Дякую всім,хто відповів, трохи мене розрадили. Вчерговий раз переконуюсь, що в житті можна покладатись лише на себе. Просто моя мама геть ніколи нікому не співчуває, не співпереживає, не жаліє, і стосовно мене теж.Може то і на добре,але так якось хочеться просто банальних слів підтримки.
Може вона просто не вміє словами це виразити? Про мене теж дехто мабуть так думає, але це не так. Просто іноді словами не все можна передати. Така людина
повірте, співчуває, підтримую і співпереживає. вона просто не вміє правильно цього показати. В мене схожа мама. Спочатку мене це бісило і мучило...Точніше як було, в мене була бабуся з якою ми жили і завжди оте співчуття і співпереживання я отримувала від неї, після смерті бабусі було важко, дуже. Інколи я просто закатувала істерику, через те що я вимагаю співчуття і підтримки - мама переконувала що вона співчуває...І з часом я зрозуміла що в мами просто такий характер, вона не вміє правильно це проявити. Спробуйте поговорити, скажіть прямо що Вам важко, що хочете почути від мами. Повірте, це помагає!
Потребують поради, бо зараз вибухну. Я розумію, що змінити свою маму не зможу, що мушу міняти своє ставлення, але я реально на грані. Я лиш тиждень в мами, а вже дивитись на неї не можу. Всі їй щось винні, всі її дістали, все її дратує. Що не спитаю - замість відповіді словесний потік, яка вона втомлена. Кажу, то не робіть того, того. Так як, а хто як не я?! Приїжджаю так рідко і хочеться якогось розуміння від мами, щоб побути разом, без сварок, звинувачень, ниття, рахування грошей. А по факту мама на мене зливає весь негатив. І їй потім добре, а я як мішком прибита. І постійні відмовки чому вона не може щось зробити. Я не можу організувати свій час, не знаю якого вибуху емоцій від неї чекати. Я постійно в стані невизначеності, це так втомлює.
Відео може не зовсім в цю тему, але може комусь бути корисним, які люди і чому недобре ведуть себе з іншими, і тому числі у сім"ях.
Спробуйте поставитись до неї, як до людини, що потребує жалю, співчуття. Не в сенсі "бідненька", а в сенсі - "щкода, що людина має стільки негативу і нервів усередині, це ж треба так переповнювати і їсти себе тими емоціями, добре, що я не така, мені пощастило, що я себе люблю, і не даю поганим почуттям поселитись в собі". І дайте собі "уявну цукерку", похваліть себе. Можете це їй озвучити - "Мамо, невже вам не шкода себе, що ви так нервуєтесь через дрібниці" і т.д...
Ох, не хочу здатися занудою, але то настільки тяжко, що тільки маючи подібну ситуацію, починаєш розуміти всю біду такої поведінки. Моя мама вже 3 тижні не дзвонить. З одного боку, мені мозок нарешті трохи вистиг, а з іншої я в повній розгубленості і відчаї. Потрібно нам вирішити одну важливу справу, яку без мами я ніяк не владнаю. Я рік просила незнайому людину допомогти, і от коли нарешті з'явився шанс, моя мама заявила, що вона передумала! В мене був шок. Два тижні мені проводили скайпові промивання мізків на тему "які в мене паршиві діти, я не можу вам нічого довірити, хай почекає ще місяць, нічого йому не станеться"... Почекає, млін, коли то треба мені і їй, коли взагалі нам ніхто не зобов'язаний нічого. Ну ок, домовилися ми про місяць відтермінування, я героїчно вислухала з десяток монологів про галімих дітей і мамину важку долю (та дійсно важку, хай Бог всіх від такого боронить), остання розмова на 40 хвилин довела мене вчергове, але я промовчала, була чемна і погоджувалася з купою маразмів. Ніби про все домовилися, попрощалися, а на ранок мама пише мені слізне послання, що більше не хоче зі мною спілкуватися і роби собі далі, що хочеш. В підсумку, мені, напевне, доведеться підвести людину, яка теж опиниться в незручній ситуації, крім того, я потрачу купу нервів, часу, а в перспективі і грошей. Те, що рідна мама вчергове пообіцяла не підтримувати зі мною зв'язок, я взагалі мовчу. Діти питають, чому бабуся не дзвонить, мені гидко і образливо. Вибачте за потік думок, мусила десь виговоритися.
Я вже по всякому говорила. В підсумку мама мене не розуміє. В хід і далі йде її улюблена маніпуляція про "я вам не потрібна" як тільки я хочу зробити не по її чи не згодна з нею. Так мені образливо що капець. До сліз. А їй вже перейшло, посміхається і робить вигляд, що нічого не сталось. Що то не вона говорить одне, а робить інше, що то не вона не виконує обіцянки, а ще й переконує мене, зо я така погана нерозуміюча дочка.
ой, мені здається, що якраз жаліти не можна, бо це може ще більше погіршити ситуацію. Навпаки потрібно наголошувати, яка вона щаслива, бо ... А у відповідь почуєте: "А хто як не я", "А що робити, коли всі ліниві/невдячні/тупі/злі..." І ще обов'язково скажуть: "Доживеш до моїх років, подивлюся, яка ти будеш" В мене схожа ситуація з близькою людиною. От я поводилася, як ви пишете, а сестра моя включала повний ігнор, виходила з кімнати або починала сміятися. Спочатку були розмови, яка вона нечуйна, зла, невдячна. Тепер з сестрою діляться тільки хорошими новинами, погані передають просто як ін-цію, без причитань, осуду всіх підряд і т.д. А я і дальше виконую роль "вигрібної ями", тільки в мене вже терпіння не хватає, і я зупиняю посеред розмови, або роблю зауваження, типу "ніхто нікому нічого не винен", тоді дзвінок збивають і я маю два дні спокою, бо в людини страшна образа, що її ніхто не пожалів. Ні, коли треба пожаліти, я жалію, але деколи ситуації просто абсурдні.
Не реагуйте на її маніпуляції. Ви така яка є і робите так як вам видається правильним. Дайте їй це зрозуміти (І самі пам'ятайте). Вона так поводиться, бо розуміє що таким чином може на вас впливати. Доведіть їй протилежне. Ну і якщо зовсім не можете з нею під одним дахом, то їдьте звідти (здається у вас така можливість є) , відпочиньте. Не бачу сенсу в постійній боротьбі за лідерство. Коли захочеться- приїдете знову.
Я чула це по наростаючій роками. А потім у мами виявили Альцгеймера. І мамина хвороба говорила і робила набагато страшніші речі. Тому я дітей попередила - при явному погіршенні характеру - до психіатра.
можливо все простіше чи навпаки - складніше? і у вашої мами просто клімактеричний період? В такому разі всі оці зміни настрою і"ніхто-мене-не-любить" - це прояв фізіології, повірте, вона над тим майже не властна. Потерпіть трошки, будьте мудрішою, стриманішою - то все ж рідна людина. І їй теж зараз нелегко. Спробуйте уникати ситуацій, що призводять до конфліктів, або якось їх нівелюйте
ні, я то вже років з 15 чую. Це такий характер і ніколи вона не визнає свою провину. Вибачення теж ніколи не просить. Я стараюсь уникати конфліктні ситуації, але я ж теж людина, часом і мені забагато...
та ми то скоро поїдемо, але я кожного разу собі обіцяю, що я приїжджаю востаннє))) Уже в нас були хороші стосунки і я навіть думала, що ми вийшли на новий рівень, а тут знову все з початку, мені набридло шукати підхід до мами, я просто хочу бути дочкою, яку люблять і приймають якою я є.
та то важко, бо вона все переводить на особистості. Тобто це я її втомлюю, сестра, дідо, згадуються всі можливі старі образи, що от тоді то я була така сяка, тоді не зрозуміла, тоді не хотіла допомогти. Часто я з тим не згідна, бо я завжди намагалась зрозуміти і зробити. Зачіпає за живе, то не можливо не пропускати через себе. Хіба би мені дійсно було по барабану. ..
дуже шкода, що таке сталося з вашою мамою... Але у мене інше закінчення цього розділу. Такі слова я чула мало не з першого класу), але коли підросла, почала апелювати до маминої логіки.. Всяке було, але тепер оце ( принаймі оце) звинувачення більше не озвучується.
Ой, як мені знайомо оце постійне відчуття, що ти весь час шось комусь винен і все не так і всі не такі...в ці періоди не раз наголошується "шо то за діти такі"... Тільки в мене тато такий)
