Наскільки памятаю, ви дуже часто сваритесь. Але разом з тим і любитесь, якщо не розбіглись, а навіть народили другу дитинку. Я раджу сходити обом до сімейного психолога. Видно що сімейні проблеми у Вашій сімї кожен долає по-своєму, нема розуміння, звідки й розчарування. Піти завжди можна, рятуйте Ваш шлюб.
90% сімей, які прожили багато років, через це проходило, звичайно не всі мирилися і жили далі, але багато перейшли цю чорну полосу і живуть щасливо. Поговоріть з ним спокійно, без криків, без образ. В сварці на емоціях усі можуть такого наговорити..... тому наразі не робіть нічого необдумавши і не заспокоївшись. Бажаю Вам прийняти вірне рішення)
Пройшло вже майже 4 місяці , як помер татко, а мені всеодно дуже важко.. Йому було 47 років помер в муках, в лікарні (хоч лікарі говорили, що він не відчуває болю, мені було важко дивитися на нього такого...) А ще гірше те, що я виню себе в цьому, бо як я, людина, яка крутиться 6 років в медицині, не змогла вберегти нашого любимого татка від такої зарази, як рак?!? Неможу вибачити собі те, що не побачила ніяких симптомів швидше!! Як я могла??? Пишу і плачу.. Неможу пережити цього.. Я навіть в нього вибачення просила за те, що не догледіла! Приїжджаю до нього на цвинтар і розумію, що його дуже бракує нам!! Він був в нас на всі руки і безвідмовний, він нікому ніколи зла не бажав, був добрий, навіть, коли в нас песик здох , він плакав... Як я маю то пережити?
@Kofeinka ,співчуваю Вашому горю, та не виніть себе,один Бог знає кому що судилося, знаю братів хірургів чудових хірургів,які поховали 70-ти річну маму через запущений АПЕНДИЦИТ, не все в наших руках, нажаль. Нехай тато спочиває з миром
І мені важко. 50 днів минуло як помер тато. Думаю і думаю про нього. Не вірю . Скоро в нього день народження . Сниться мені.
Співчуваю Вам... Мій татко бідний промучився 2 міс від страшних болей.. І коли він помер, то я себе заспокоювала тим, що йому вже легше, його не болить... Але нам не легше
Це не забудеться, просто ви навчитесь з цим жити. в цьому році буде 19років, як моя мама померла... Ніби стільки років, але відчуття втрати не меншає.. І синочок ніколи не бачив ні бабусю, ні дідуся. Лиш могилки і фото. аналогічно.
Воно-то так, але, як то кажуть "осадочек-то остался". Форумлянці щиро бажаю порозуміння та спокою у сім’ї.
А мені не сниться. Уже 22 роки.... Може тому, що я дуже перелякане, і він не хоче мене ще більше лякати?
співчуваю 7й рік минає, як мій тато в кращому світі, і 2 серпня був 58й день його народження. Я теж не вірю, але вже не так болюче. Я не вірю, що його нема. Бо ж він є, просто не поряд. Тримайтесь --- дописи об"єднано, Aug 5, 2016 --- я теж так себе не те що заспокоювала, в нього об'єктивно не було нормального життя останні роки. а зараз спогади про нього чисті і хороші.
@cjomcjomka в мого тата виявили хворобу 19.01 , а помер 09.04 ... Дуже агресивна пухлина... Він бідненький тих 3 місяці з дикими болями відмучив...
скажу, що це добре що 3міс.. Дивитись на болі твоїх батьків і не могти допомогти, бо н@ркотик вже тримає лиш 2-3год... Зараз думаю- як ми тоді з цим жили 24год на добу ?
Це дуууже тяжко, а ще коли він питав: "Яруся, ну чого воно мене болить? Коли воно перестане?" А ти сидиш і неможеш нічого зробити...
в мого тата останні роки життя були психічні проблеми, страшні галюцинації і теж напади страшного фізичного болю. оскільки більшість мук відбувалась у його свідомості і, умовно кажучи, ніхто його не різав і не бив і МРТ було чисте, - то якось не вірилось, що він піде. А одного разу він не витримав і стався інсульт. Спочатку один, потім другий - фатальний. чому в мене розривається серце - тому, що я не прийшла до нього в лікарню. Мене всі відмовляли, казали, ще встигнеш побачити... Я в середу мала таки прийти до нього - і зірвалось. А в четвер увечері тата не стало. Потім я захворіла і не потрапила на похорон. Тільки попрощатись в каплицю приїхала. І він був такий спокійний, такий маленький. Такий умиротворений, яким я не бачила його вже дуже давно
@cjomcjomka, я вас розумію. Мені легше, бо моя мама померла на моїх руках. Так тихо і мирно. Сонечко якраз сідало і косі промінці гріли кімнату, я гладила її руку і мені ні краплинки не було страшно. Говорити вона не могла, але ми ніби обидві покинули наші тіла і лиш душі наші спілкувались.. Якщо можна так сказати- то це було чудово. Вона просто пішла до Господа.. Наступні дні лив холодний дощ і була жахлива погода, а от той надвечір був прекрасний. Тому мені і легше, бо я була з нею і всю свою любов і ніжність поклала їй в долоню перед подорожжю.
Я чесно Вам скажу, я коли перший раз приїхала до тата в лікарню (його остання госпіталізація, всі попередні я з ним була зранку до вечора) , то він вже мене невпізнавав... він був такий безпорадний під дією якихось ліків... Він хотів щось сказати мені і не міг... Я вже думала він до ранку недоживе .. Сестрі в Польщу написала... На наступний день незмогла до нього їхати (немогла бачити його таким безпорадним...). Він так боровся за життя, що до останнього не закривав очі.. Я це до того, що може краще не бачити того процесу... Це далеко не так, як в фільмах.. Але я б напевно себе також картала ... Я тепер як плачу за татом, то він мені сниться і свариться зі мною за то.
я проходила практику санітаркою в реанімації. знаю, що фільми і реальність - то зовсім інше. але що це я... минулого не повернеш просто останні тижні так відчувалась його присутність в моєму житті. Сни про його речі, просто відчуття його поряд. і в день його народження ми таки провідали тата на його останній земній точці. Після того стало спокійніше, але справді багато про нього думаю останнім часом. мені пощастило - в мене нема образ на тата, невирішених питань. Тільки те, що я так мало його бачила в його останній час.
Ніби я написала. Але мій тато мучився 3,5 місяці в страшну жару. Я з маленькою дитиною постійно була з ним. То їсти йому приготувати, бо мав строгу дієту, то вколоти, ліки дати, катетри, трави заварюла йому по графіку( надіялися на все, що тільки нам пропонували). Все сталося також раптово. І рак з'їдав його на очах. З лікарні його виписали додому помирати, але ми татові нічого не казали, що це кінець. Всі розходилися по роботах, а я з татом вдома. Ми йому просто брехали...((( Останній тиждень був пеклом. Наркотик тримав максимум годину-півтора. Не їв він майже місяць, а пити просив постійно, але вся вода моментом верталася назад. Тіло вже псувалося, а тато ще дихав (((( Це просто був кошмар. Мені здавалося, що я просьо їду мозгами...Я молилася і просила Господа позбавити його цих страшнтх мук. Він так мучився, що я такого ще в житті не чула і не бачила.....І коли його не стало в нас на очах, я себе тільки тим і заспокоювала, що він вже не мучиться, не страждає... 16 серпня буде рік, як мого татуся не стало, а серце розривається на мільйон шматків і несамовито болить. Я досі плачу вночі, ніби й відпустила його, але так мені його бракує. Часто сниться мені, але більшість снів я не пам'ятаю. І не вірю я в те, що час лікує. Ні, ми просто звикаємо до цього болю і вчимося з ним жити. Тому, я вам скажу, що краще не бачити цих мук і цієї страшної батьківської смерті.... Вибачте, але дуже наболіло і ці страшні спогади просто захлинають...
Півтора місяці щасливого очікування закінчились операцією... Тішу себе тим, що провіримось, і будемо рухатись далі, планувати другу лялю. А зараз навіть як у кіно бачу дітей - плачу..
