитися уваги дитини? Як займати місце в її житті? А так - вона пиляє - про неї весь час думають/говорять, з нею рахуються, на неї емоційно реагують...
ото власне! всім конче необхідно займати якесь місце в чийомусь житті. не займати своє місце в своєму, а обов"язково в чийомусь. то не любов до дитини! то навіть не любов до себе! то нелюбов (отак от разом) до всіх, починаючи з себе! я не розумію взагалі отої критики. Для мене критика це абсолютно деструктивна поведінка. Ні, ну є критика конструктивна, коли наприклад лікар критикує вас, що ви неправильно харчуєтесь і живете, бо від того у вас виразка розвивається, або вчитель критикує вас, що в цій картині бракує кольору і вам варто змінити те то і те щоб вона виглядала шедевром. А коли людина просто так критикує, ну скажіть чесно, з якою метою люди критикують інших? Чи свій позитивний меседж саме так вони хочуть донести? Коли у вас позитивний меседж, ви формуєте у формі критики? Треба тут добре розібратись, чому критикують. І мало хто насправді критикує, щоб хтось став кращий! Критикуючи (неконструктивно), людина відчуває свою зверхність, кращість над критикованим Я думаю, що одне діло, коли хтось робить помилки і хтось інший то бачить, а інше це приходити до дочки і розказувати їй, як треба жити, самій при цьому жаліючись на свою важку долю. Тут же не в помилках справа, але ця тема така набита дописами! це сумно.
А можливо ваша мама і не має кому пожалітися. В неї є подруги, сестри? тобто ви вважаєте що ваша мама, не може претендувати на місце у вашому житті? А ви себе у її житті бачите?
я вважаю, що моя мама не може претендувати на домінантне місце в моєму житті. Наприклад, вона не може вказувати мені як жити, куди і коли ходити, що купувати, з ким зустрічатись, як прибирати, що робити і говорити моєму чоловікові (це взагалі табу я вважаю) і критикувати мене особливо при інших людях і особливо при чоловікові і дітях. Особливо якщо мені потрібна підьримка і замість того мене тицяють і мої помилки мордочкою як паршиве котеня, то таке спілкування мені непотрібне. Я не можу бути психотерапевтом своїм мамі - дорослій людині! Тим більше що жінкам такого типу ніколи не вгодиш, це принцип жертви, якою бути дуже зручно, всі жаліють її, яка вона нещасна, але ж така роботяща, та добра, так за всіх думає і переживає! Намагатись змінити таку людину це шлях в нікуди, бо жертва засмоктує інших і своє болото, вони в ньому тонуть, а вона з цього тільки радіє, бо це піджива для її життєдіяльності. А коли мама жертва, а якщо ще й жертва-диктатор, то це кошмарне життя, постійний пресінг і нескінченні докоряння, постійне почуття вини і баласт, який не дає розвиватись і рухатись в своєму власному напрямку, та ще й постійний невроз. Дитина в мамі шукає підтримку, відчути материнську любов, що якщо погано, то мама подує на бубу, поцілує і скаже "ну все, вже не болить", і хоч воно і далі болить, але вже не так прикро і обідно. А якщо воно болить а тут приходить мама і колупає? або якщо не болить, а приходить мама і каже: от хай тебе заболить тоді ти будеш знати, тоді ковтнеш того життя! ну то нормально? то така любов? а скільки такого довкола! завжди приємно дивитись на маму з дочкою, які одна одній і подруга і підтримка, але коли дочка від мами відгороджується і не хоче пускати її в своє життя, то це я теж розумію і це напевно правильно, бо через суспільні моральні норми можна своє життя зіпсувати безповоротно.
В цьому сто процентів погоджуюсь. А взагалі може ви й праві. Я просто не стикалася з такими стосунками. В такому випадку вам можна побажати тільки терпіння.
