Не думаю, що ваша мама спеціально щось образливе говорить чи робить. Просто звикла до такого способу впливу на оточуючих. Можливо, дійсно покажіть, що вам по барабану її маніпуляції.Вона побачить, що її поведінка не ефективна і перестане "їсти" вас.
або, коли усвідомить, що насправді це вона "трохи" неправа, візьме й образиться. Так?)) повторюся, знайомо)) ТО я так готуюся морально до поїздки додому) Дуже скучила за мамою, давно вже забулися старі обрАзи, але досвід радить зняти рожеві окуляри і не очікувати ідеальних стосунків.
@Virchuk погано коли рідна людина "пресує". Навть не знаю що ще можна зробити, і головне з роками то напевно не проходить. Може їй заспокійливе щось попити? А вам якось навчитись присікати невиправдані чіпляння? Чи поменше спілкуватись? А брати сестри у вас, може з ними вона ближча? Кортше, робіть все щоб себе не заганяти, може дівчата з таким стикались і щось ще порадять.
Написали, аби щось написати . Як Ви собі це уявляєте? От каже @Virchuk : "Ось тобі , мамо, таблеточки, бо щось в тебе нєрвішкі шалят ". Й мама отако бац й свіжі звинувачення, що невдячна дочка ще й поваги зовсім не має до старших. Та й куди вже менше спілкуватися - мама тут, вона в Ірпіні. А навчитися присікати - то хіба ручки над головою скласти й казати " я в доміку". Я свою маму теж люблю, але коли ми довший час на спільній території, то починається схожа ситуація. І "тільки мені то треба" й "все сама" й т.д. Й вишукування якогось негативу в різних речах й "то держава така" й т.д. А коли я заокругляю такі розмови, то мама теж ображається. Й оцей холодок в голосі дуже навіть відчувається. А коли рідше дзвоню, то теж ображається, що нікому вже мама не потрібна й "от доживеш до мого віку".
@Тетянка та чого так, можна ж подарувати мамі якійсь чаї заспокійливі, як дбайлива донька, тортика принести. А вдруг поможе? Ще зараз всюди в неті цей "лист матері до доньки" багато хто вважає що так воно десь і має бути. Почему это письмо матери своей 15-летней дочке взорвало интернет?
А якщо просто мовчки вийти з кімнати на якийсь час коли починаються такі розмови? В мене теж пару таких знайомих і родичів. До кожного свій підхід. З кимось можна місяцями не спілкуватися, з ближчими так не вийде і треба шукати інші способи. Я наприклад часто перебиваю негативну інформацію, якоюсь позитивною (ой, я тут згадала і ....).
Я думаю, що люди бувають нещасливими тільки тому що вони і не пробували стати щасливими. А свої обрАзи звикли звалювали на найближчих людей. Комусь підісрав і вже свій світ став веселішим В таких умовах висновок може бути тільки один: жити СВОЇМ життям, а стосунки з мамою перевести у формальні родинні зустрічі на свята.
жарти жартами, а я своїй мамі в чай час від часу заспокійливі підсипала (звісно без її відома) ну коли вже не до витримання було, раніше мама про заспокійливі слухати не хотіла, пару років тому мама ходила до кардіолога і той приписав заспокійливі, мама попила і побачила що діють, після того в нас в аптечці завжди купа седативного. @Virchuk а у вас у родинні\знайомих нікого немає що так само любить "наїжджати"? В мене проти таких наїздів мами є один дієвий спосіб, як тільки починається - я відразу кажу що ти вже чисто як така-то цьоця бабця так само любила мозок промивати, та і пару знайомих маємо таких, маму то страшенно бісить, але вона сама не замічає що сама так вміє, поки що діє.
В мене бабця така, то з власного досвіду і спостережень скажу, що з рідними дітьми спокійно спілкуватися не може: постійні звинувачення, наїзди, істерики. Але має улюбленого племінника, який є для неї авторитетом, то тільки до його думки дослухається. І тільки він може її заспокоїти чи втихомирити звичайною фразою: "Цьоцю, спокійно". От тільки і він піддається на її маніпуляції і на 100% підтримує її скарги на "невдячних" (може і справді невдячних, але правда завжди десь посередині) дітей і внуків (тобто це вже стосунки за принципом "проти кого будемо дружити").
Читала його вже трохи давніше на різних сайтах, не знаю, чи це справді такий лист имел место быть, хто реальний автор, а чи то просто художній вимисел... Але ось і відповідь на нього, цілком адекватна, як на мій погляд. Письмо мамы и письмо папы подростку:)
Кличу маму щоб підійшла. Нуль реакції. Ще раз сама не можу підійти. Кличу за третім разом голосно. Приходить з словами: чого ти кричиш? Від того крику в тебе діти непослушні і тд... . до слова сказати, що у нас з чоловіком прийнято реагувати на таке: відповідь "зараз іду, доробляю те чи інше і зараз прийду. Мала копіює поведінку моєї мами... і як мені то змінити?! Показую своїй мамі як себе поводить мала. Не допомогає. Хелп!!!
Той лист теж видається за перекладену "американську статтєйку") Зразу кидається в очі про те що "після повноліття я не зобо"язана тобі нічого (ні жити зі мною, і т.д., і про орієнтацію, там то популярне питання). Не раз в американських фільмах і серіалах показується що батьки не впуксають додому власних дітей (і не старших, а просто повнолітніх, бо "у них своє життя" і в тому роді). А та "відповідь" теж якась "по дибільному написана" Все звели до того що "мамашу в дім престарілих, і квартиру собі загребти", карочє жесть Там "американщина", а там "совок" во всєй красє і "квартірний вопрос" Я з отим коментом погоджусь: І пам"ятайте, що діти теж беруть приклад з того як мама до своєї мами ставиться (це до того що потім не дивуватись коли вас рідне чадо кудись "здасть" або буде всіляко ігнорити, бо бачили як до бабці відносились, наприклад). Діти то все дуже відчувають і вбирають в себе. Тому треба будувати нормальні стосунки "по всіх фронтах" - і з дітьми, і чоловіком, і мамами та ін. Це ні до кого особисто.
знаєте, я так переглянула останні дописи - в багатьох проблеми з мамою. Всі ми хочемо бути просто донечками , любленими, могти поговорити з мамою про себе, про неї, про ніщо, але... Більшість тут висловлює подібну проблему в стосунках з мамою - мама завжди "все сама робить", ніколи не відпочиває і незадоволена всім і всіма на світі. І знаєте, наші мами ж то всі приблизно з одної епохи родом. Навіть якби вони хотіли вміти бути щасливими, покращувати себе, стосунки, то просто немали звідки черпати потрібну інформацію. Ми з вами тут читаємо статті, форум, обговорення, а що було читати їм? звідки вчитися? а чого їх вчила радянська система? як виховувала? я теж маю до своєї мами такі ж "претензії", незадоволені потреби, також не знаю як поводитися з нею тоді, коли вона мені просто "не дає" бути собою, бути інакшою. Більше того я зараз тільки вчуся бути собою і шукаю себе яка я є, бо роки "маминої диктатури" на жаль зараз полізли боком... і я також не знаю що і як треба говорити і робити. Але єдине, що я думаю, що не варто аж так дуже звинувачувати мамів в тому які вони є. І що більше вважаю дуже недоречним таємно давати мамі заспокійливе, ігнорувати чи ще щось. Для мене то є питання людяності і поваги. І те, що мами може їх і не мають, але нам які розуміємо трохи більше не варто чинити з ними їхніми ж методами.
@Retaret, та то зрозуміло, що ми не можемо поміняти інших людей. І любимо їх такими, які вони є. Але питання якраз в тому, чому вони не сприймають нас такими, якими ми є? І як з повагою реагувати на явні провокації і напади і не зійти з розуму від того всього (розумію, що це для здебільшого для привернення уваги)?
Тому що ви її дитина. Вона просто продовжує вас виховувати, не зважаючи на те що ви вже самі можете кого хоч виховати. Вони у ваших "помилках" бачать помилку свого виховання, і хочуть їх виправити, бо то їх покликання бути мамою. Моя дитина у 8 років, теж не погоджується з деякими аспектами мого виховання (особливо що стосується комп"ютера). І то не має значення що комусь 8, а комусь 30 - все одно діти. В мене взагалі ідеальні стосунки з мамою, але маю для прикладу сестру. Між нами різниця в тому, що я вмію мовчки слухати (або робити вигляд що слухаю), а те з чим не погоджуюсь висловлюю тоді коли всі заспокояться, і спокійним тоном. А мама з сестрою обидвоє тельці, і ще й коти, і вони коли зчіпаються рогами і кігтями то точно хтось потім плаче. Вони один з одним говорити спокійно не вміють (хіба через посередника).
Та я не тільки про маму писала. Якщо говорити про маму, то думаю причина не в цьому. Бо моя мама поводиться так, ніби я її мама, забуваючи при тому, що в мене своїх двоє дітей. В мене дещо схоже. Я також завжди мовчала, ковтала всі образи, не могла гідно відповісти, щоб не було бажання більше ляпати дурниці (могла, але боялася образити), бо моя мама і так мала не легке життя. А брат зі сестрою і відгаркнутися можуть і взагалі ігнор включити, і тим не менше, вони "любимчики", а я мушу бути нянькою для всіх. Я їх дуже люблю, але бачу, що мені вилізли на голову і ще й ноги звісили. Тяжко. З народженням своїх дітей, мені деякі речі на голову не налазять. От це знамените: "Будеш мати своїх дітей - зрозумієш!" тут не працює, бо тепер крім того, що не розумію, воно ще й болить, і то більше, ніж раніше.
Ви мене трошки не так зрозуміли. я вважаю що не треба ковтати образи, бо то найбільше приводить до конфліктів у стосунках. Треба сказати чим ви не задоволені, але на в той момент коли страсті зашкалюють. За спокійних обставин це зробити значно простіше. не вважаю що це відстоювання своєї думки. В таких обставинах ніхто нікому нічого не докаже.
От я не можу сказати так, щоб мама не образилася. Бо таке враження, що я не маю права бути незадоволеною. Я тому і писала
Я от трошки пороздумую про мам, баб... Тут все ж таки дуже багато факторів, особливо якихось генетичних, етнічних, географічних... Не знаю як то пояснити. От тут більшість пишуть: мама із іншого покоління... Та у мене навіть баба із мого покоління! Он там наша 16-річна родичка (природна блондинка) пофарбувалась у фіолетовий (я не бачила, думаю, то якийсь шампунь тонуючий). То її мама так висварювала дочку при моїй 75-річній бабі. А баба так щиро казала, що то фігня, що молодь має право самовиражатись і всі малюються і ноу проблем. Міні-спідниці, каблуки, гоління і бойова розкраска -- мені то із 15 дозволяли, а кислотним лаком нігті малювати -- із 13 Так, щось я збилась із думки... Короче, моя баба народилась у Львові, ніхто їй ніколи ніякими стереотипами мозок (типу "так ся належе, а так ся не належе) не виносив і вона є такою вільною. Скільки хотіли, стільки із чоловіками гуляли. Танці, розваги, поїздки -- їх ніхто не стримував і моралі не читав. І мені не читали. І нічо -- ніхто не згулявся, мама і баба в 20 заміж вийшли, я в 25... Ми однакові (хоча насправді дуже різні навіть зовнішньо), тому не сваримось і не конфліктуємо, бо жили в однакових психологічних, може навіть і у географічних умовах. А от дуже бачу конфлікти між мамою і дочкою, коли мама на селі виросла, а дочка або вдже у місті, або теж на селі, і вже після школи переїхала. Серед моїх знайомих це у 95% конфлікт. Поради? Їх немає. Тут хіба пристосовуватись. А ще -- будувати із своєю дитиною такі стосунки, про які мрієш. Знаєте, скільки разів за 11 років навчання у школі моя мама казала мені: важко встати -- спи. І я спала. І я ніколи не боялась прогуляти школу. І це не завадило мені закінчити її на відмінно. Дитині потрібна воля, і віра, що мама -- це не стримувач, а помічник. Тому я часто дозволяю своїм дітям їсти солодке перед основним прийомом їжі (ну бо так просять), спати де хочуть, а не лише на своєму місті (бо, пригадую, як я мріяла поспати посеред кімнати у палатці -- не дозволили) і ще багато чого ніби загальнонедозволеного дозволяю Дуже шкода, що така ж система виховання часто і до розбалуваності приводить. Ну але будемо сподіватись на гени і що все буде ок
