мій чоловік відразу сприйняв все адекватно, хоч у нас була непроста ситуація, ми були закордоном і розуміли що скоро нам треба буде розстатися. Вирішили що я народжуватиму вдома. Він мене підтримує, смачним снабжає, усі мої токсикози ітд вистояв мужньо(я практично перестала готувати). Пузіко цілує, як побачив донечку на узд то цвів і пах. І от позавчора поїхав а я залишилась сама, ми то дуже тяжко пережили, я неможу спати без нього, шукаю по ліжку. Дуже мені його бракує... телефон, скайп то не то... деколи хочеться просто притулитись а тут нема.
Не знаю вашої ситуації, звісно... Але чому не можете бути разом з ним за кордоном ще якийсь час? До пологів ще ж далеко.
це північ Польщі(під Калінінградом)важкий клімат(затяжна зима і весна),будинок великий, опалення котел на дрова,я усі дні сама, чоловік працює. До лікаря не близько... ми вирішили що поки що мені буде краще тут хоч і сумуємо дуже одне за одним
Моєму чоловікові потрібно грамоту за терпіння дати, а і так по життю істеричка, а зараз під час вагітності то дах зносить на гормональному фоні, за 2 секунди можу закатати істерику і знов бути спокійною, сама себе дратую, а він то все "з*їдає"... чесно інколи аж шкода, але я йому вдячна за розуміння і підтримку. Але він тішиться що моя вагітність підходить до завершення @tinimini як я вже десь згадувала, що моя вагітність теж почалася за кордоном, але ми вже на той час мали квитки додому, тому це сприймалося трошки по іншому. До того я 7 місяців була без коханого в Україні, аж потім поїхала до нього, тому я вас дуже розумію, це дуже важко, а ще під час вагітності то взагалі Не уявляю щоб я робила без чоловіка ці всі місяці, але не переживайте, відстань зближує, тим більше вас не розділяє 5 тис. км так як було у нас
о так, радує тільки то шо в нас буде наше сонечко, усі плани все тепер з думкою про неї... пріоритети змінились
