Тема для плачу в жилетку, але... Лікарська жилетка-халат висить тут Педіатрична - у дитячому здоров'ї Нарікання на свекруху, мужа, вагітність, КД, їх відсутність, рагулів та інші спеціалізовані... прошу нести у профільні сльозозабірні теми. Там Вам витруть сльози , якщо не висохнуть у дорозі... А тут - допис. ********************** ЗІ: попередня жилетка висить тут
це її мали попередити що вона на вашому місці, але то вже специфіка конкретної робота, на фірмі де я працюю із задоволення візьмуть людину яка повертається з декрету але не факт що на її ж попереднє місце якщо керівництву підійде моя наступниця то вони мене спихнуть на іншу вільну на той час вакансію(
Вітрянку я написала, як приклад, і ще точно знаю дату і знаю, що немає про це записів, як і багато іншого. --- дописи об"єднано, Aug 20, 2016 --- Згідна, але специфіка якраз така, що рідко після декрету беруть далі працювати, знаючи, що мама двох малих дітей буде сидіти в лікарняних більше, ніж на роботі... --- дописи об"єднано, Aug 20, 2016 --- Та воно так десь в іншій реальності, на практиці кожна няня хоче стабільної роботи, знати, коли вона зайнята, і скільки отримає. Та й робота моя явно не вартує того, щоб аж брати дітям няню...
наразі точно не переживаю, чи знайду роботу, щось знайти можна. Проблема в тому, що звільнитися само по собі не варіант, є певні формальності, але бачу, що доведеться...
Це державна робота? Зверніться до юриста. Це не Ви маєте звільнятися, а особа, яка на Вашому місці. Ви маєте право прийти на Вашу попередню посаду і неважливо, скільки у Вас дітей.
Нечасто я пишу ніченькою темною.. Але якщо вже не спиться.. Мені презле. Настільки, що виникає думка про психолога, психотерапевта чи психіатра. Найгірше, що очевидних "дуже серйозних підстав" для такого мого стану немає, тому навряд чи це можна пояснити навіть близьким. Бо тоді, напевно, доведеться переповідати всю біографію "з чого все почалося". Мабуть, все потихеньку, помаленьку збиралося, крапало, підточувало, і з останньою "малою" краплею щось таки зламалось. Навіть не сподівалась, що я настільки слабка. Люди мають в тисячу раз більші біди, не мають на хліб, даху над головою, страждають від невиліковних хвороб, втрачають рідних, втікають від війни. І живуть, і йдуть далі. Знаю точно, що є і такі, які навіть мені заздрять. Певно, тому, що в душу заглянути не можуть)) Правильно, приклеїла посмішку і вперед. Все буде добре, тримаємося, не втрачаємо оптимізму, а де треба - й пофігізму, і вам те ж раджу. Між тим я просто підтримую біологічну активність організму трохи їжею і трохи сном, причому не маю поняття, для чого, крім небажання в разі чого засмутити рідних. А по факту моє життя потрібне синові, чоловікові, батькам, частково співробітникам і гіпотетично навіть керівникові (два останні пункти, в принципі, не надто мотивують). А от мені самій.. саме це життя.. от прям не знаю. Ні, в мене немає суїцидних думок, я не виглядаю підходящі гілки і небезпечні карнизи. Просто я не знаю, що мені робити з усім тим, що мене мучає зсередини, що я кожного разу відпускаю, проїжджаю (і вам раджу проїжджати), бо воно з кожним наступним трафунком вертається у повному обсязі, і ця лавина щоразу все більша, і накриває, з головою, і таке враження, що це ніколи не скінчиться, і тільки щоразу буде все гірше і гірше. Просто я деколи хочу відчути себе хмаркою сигаретного диму і розчинитися в повітрі (це вже точно до спеціаліста, правда?). Курче, мені себе шкода. Так, це інфантильно, тупо і смішно. Але більше пожаліти і зрозуміти особливо нікому (ага, спробуй таке зрозуміти..), тому так. Якась я цілком неправильна, і таке відчуття, що роблю щось не те, не своє. Оці розтрикляті (не завжди необхідні..) "мушу" і "треба" (деколи під маскою "хочу" або "от добре би"), в які я сама (ну може, не завжди сама) себе загнала, мене добивають... Особливо, якщо вони недосяжні. А мудрості правильно змінити чи прийняти життя як є і тішитися ним в мене таки нема. Так само, як змиритися з присутністю в ньому двуликості, фальші, та деяких інших проявів людської натури і несправедливості життя в цілому та вміння їм протистояти чи хоча б прийняти як факт. Ну і ще багато чого. Між тим "хочу" - в мене одне: знайти внутрішній спокій. Але заким то сі стане, то аби не розтріпати собі нерви остаточно. Вже досить того, що в мене червоніють очі, коли проходжу повз дитячий майданчик. І деколи хочеться кинути в когось степлером. І навіть не вилазити з ліжка. І т.д. Хмарка диму.. "Закуріть би ніштяк..." Не курила років 15. І зараз не буду, бо це неправильно і нездорово - плануємо (особисто я - вже без ентузіазізму). Тому просто випила нездорову кока-колу з не надто корисною булочкою, накатала вам тут дурниць і пішла вимикати організьму до ранку, бо злипаються віченьки. Вибачте за довгий і сумбурний пост, я більше так не буду.
я не спеціЯліст в таких життєвих ситуаціях і трафунках.. але можу сказати лише одне: коли в мене виникають такого роду думки чи інші ситуації, після яких ти наче повільно вмираєш без наркозу, - я йду до Церкви Всіх Святих Українського народу (то від УКУ, на вул. Стрийській.. вона така невеличка, дерев"яна..) ось. там є такий священик, о. Ігор Пецюх - він завжди мене зцілює, оздоровлює, повертає жагу і віру в життя достатньо просто поговорити з ним, повірте на слові! ну але то суто моя "терапія" від моїх "болячок" все у Вас буде добре, обіцяю!
І мені пообіцяйте,що все буде добре..Сил нуль,чоловік-Чінгачгук,в сенсі -ВЕЛИКА ГАДИНА,я ще не пережила лікарні,не просто лікарні,а- 4місяці гнійносептичної реанімації,де я ,як погана собака лежала коло ліжка,розмовляла з 40 кілограмовим овочем,благала його повернутись.потому мила,крапельниці ставила,уткі носила.А зараз він знов там,на передку.Я в трубці чую автоматні черги і звуки вибухів.Не можу більше.амінь
Дай Бог вам сили і мудрості пережити той період в житті . Чоловік сам знов поїхав на передову, як вилікувався? Надіслано із мого iPhone за допомогою Tapatalk
Так,сам,він-офіцер .Притому-з москальським прізвищем.Ніколи не любила і не вміла жалітись,а тепер-здулась,як ото,знаєте -надувні кульки...Дякую за підтримку
Я знов тут,погано так дівчата,що сил не є ...Всі довкола розповідають мені ,що треба триматись, як треба бути мудрою,а я- шмата,тупа, блін ,шмата...як там СВШ співав-бабка пережила, мне-піпец....Ото і мені -то слово....киньте тапком.щоб моя згуппировалась
Та тут тапок не допоможе(( на жаль. Перепрошую, дітки в вас є? Якщо так, зосередьтеся на них тоді. Коліжанки близькі? Щоб могли вас розвіяти , погуляти десь чи в Карпати поїхати на кілька днів? Не варіант? Надіслано із мого iPhone за допомогою Tapatalk
Ми з чоловіком дуже довго разом,дуже -дуже довго.Він дуже-дуже специфічний.З його подачі я-двіжнякова звізда, залишилась без коліжанок і кулєг.Не шкодую.Коли його ледь не вбили,я мала стільки сил і злості.А тепер-просто стала дівчинка-дівчинка ,яку треба няньчити.Нашому синочку 13 років,потребує моєї підтримки,а мені набридло...Дякую В ам,що турбуєтесь.Всьо,тряпка,взяла себя в руки!!!
Розмова дуже лікує. Вам треба з кимось поговорити. Якщо немає подруг чи не можете поговорити з рідними, психолог (не психіатр!) може допомогти. Ще варіанти: почитати якусь книгу по психології, якщо маєте хоббі, почніть більше приділяти час своєму захопленню. Коли якісь кризові ситуації в житті, часто саме робота дає можливість відволіктися. І мабуть не варто дуже відкладати, бо попереду осінь, яка ще більше вганяє в депресію.
я зазвичай це робила на Сповіді він так сповідає, наче і не сповідає) тобто говорить з Вами багато і мудро а Ви хочете його слухати ще і ще і до стадії безкінченно-довго бо це людина предууууужемудра і я його ще б назвала "архітектором людських душ" після розмови з ним я виходжу інакшою людиною з інакшим складом почуттів і поглядами на себе, речі, і світ в Церкві кожного дня є Утреня - на 8.00 (якщо не помиляюсь) і Вечірня - на 18.00 год. а щонеділі Служби: також Утреня (не пригадую о котрій саме), перша Літургія - на 10.00 год і друга (Дитяча) - на 11.30 год але Ви можете собі підійти під час чи після котроїсь зі Служб і просто запитати когось зі священиків, коли саме буде о. Ігор або ж попросити номер телефону його і безпосередньо домовлятись про зустріч і ще одне, між іншим) запропонувала колишньому хлопцеві піти разом перед Паскою до Сповіді сповідалися не в о. Ігора, бо його в той час не було уявіть собі моє здивування, коли хлопець, який роками не сповідався, почав розказувати мені, на скільки сильно зачепила його та бесіда зі священиком і про те, що він вечорами прокручує собі знову і знову ту розмову, бо багато чого є в ній такого, над чим він ніколи не застановлявся мені було приємно слухати таке, бо чоловіки, в переважній своїй більшості, до такий спічів не надто надаються і ще один висновок я зробила: значить не тільки о. Ігор такий майстер по зболілих людських душах виходить, що інші священики, які там правлять і прислуговують - також "архітектори"
Зла і ображена. Не могло все розтягнутись хоч на два тижні, мусило все звалитись на голову сьогодні? Сяду собі в куточку в кухні і буду ревіти. Вже реву.
Я чому так написала - просто якби ті події, які відбулись вчора, відбувались поступово, їх можна було би безболісно вирішити. А тепер вже пізно, бо я не в силах нічого змінити, а на поступки ніхто не піде, бо нафіг нада. Треба на чолі собі написати "Не рухай ідіотів", і поправляти кожного ранку, щоб часом не стерлось. Бо по-іншому ж не доходить. @nibysh, "Не чіпай гімно - не буде смердіти" не поміститься, але дякую за пораду ))
