Перечитала весь батл і теж скажу, що варто поважати думку і методику виховання інших людей. Знаєте, як кажуть, не зарікайся, бо не знаєш, як воно ще може бути в тебе. Я коли не мала власних дітей, то теж мала категоричні думки щодо виховання дітей, бо ж я вчитель і працювала з різними дітьми і батьками. А тепер, маючи майже 5-місячну донечку, тихенько мовчу, бо бачу, як моя мацьопа намагається проявляти перші прояви свого характеру)))) Тому молюсь, щоб Бог дав мудрості виховати дитину, яку Він мені подарував і поважаю вибір інших батьків, а час покаже.
для протоколу, я не згідна з більшою половиною того що тут радять, але от істерики і їх тривалість залежать від дуже багатьох факторів - від загальної емоційності дитини, від тривалості і інтенсивності досвіду який викликав істерику, від віку дитини, і ще певно від десяти чинників. Тому я б не узагальнювала, до відчуття і співчуття. Ви можете співчувати і любити так що серце розривається, а дитина мусить то все випустити і пережити. Не наодинці звісно (хіба би сама хотіла).
@Lasti @iragonzales в мене дуже болить голова і я не маю сили розбирати по посту ваші срачі, і хто кого більше образив. В мене велика спокуса потерти дописи і заблокувати обом доступ в тему цю і про аборти. Давайте ви самі якось утримаєтесь від розборок?
Дівчата, зважте, що діти не лише можуть не вміти сказати, бо ще не говорять, а тому, що вони не вміють "маркувати" своїх емоцій - вони не розуміють, що це їх "накриває", коли вони хотіли бігти/лізти/брати, а мама не пустила, істерика - це і є те, як дитина зустрічається в своєму житті з такими різкими "нестиковками" між бажаннями і неможливістю їх реалізації. Має пройти час, щоб дитина навчилась усвідомлювати, що це з нею, і ще більше часу, щоб навчилась свідомо керувати цим (а цьому деякі люди, як ми бачимо, можуть і не навчитися), ну і , звісно, результат залежить від вродженого темпераменту, від темпераменту також вихователів дитини, та й самого виховного підходу. Я дуже не люблю тих відволікаючих методик - ні, ну коли дитина нудиться і тому ниє - то одне, то не відволікання, а увага до дитини, якої вона і хоче, а коли істерика з конкретною причиною - для мене відволікання, переключання уваги - це просто такими великими буквами "те, що тобі сумно/страшно/боляче - це НЕВАЖЛИВО, поглянь на пташку - все ж чудово, мама сказала, що у тебе все чудово і крапка. Плачеш далі - ну до дитини не доходить, що через таке нема чого плакати, вона мене не чує, вона не розуміє" - а це мама насправді не хоче почути того дитячого суму. Я терпіти не можу, коли мені так кажуть, коли мені зле, і хочеться плакати, а мене переконують, що то нема чого, і т.п. Треба пережити разом той сум, і взагалі таке ще загальне зауваження - у нас якось дуже не прийнято сприймати/приймати негативний спектр емоцій - то або стидно, або ярлик "ти поганий (ниєш, ображаєшся, страждаєш) - нормальні люди таким не займаються, а ти собі шукаєш гудза", ми ніби намагаємось то якнайшвидше приховати, і вдягти свою маску "оптиміста, в якого завжди все добре". От чомусь і дітей змалечку вчать ховати ці емоції "Впав? Болить? Та ні, не болить - а он же пташечка!!!". А вони є такою ж складовою нашого життя, як і позитивний спектр - то чому б не сприймати їх так само нормально і не робити вигляд, що їх немає. Це по-перше - чесність, по-друге - чутливість і співчутливість - хіба ми не хочемо бачити таких рис у наших дітях? Коли читала "Французьке виховання", там детально описувався цей момент - батьки дуже дбають, щоб таки привчити своїх дітей вітатися - я до того собі якось то не виокремлювала, але тоді зрозуміла, що мені дуже не подобається, коли такі вже трошки більші діти (5-7 р.) ніяк не реагують на нових людей, типу вони пусте місце. Вітання - це свідчення того, що ми одне одного бачимо, вступаємо в якийсь контакт. Звісно, я не маю на увазі, що з 3-охрічкою треба стояти "до побєдного", поки вона таки не зробить реверанс, але принаймні запропонувати їй це зробити, і зробити замість неї, варто.
Я дитину не заставляю прощатись, просто нагадую, бо він реагує на таку ситуацію плачем лише стосовно тих людей, які йому симпатичні. До чужих він деколи прощається, деколи ні, то йому не важливо... Тому будемо пробувати пораду АКІНИ.
От дивіться. Коли я заглянула в цю тему, з"явилося три чітких проблеми - ніхто не зміг намалювати "потрібного" зайця, капризи типу тут їм-тут вже нє, проблеми з прощанням. У всіх трьох випадках мами написали, що спробували дітям пояснити, чому є саме так, а не інакше. Діти почали ревіти. Я не бачу тут суму, який потрібно переживати сумісно з дитиною. А з емоцій бачу - дитячий негатив з приводу того, що вийшло не по-їхньому. На мою думку, якщо після першої спроби пояснити-обняти дитина далі плаче, то їй потрібно дати спокій. А не ходити за нею зі своїми чіпляннями. Невже у вас ніколи такого не було, щоб вам було погано до сліз, але ви не хотіли, щоб вас втішали? Діти вони, в принципі, такі ж. Часом, добрими намірами встелена дорога до пекла. --- дописи об"єднано, Apr 25, 2016 --- Я б не нагадувала. Це шанс, що після кількох таких реакцій, малий сам собі візьме за звичку прощатися. Головне, бути прикладом.
"Дитячий негатив", що вийшло не по-їхньому, це і є те, що я узагальнено назвала "сумом" - це незадоволення, розчарування, розпач, образа, і ще всяке. Пережити разом - означає пояснити дитині стан речей, постаратись описати, що з нею відбувається, і показати, що її люблять - обійняти, якщо дитина хоче, сказати, що "я тут чекаю тебе, приходь, коли захочеш", я ж не кажу насилу обійматися) як хоче побути сама, хай буде. Моя дитина в істериках наразі плаче довго і гірко переважно в моїх обіймах.
Вибачте, я читаю "сум" і розумію "сум" Я вважаю, що про незадоволення, розчарування, розпач, образа, і ще всяке варто говорити і пояснювати, коли дитина вже спокійна. Інакше вас просто не чують і всі слова, як білий шум крізь сльози. Краще вже казку розказати. Ну, і мені б було жаль, щоб моя дитина довго і гірко істерила, навіть у моїх обіймах. Тому я відмовляюся бути гладачем. Якщо потрібна розрада і підтримка - будь ласка. І що саме цікаве, коли саме це потрібно, дитина моя швидко на руках заспокоюється, миттєво, я б навіть сказала. Якщо хоче поплакати, ніякі ручки не помагають, тоді я лишаю її в спокої, і плач знову ж таки швидко згортається.
З тим зайцем я ще таке думаю. Дитина вже довго малювала -- і жабку і ше там шось -- все її влаштовувало, аж як діло до зайця дійшло -- почалось. Я думаю, сам заєць там ні до чого, я думаю, що дитина: -- змучилась, -- захотіла їсти -- набридло сидіти -- захотіла змінити обстановку Але цього всього вона не розуміла, що вона хоче -- от мама і заєць виявились винуватими.
і я за те, щоб дати цю змогу дитині. У них нервова система розвивається -- і плач -- це добре! Куди краще, ніж битись головою об стінку чи шипіти про себе погані слова
Ну мені теж жаль. І про це я також своїй дитині кажу, "мені жаль, що тобі сумно, мені сумно разом з тобою". А що можна в такій ситуації зробити? Хіба обійми це не розрада і підтримка? Так, іноді "на руки" заспокоює миттєво: якщо дитині страшно, боляче, якщо у нас з нею якийсь конфлікт, дитина відчуває, що я на неї серджусь, то коли беру на руки (і сама заспокоююсь), то це підтвердження, що я її люблю. Але то все дещо інші причини, аніж класична істерика, тому і "ефект" різний. Ну і повторюсь, може не всім дітям потрібен саме "обіймовий" вияв любові і підтримки, але якось треба дати їм про це знати, коли їм погано.
Маю тверду і непохитну думку. Якщо істерика "класична", то найкраща реакція на неї - відсутність реакції. Як підтвердження вчорашня ситуація. Сидимо на кухні, балакаєм, чоловік встає і йде курити. Мала за ним і в сльози. Старша за малою "не плач, ходи до нас". Плач малої перетворюється на поросяче квичання. Старша розвертається і йде собі. Тоді я кажу "не плач, тато зараз прийде". Квичання знову стає плачем, децибели падають, але не стихють. Я не піднімаюся з місця, беру в руки телефон. Мала реве, але підступається до мене. Беру її на руки. Все. Тиша. Це максимум хвилина. А з досвіду - відволікання і заспокоєння привело б до вереску доти, доки б тато не прийшов. Вияв любові і гасіння істерики - як біле і тверде, одне з другим не порівнюване. Бо коли дітям погано - це одне, а коли вони злостяться, бо не отримали бажаного - це зовсім інше. Крім того, любити свою дитину і це їй показувати потрібно завжди, а не тоді коли їй вже погано. Бо дитина, яка впевнена в любові батьків навіть на заборони і ігнор істерик нормально реагує. А та, яку люблять в припадках, ті припадки і використовує. Як пише один автор - щоб закріпити певну поведінку, треба якомога більше на ту поведінку звертати уваги. І ще, той же автор, діти як піранії, їм все одно, яку увагу жерти, аби лиш була.
Я вважаю інакше. Ми, дорослі, схильні міряти їх вчинки, поведінку, своїм розумом. І нас дратує, що дитина казиться через якогось не такого зайця, ми вважаємо це примхою, ми не розуміємо, чому так гірко плакати, коли не помахав "па-па" хлопчику і т.п., а діти це сприймають по-іншому, в інших масштабах для них ці речі, вони не можуть це все так логічно осмислити і вирішити, що не варто плакати, вони не завжди можуть зрозуміти причинно-наслідковий зв'язок і т.д. Тому, коли дитина істерить, завжди є негативна емоція, може і не одна - і це завжди є певне переживання, хай яким смішним, незграбним, капризним воно нам здається (і якщо воно не входить в список наших "санкціонованих" приводів для плачу). І наша справа дитині це пояснити - не потурати, не бігти шукати того ідеального зайця, а пояснити, що мама так не вміє, як ти хочеш, і так в житті буває, ти розчарована цим, я тебе розумію, я тебе люблю, хоч я і не намалювала тобі цього зайця, як ти хотіла. Бачу у Вашому сприйнятті "істерика=каприз", тому і обійми чи інша участь сприймається як - розбалувати, потурати, піддаватись, прогинатись, іти на поводу, і т.п., якщо я вірно зрозуміла. Одне іншого не виключає) Ми ж говоримо про діток 1-2-3-4 роки - Ви впевнені, що вони зрілі настільки, щоб бути впевненими в батьківській любові до них в таких ситуаціях? Думаєте, вони можуть робити такі екстраполяції, і знати, що мама любить, виходячи при цьому з кімнати під час її плачу, що мама любить, хоч і сварить за щось? Я впевнена, що ні.
от про те і я говорила. Мій наразі найчастіше любить сам, у нього вдома є "точка" - на порозі вхідних дверей. Коли хтось не виправдовує його очікувань Влад найчастіше розвертається і САМ іде туди (ніхто його не виганяє і в кімнаті не закриває) постраждати 1 хв, якщо його дуже активно пробувати чіпати і втішати - буде лише гірше і довше. То перетворюється в театральне "иииии", або просто відбивання ногами-руками "не чіпай мене". Я пропоную - іди я тебе пошкодую - дуже часто (не завжди) відмовляється. Ну але він дійсно до істерик не схильний, з дрібниць трагедії рідко робить і досить стабільний емоційно. Стосовно па-па і голок які тут так роздули, може то лише у нас діє, але для Влада найбільший авторитет - лише власний досвід. Він по житті експериментатор а не спостерігач, тому поки не пощупає\не спробує - не заспокоїться. І дійсно все пам"ятає часто сам згадує "а пам"ятаєш ми літом (рік назад) їздили туди то і туди то", "а пам"ятаєш ми в парку з Веронікою гуляли" і дуже легко собі в голові відтворює (може навіть скривитися якщо сказати "пам"ятаєш як ти взяв гарячу кружку і обпікся" і т.д., або навпаки сміятися якщо щось було веселе). Тому якщо нагадати "пам"ятаєш, ти не попрощався, а потім плакав" є більше шансів що він не буде повторювати невдалий досвід, а зробить інакше не факт що попрощається - варіантів у нього завжди мільйон , але то точно буде інакше, бо він любить шукати різні варіанти застосування і вирішення.
Я погоджуюсь з цим на 100 відсотків, але є одне але як пояснити це дитині яка істерить. Мій на спроби щось пояснити реагує ще більшою істерикою. Він в той момент не хоче нічого слухати. От тоді в пригоді стають відволікаючі маневри, бо потім можна спробувати щось пояснити. Хоча за той час я для себе знайшла кілька рішень, які часом діють, але не завжди. Наприклад попереджаю синочка заздалегідь, що через 10 хв. ми підемо додому, потім ще раз. Він не розуміє скільки там часу пройшло, але має час прийняти моє рішення і звикнути до нього. А інколи коли вже дуже плача допомогає міцно обняти, але мовчати, і навіть не писнути (це коли вдома більше нікого немає діє).
Ну дивіться: тут питання мабуть в тому, що Ви хочете добитися негайного результату, тобто дитина плаче - мама підійшла пояснила - дитина заспокоїлась. Але воно так не є (ну, може в деяких ситуаціях буває і так), і минає час, доки дитина таки навчиться контролювати такі стани, а доти, істерики - це нормально, треба дати можливість дитині прожити ті відчуття і поплакати. От Ви кажете, що іноді допомагає міцно обійняти - то значить так вам з дитиною добре, звісно, якщо його дратує ваше пояснення, то його варто відкласти на час, коли дитина заспокоїлась, йдеться не про те, що це чудодійний універсальний засіб, щоб дитя втихомирилось - це просто ваш вклад в здорову психіку дитини, в її емоційне IQ в майбутньому, це маленькі зернятка, які колись дадуть плоди. І ще добра порада - це батькам також пояснювати свої емоції перед дітьми, особливо негативні (спробуйте, воно навіть для себе дуже корисно і знімає "градус"), і способи виходу з таких неприємних ситуацій - діти це перейматимуть.
+100500 Ще додам, що кожна мама може і повинна при істериках намагатись розпізнати найбільш вагомі фактори, які могли її спровокувати: - фізичні (голод, здоров'я, недоспав, перевтома фізична...) - емоційні (перезбудження, знудився, образився, злякався...) - маніпулятивні (старші діти дійсно здатні "грати на публіку") ...і т.д. Відповідно кожна мама інтуїтивно вирішує, який метод при данній (!) істериці є адекватним, бо тільки мама найкраще з усіх може оцінити повну картину.
