Кілька годин на форумі не була а тут вже таке. Але я для себе багато чого зрозуміла. Безперечно дитину треба любити і леліяти, цього ніхто не відміняв, проте мені все таки варто навчитись трохи спокійніше реагувати на його капризи. Зауважу що ще пів року тому, я могла знайти відволікаючу деталь, але зараз це вже не дієво, і навіть речі які він насправді дуже любить (книжки, чи музика, і навіть солодощі) не допомагнають стягнути його з тої драбини, в мене один вихід в тій ситуації сподіватись що впіймаю. В мене є ще старший синочок, але тепер мені доводиться випробовувати цілком інші моделі виховання. От мого старшого було достатньо просто любити, бавитись з ним і дуже просто було заспокоїти дитячі примхи. А зараз все набагато складніше. Треба ще проявити трохи твердості. Хоча я обох люблю по-своєму дуже сильно, і мені навіть довподоби що вони такі різні,так навіть цікавіше.
Зараз трошки не про па-па, а про "добрий день". Пригадую, як в дитинстві у мене було, і зараз те ж бачу, багато батьків так робить із своїми уже говорящими дітьми: зустріли когось і: "Доця, скажи добрйи день", "Доця, чого не вітаєшся?" "Хіба гарно не привітатись-попрощатись?" Слухайте, а мені та тьотя треба?) От, прям, зустріли людину знайому і більше немає про що поговорити, тільки показувати, яка твоя дитина культурна (чи не дуже -- раз не вітається). Показувати, ну просто дивіться, як я свою мавпочку надресирувала))) Дитині, по суті, до ваших тьот-дядь впринципі до одного місця, вони щось цікавіше бачать-думають, ніж із дорослими вітатись. Тому я не акцентую уваги: привітались -- молодці (культурні), ні -- ну то нічого. Зрештою, це коли 15-річний лобуряка "добрий" день сказати не може, а дітки до 6-7 років, вважаю, не зобов"язані вітатись-прощатись . Тому у вашому випадку я би просто сказала людині: пака -- розвернулась і пішла. Дитина б навіть не встигла врубатись. Бо оці довгі прощання: ну скажи па-па, дай папа, ой, який гарний хлопчик... Вони тільки в дитини жаль викликають -- тому і плаче. А як різко обірвали спілкування -- то й істерик не буде на цю тему Ну і про істерики. У мене діти до 3-4 років практично не істерили (не тому, що я за якоюсь методою іх виховувала, а тому, що вони такі є). От не було у них такого, щоб по підлозі валятись, довго плакати... Зате відчуття ст раху у них довго не було. От Злата (1р. 11 м.) лізе на 2поверхове ліжко і всьо. Вже падала, синяки набивала -- і лізе. І так усі. Тому слова "не можна" мої діти не розуміють. А ще в них повінстю відстунє почуття страху чи то повагичи авторитету до нас із чоловіком. Ми щось кажемо -- їм до одного місця.... Мусимо, як друзі із ними домовлятись. Зараз це дуже важко, але на перспективу -- то мені таке подобається. Бо я не хочу бути для дитини кимось, хто нічого не дозволяє і все забороняє. Хочу бути другом. Бо як бачу, як деякі мами лише глянуть на дитину і таким тоном: Петрику! шось скажуть -- дитина вже закривається, тихішає.... А з останнього: бавляться діти 2-3річні в піску. Ну там бються, лапатки забирають, паски ламаютьють. І тут грім починається. І от ті мамаши (то одна компанія, недарма кажуть, скажи хто твій друг я скажу хто ти) давай одна поперед одну: "не бийся, чуєш, Бозя свариться", "Бозя робить но-но", "Не зли Бозю, бо зараз знову буде сваритись". Бачили б ви тих діток: та вони вже з дитинства застрашені. Ще можу собі таке їхнє відчуття уявити: перелякались, що Бозя злиться, перестали забирати лопатку, чемним став, а грім і далі є -- то виходить, що Бозя далі на мене злиться. То явно не для дитячої психіки
Напишу і я пару слів. Маю майже 4-річну дитину. і скажу, що діти - то наше відзеркалення. Як ми з ними, так і вони у відповідь. Наприклад, коли ми на вулиці гуляємо і приходить час іти додому, а дитина нехоче. Якщо я з нею нормально поговорю, не наказовим тоном, а поясню чому вже треба іти, то спочатку побурчить, а потім після розмови таки спокійно піде додому. А якщо скажу "Йдемо!" і точка, і ще за руку тягти, то буде ще більше пручатися. І результат тих методів такий : якщо говорити з нею, то вона потім у всьому іншому питає чи можна то чи робити так, і погоджуєьтся на мої умови і вона спокійна та весела , а якщо я покажу свою зверхність, силу, називайте як хочете, то й дитина потім така ж стає - щось до неї говориш, вона вдає, що нечує, неслухняна, і капризна. От як кажеш " Я сказала йдем додому і це не обговорюється", то дитина пізніше так же себе поводить " А я ХОЧУ то!!", " А я небуду/нехочу!!!" і т.д. таким зневажливим тоном, і до всього стає агресивна, дратівлива. От і вся моя теорія . Я би хотіла, щоб дитина знала якісь межі, і добивалась доступного спокійно, розмовами і з повагою до іанших людей, а не любою ціною ( читай,- в майбутньому перестуавти через інших людей).
і про істерики. так , навіть в нашої спокійної чемної дитини то я не хвалюся, це думка цілком сторонніх людейвони почалися. от "пробамкало" нам 2.5роки і почалося-нікого не слухає, плаче, аж заходиться, ногами тупає, "я сама!" на кожному кроці і тому подібне. тому не треба так категорично заявляти, що дитина недолюблена і мама така жорстока у вихованні. всі ми любимо своїх діток і всі ми хочемо їм добра. я по різному реагую на плачі-деколи втішаю-цьомаю, деколи не реагую як бачу, що втішання не помагають і треба то страшне, в дитячому розумінні, горе виплакати і т.д....
дівчата, немає тут суті спору, треба мати мінімум спеціальну освіту і суттєвий досвід роботи (і життя, і виховання) щодо дітей, бо інакше всі думки позиції субєктивні, май хоч 10 дітей і 20 внуків, перечитай усі книжки, звичайно є спостереження, аналітичне мислення, але індивідуальність ніхто не відміняв згідна, мій на то не ведеться, кажу лиш давати папа дітям, з якими бавився, щоб розумів куди поділися, коли їх мама підійшла, схопила манадки і додом. а я от вже мало не переживала, чого в мого відчуття страху мінімальне)) я теж проти застрашувань, і найбільше пристиджувань. правда страх звідкись виліз сам, не знаю звідки, каже "боюся" питаю чого саме?" - "жаби" він її в житті не бачив ,але мені здається що колись налякався іграшки як ми були в гостях, ще геть менший був, вже дивилися мультики про жаб, показувала які вони безобідні, розказувала, наразі безрезультатно бачу що боїться темноти і ліфта не з прозорими стінами, ну і динозаврів, тягнеться до них капець, іграшку як десь бачить з рук не випустить, постйно просить мульт про динозаврів, і ще часом настоює щоб такий прям доросліший включили, юрського періоду майже ,і потім теж кричить що боїться, але далі хоче дивитися, любопитність долає страх
Ви ніби повністю описали мою дитину І плакати вміє ой як не посправжньому. Закриється руками, ридає, а одним оком підглядує час від часу, яка моя реакція
Терпіння Діти, вони як губки, вони копіюють модель поведінки батьків. Якщо Ви вихована і при дітях постійно ввічливі з іншими людьми, діти теж так навчаться спілкуватись, просто не нав'язуйте, а показуйте собою приклад. Пройде трохи часу і дитина навчиться. --- дописи об"єднано, Apr 25, 2016 --- З малим я теж так робила.
це дорослішання) + поява сестрички воно все швидше застало вас зненацька, незвична різка зміна в нас з 9 міс як не одне то друге, то криза, то істерики, то з рук не злазить, то погано спить, зараз взагалі почав битися, мене швидше чемність застане зненацька))
@Akina не радила мамам колоти дітей. От приклад, стоїть коробочка з нитками-голками. Дитина не знає, що голка може вколоти. Залізла туди і запхала голку в палець. В результаті кров, переляк, плач, стрес для всіх. А якщо мама сидить щось шиє, підходить до неї дитина і лізе в ту коробку. Якщо її просто забирати і пояснювати, що не можна бо вколешся - дитина не зрозуміє, бо не знає, що це означає, не пробувала. А якщо мама дасть дитині доторкнутись до кінчика голки, акуратно, під наглядом, при цьому пояснюючи, що означає "вколотись", дитина все зрозуміє і наступного разу не полізе. --- дописи об"єднано, Apr 25, 2016 --- Діти дуже швидко "промацують" дорослих і знають ким і як можна маніпулювати, щоб отримати бажане
Цікаво, то весна так впливає? Ще стільки розборок на ДП по різних темах одночасно я не бачила Зі свого боку скажу, ті суперечки взагалі беззмістовні, бо всі діти різні. Але межа має бути всьому. Дитина має виховуватися в певних рамках, які не пояснюються і не обговорюються, бо це відчуття безпеки на все життя. Але маю на увазі речі, які є небезпечними для життя дитини. Якщо мама пояснює - то в дитини відчуття, що мама сумнівається в своїй забороні. То є прописні істини. А далі підхід абсолютно різний, бо діти різні і сім'ї різні. І в деяких сім'ях дитині доводиться пристосовуватись до певних умов і правил, щоб "вижити". Тому не є вірним стверджувати, що той чи інший підхід до виховання є вірним. Якщо ваша дитина робить все, що їй вказують і т.п, то не факт, що вона гарно вихована - можливо вона просто залякана і т.п. В силу свого невеликого досвіду можу сказати, що в різний час на мого сина діють різні підходи, але я завжди стараюся проговорити йому його емоції, щоб показати, що розумію і чую його. Як йому треба висловити протест, то залишаю його самого, ми всі маємо зливати негатив тим чи іншим способом. А якщо, йому сумно, то розділяю ті емоції з ним. А потім пояснюю йому ту всю ситуацію, придумавши якусь історію, де буде схожа ситуація - дитина зробить свої висновки. Надіслано від мого Lenovo A2010-a, використовуючи Tapatalk
цікаво, як в Канді. так без істерик, 4 дытей. були сестрички братики. Тай 2,5 рочкитакож було.....Дуже будувдячна, Кандя Вам коли розкриєте таємничку, як же Ви реагуєте на сльози дітей. --- дописи об"єднано, Apr 25, 2016 --- Ще думки вслух, дівчата, коли кому набридло мене читати, є супер спасатєльна кнопочка ігнор, буде Вам щастя. Патаю в мами, ми істерили, мама, ні , а в ближчих сусідів, ні, пишу однокласниці, вона тоже такий підхід в Канаді практикує я тут всі, питаю а ти збратом істерила, також не істерила, і всіх нас ніхто не лишав ридати на самоті. Для мене є різниця, дати дитині прожити горе в обіймах матері, відчуваючи підтриму і любов, і прожити горе одному, плюсдо горя відчуваючи покинутість і що тебе не люблять..... Я за межі, дитині потрібно знати рамки, задля безпеки дитини, але я забороняю і тотчас утішаю, допомагаючи дитини прожити той факт, що вона не може змінити....
Ну в них істерики після 3-4 років почались))) Відразу скажу про ревність -- то мене пронесло. Троє старших навіть не знають такого почуття. А найменша -- ревнива))) Як я когось обіймаю -- вона підходить, відштовхує, сама на руки вилазить. Ну але старші вже мудрі -- не звертають на то уваги. Та я вас прошу -- яка таємниця. Вони кричать, я кричу, чоловік спершу кричить, а потім йде на балкон курити із словами "виживає сильніший". Тоді я ще більше кричу на чоловіка, що він, такий сякий (слова вживаю дуже негарні) взагалі я матюкаюсь (не на дітей, а просто). намагаюсь себе обмежувати, але воно десь із середини лізе -- нерви до одного місця. І навіть якщо я зараз припиню матюкатись -- діти вже всерівно наслухались. Тому я багато їм розповідаю, що матюкатись негарно, що то тільки мама так може і то, не з власної волі, а бо змучена, знервована, переживає... І як мама матюкається -- то прошу їх робити зауваження. І мої діти НЕ МАТЮКАЮТЬСЯ. Звісно, це не добре, що я лаюсь, але так вже є. Але ж і по іншому є: в сім"ї слова кривого не скажуть, а дитя матюкаєтьсядітей не може заспокоїти. Він цього на балконі не чує, а коли повертається, то вже все ок: мама в другій кімнаті на тата ображається, що він її кинув на плачучих дітей, а діти вже своє виплакали -- і заспокоїлись))) А взагалі вонип в мене якісь мудрі виросли -- з ними можна договоритись. А як плачуть, то я обнімаю, цілую, питаю, заспокоюю, стежу, щоб голодні не були (бо це теж причина плачів), щось обіцяю (кіндера), підкуповую. Якщо нічого не діє -- то кажу: йди в баню. Хоч плакати плач -- ще головою об стінку постукайся. Поплачуть, заспокояться і я починаю сміятись: типу, тобі не смішно із себе, чого ревів? Знизують плечима і самі із себе ржуть. Мені здається, що це якась така потреба вияву емоцій. Мій Артем (7 років) дома дуже активний хлопчик. Але якось я була із ним весь день: то ми і на йогу ходилим, і на змагання з дзюдо, і в поліклініку забігли: я навіть не могла подумати, що він при незнайомих людях такий тихенький!!! І це при тому, що я була поруч. А ви собьі уявіть, який він тихий, коли мене немає? Але ж йому оту енергію десь треба видати -- от він і реве вдома за все: "їсти йди" "що?" "борщ" -- ааа, я не хочу борщ, ненавиджу борщ (хоча завжди любив) -- 10 хв поплаче -- і спокій, борщ з"їсть, все ок. "уроки йди роби". "Я зошит загубив" -- і в плач на 10 хв, самобичування, я найгірший на світі... При чому, я пояснюю, що нічогог страшного, інший заведемо, ніхто на тебе не буде сваритись. До одного місця -- треба виплакатись
я вже писала свою думку, то Великий піст, випробування і спокуси на кожном кроці, я от недавно з близькою подругою "перемовилася", хоча завжди ми разпрекрасно ладнали, а тут я хотіла просто напросто висловити все, що треба і що нетреба)) і я досі вважаю що вона капець яка неправа))) раз ви мене процитували, а не її, то візьмуся сказати 2 слова враховувати обовязково треба індивідуальність батьків, так і дітей. мій наприклад має харчові непереносимості, вони провокують безпричинні істерики, спочатку його турбував постійний зуд шкіри, зараз травлення, діти з сильними проблемами травлення можуть взагалі битися головою об стіну, це симптом, а не наслідок виховання, досить часто буває, що проблеми з травленням неявні, їх виявляють випадково аж в 5-6 років і це тільки один з прикладів, я вже не говорю про випадки, коли є власне суто психологічні чи неврологічні проблеми а скільки таких нюансів може бути, що дитину елементарно щось турбує, і вона не може пояснити що саме, та ті ж глисти можуть впливати я наголошу на тому, що це просто дуже і дуже нетолерантно розказувати котрійсь мамі, що от завдяки її помилкамм дитина поводиться якось не так, як хтось собі уявив, бо ніхто не знає, які були пологи, який анамнез, яка особистість в дитини навіть якщо і є повна чи часткова вина мами, то емоційна витривалість теж у всіх різна, обставини різні, здоровя різне, ще ніхто ідеально дитину не виховав) можна лиш говорити про небайдужість і старання, бо звичайно є мами, яким плювати, але не думаю, що вони витрачають час в таких от розмовах про сльози і вимоги дітей)
Ох, тепер аж боюсь подумати, що собі думають і говорять навколишні, коли бачать істерики моєї Соломії. Коли вона падає на підлогу, не хоче йти, реве на цілу вулицю, вимагає в мене щось. Напевно, думають, що дитина недолюблена і я мама-монстр. І почалось це з року - проявився характер, з'явилась власна тверда думка і бажання всім керувати. Не раз писала про нашу проблему зі "заходженням", що мала сильно плаче, перестає дихати і падає в обморок. Тому ми і попустили їй трохи, щоб до такого не доводити. Виховний процес почався зараз, коли "заходження" мінімізувались. І в стані істерики вона не чує мене, не хоче бачити і всю свою злість і невдоволення виплескує на мене. Я маю її насильно пригортати і обціловувати? Зараз мала більше розуміє і поговорити можна ДО або ПІСЛЯ істерик, бо я знаю на чому її клинить. Уникати ситуацій, які провокують істерику - абсолютно не реально. А, і ще - @Akina - не хвилюйтесь, я теж мама-монстр, яка дає дитині відчути небезпеку. От, сьогодні, в свекрухи в кімнаті знайшла манікюрні ножиці зі загостреним кінцем, попросила віддати - робить вигляд, що не чує. Тоді легко беру їі руку з ножицями і колю себе і вскрикую. Її зацікавило... Беру колю її - не плаче, але болить. Забрала ножиці від мене - вколола себе, мене, бабу, всіх болить. Прийшла і спокійно віддала ножиці мені. І буде мати научку, що вони колять і їх брати не можна. За "день притискання пальців" - одного дня, десь в 1,2 роки, доня притиснула пальці шуфлядою десь разів 10-15. Можете не вірити, але до тепер більше ніразу не притискала пальчики шуфлядами, тумбами і дверями. І на вислів "обережно, пальчики" реагує миттєво! І для тих, хто любить осуджувати - всі діти різні! Деякі настільки спокійні і врівноважені, що їх не чути і мама може думати, що це заслуга її виховання, а деякі непосидючі і мають сильну власну думку і погляд на світ, а їхні мами, дивлячись на перших, будуть впадати в комплекси, що дитина неадекват і це вина мами, хоча це абсолютно не так.
Поки я писала, Ви абсолютно точно і класно розписали те, що і я завжди стараюсь до всіх донести. Нащастя, баби-діди розуміють всю ситуацію і бачать, що ми стараємось якось повпливати на істерики і ще не зійти з розуму в той час ( хоч осінню мені вже було недалеко). А от на думку дальших родичів і чужих людей не повпливаєш, але і не хочеться, щоб обс..рали з ніг до голови, бо "о, яка в неї невихована дитина"!
От і я про те ж. Златі 1 р. 11 м. Пояснити їй щось нереально (причому Віталіна в її віці була зовсім іншою, вона вже повністю говорила. І Андрійко рано почав говорити, вже в півтора все і чітко. Взагалі, на прикладі своїх дітей можу сказати, що коли дитина починає говорити -- тоді із нею і можна домовитись. Артем заговорив в 2,2, і відразу із ним стало можна про щось говорити, раніше -- не доходило). От у нас в під"їзді автопарк: коляски, машини, ровери, іграшки, самокати.... То ми заходимо -- і вона то все мусе обсидіти-оббавитис. Хвилин 15 -- а тоді сама йде. Ну але ж у мене не завжди є час і бажання в під"їзді стояти. Чи табуретки. Носиться із ними -- кругом лазить. Я вже всі позабирала, але ж час від часу вона знаходить вільну. вже і падала, і синякит набивала, -- і всеірвно лізе. І я більш ніж переконана, що коли вона мені "чєловєчєскім" голосом скаже: я більше не буду лазити -- тоді вона і справді перестане це робити. Тобто у мене мова дорівнює розум.
О, наша теж не говорить. Десь від зими в нас почались ще проблеми з тим, що Мія дууже багато всього хоче, але не може пояснити, бо не говорить, а простими "дай, уууу, ееее, то, на" не все поясниш. І тоді починаються плачі, що я її не розумію і роблю щось не так. Таке буває рідко, але буває. А я , от хоч помри, не розумію що вона від мене хоче! Тоді даю можливість поплакати, кажу їй, щоб говорила і що я не розумію її і на тому все.
