тут просто треба визначитись. чого ви більше хочете. Бо розвіятись я ходила в два місяці (обох дітей). Помагає. це все післявагітне і післяпологове. Дуже все нормальне. У багатьох буває. З першою дитиною в мене минуло десь в 4 місяці, з другою швидше, бо я знала, що робити (наполегливо вимагала уваги і турботи про себе). вимагайте більше турботи про вас. Тоді вам легше буде спокійно попросити закрити вікно, чи що там перестати робити. Спокійніше попросите - скорше збагне.
оооо....з тим у мене проблема,бо так не люблю просити когось щоб помогли... і взагалі просити не люблю.. а тут доводиться ми поговорили , і я вже бачу його старання, маю трохи часу на себе, деколи і просити не треба. А ще прошу робити так як я кажу,і не сперечатись, щоб пережити цей період, здається ми зрозуміли один одного.На рахунок допомоги від батьків, то допомагає лише моя мама, від дідусів толку мало, тай мама розуміє мене найкраще... А загалом зрозуміла (,що все добре, здорові ,щасливі...) і всім на початку важко,бо ритм життя який був до , а тепер після кардинально різний.
за себе скажу. Не люблю просити, бо не люблю когось заставляти робити те чого не хочеться. бо якість виконання її буде поганою ,а коли робота виконується за власним бажанням, то і якість її на прядок краща.З позитивними емоціями
От за себе скажу. Мого чоловіка треба просити мінімум тричі, а потім ще подякувати разів 10 (і 5 разів з тих 10 ця подяка має відбуватися в присутності інших людей). Як правило, ті дрібниці, про які я його прошу, не вартують таких танців з бубнами. Банально, на миття нещасного посуду в мене йде значно менше часу, ніж на ті прохання-подяки.
@buhgaltersha то лиш спочатку, потім на танці з бубнами час скорочується а у вас з'являється @Gorbywka я бачу, що мої прохання допомогти позитивно впливають на чоловіка, підвищують його віру в себе, відчутття потрібності, звичайно дякую і хвалю після зробленого, мені б теж це було приємно. І стосунки це зміцнює. Сама в шоці з тих висновків. Бо теж не любила про щось когось просити, як Ви кажете - довше, марудріше, зроблять не так, легше самій. Насправді не легше. Бо я теж не хочу робити те, що не хочу. Я втомлена і хочу полежати в спокої трохи, а не посуд мити, до прикладу. І ще. Мені жодного разу не відмовили в проханні. Так було й до вагітності. Це дуже показово, як на мене.
Згадую слова моєї свекрухи, як у нас ще тільки перший малий появився, то вона казала, "а чого я буду пхатися, як ти мене не просиш, а тільки свою бабульку, то що дві зразу будем помагати?". А я на той час дійсно ніого не просячи злилась, що вона не приїде і не поможе, і кому з того було гірше, та тільки мені, бо вона була ні сном ні духом, що мені потрібна якась допомога. А ситуація була наступна, поки чоловік був біля нас ми справлялись все добре, потім малому було 3,5 місяці чоловік змушений був на 1,5 місяці поїхати на заробітки в Київ і я залишилась з малим сама, а нам якраз лізли зуби (за тиждень до 4 місяців виліз перший), моя мама за кордоном, бабулька за 70 км від нас свекруха за 60 км. Так вдень мені могла кумася або кум прийти допомогти, а вночі то був жах, просинання кожних пів години і за тиждень такого темпу я просто падала і просила свою бабуліку приїхати хоча б на одну ніч допомогти, бо попросити свекруху гордість мішала, я чомусь думала, що вона сама б мала здогадатись, бо дзвонила і питала як ми, то я їй казала як є. Бабулька в силу свого здоров"я теж не могла часто приїжджати, та й дідуся самого страшно було дома на довго залишати, бо мав проблеми зі здоров"ям. То поки мені свекруха не сказала тої фрази, то я не допетрала в чому справа, а потім зрозуміла, що вона не проти допомогти, а просто боїться теж нав"язуватись з допомогою. І після того я просто засвоїла урок, якщо хочеш отримати допомогу, то треба попросити, або хоча б запитати, чи не буде важко тій чи іншій людині трішки допомогти. І повірте, все буде набагато простіше. Хтось запитає, чому я не могла з малим на той час переїхати чи до бабусі, чи до свекрухи? То я була банально прив"язана до Львова, до роботи, а їздити з іншого міста сюди мені теж би не вийшло, бо прийшлось би з малим, він був на ГВ. Якось так)))) І про особистий час: я вважаю, що мама просто зобов"язана мати його на себе, принаймі я точно, бо інакше мені згорають батарейки і я стаю роздратована або плаксива))). Щодо пиття зранку кави, то я кожного ранку маю своїх 20-30 хвилин на неї. І мої хлопці знають чітко, що мама п"є каву Але хоча б 1 рази в місяць мене відпускають без нікого чи полялакати з коліжанками, чи самій пройтись по магазинам, чи просто використати час в своє задоволення в основному поза межами хати. Крім того чоловік час від часу на вихідних забирає малих з хати, щоб я спокійно або зробила свою роботу, чи без поспіху поприбирала, чи просто банально поспала)))) Відповідно такі розгрузки і я роблю чоловіку, бо він за тиждень наганяється по своїх роботах, то теж хоче в спокої відпочити, а з нашим меншим це просто не реально)))) Зараз нам трохи легше, бо свою робту я встигаю зробити поки діти в школі і в садочку, то тепер мені і так хватає часу на себе і для відпочинку "мозгами", але поки всі були біля мене, то було важко і у мене банально "розряджались батарейки" ))) Старшого ми без проблем можемо завезти до чоловіка мами в село на тиждень - два, а інколи і довше, він сам проситься туди, а свекруха ніколи йому не відмовить. Меншого, ще не залишаємо, бо він поки вночі прив"язаний до мене і чоловіка, йому все одно хто, але мусить хтось з нас біля нього бути, а як двоє, то взагалі ідеально)))
Коли старшому синові було десь може три міс., я мужу сказала, що мушу мати 1 вечір в тиждень для себе, не важливо що саме буду робити - гуляти парком, піду з подругою на каву чи просто посиджу сама під під'їздом. Я мусіла побути в іншій обстановці, аби мене ніхто не рухав. Так і робили. Як вже конче мене треба було, то видзвонювали і я летіла бігом до хати, але то було дуууже рідко, переважно справлялись.
Після року доні в мене ця проблема дуже гостро постала, бо вона дууууже прив'язана до мене, всюди мушу брати її зі собою і навіть побавитись з дідусями-бабусями (живемо, практично, самі)не може, коли я не в кімнаті з ними. Особистого простору в мене нуль! Я все розумію, що дитина хоче мами, але і мама має бути психічно здорова, а не біситьсь від браку особистого часу. Я живу тим, що "все так не буде" і ще трохи і я хоч на деякий час зможу відлучатись для своїх потреб.
капець. а я навпакм чекаю, коли рочок виповниться з надією, що нарешті кудись зможу вибратись хоч на пів дня чи 4-5 годин, бо досі лишався пару раз на 2 годинки без мене
Я вибиралась у Львів від 9-го до 11-го місяця. Потім мала почала "заходитись" у плачах, почалась "криза 1 року" - і усьо! А до того часу на вихідних - погодувала малу, віддала чоловіку і пішла в магазин чи спокійно готувати їсти, а він її за той час побавив трохи і вклав спати. Не всі діти такі, як моя, можливо, Вам вдясться більше приділяти часу собі після року дитини, але не дуже себе на це налаштовуйте, щоб не було "мучітільно больно", як було мені) Хоча, в ідеалі, після року мама може і на пів дня йти з дому.
подивимось, але я вже так розмріялась))) наразі малий після того, як перехворів зробився дуже "мамин". у всіх з рук видирається і тягнеться до мене. але з чоловіком ніби нормально.
Головне не робити голосних прощань як на мене, ну принаймні в нас то зараз спрацьовує. Я не маю вибору, робота і все таке. То просто бабця бавиться з Меласьою , а я йду. Може то не правильно, але раз я їй давала папа, вона проводжала мене до дверей на руках в бабці і розплакалась, бо хотіла до мене на ручки, а я взяти не могла Зато як прихолжу, то куртку ще в під'їзді знімаю , бо вона така щаслива, що я повернулась, одразу на руці хоче. --- дописи об"єднано, Jan 14, 2016 --- Мама мусить мати час на себе. Для мене таким часом виявилась робота , я там реально перегружаюсь і з новими силами і гарним настроєм до дитини повертаюсь. Сидіти в чотирьох стінах безвилазно дуже важко. Та навіть не стільки сидіння, як оте постійне напруження, бо на тобі дитина, яка лізе всюди, ходити вчиться, на руці хоче, їсти, пити , какати, пісяти і так далі..
та, я теж помітила, що в малих діток таке є. краще мамі пропасти непомітно. мені теж найважче психологічно. бо з дитиною весь час в напрузі, бо треба її пильнувати. і ніби валяюсь з ним на підлозі, коли він бавиться, а відпочинком назвати то важко)
І я так само будую плани, коли рочок, коли два буде )) але на прогулянці розмовляючи з старшими мамами і тут читаючи, розумію, що це тільки в моїх мріях) Надіслано від мого HTCONE, використовуючи Tapatalk
та чого, буде все, я би так не переймалась. але знаєте, я вєе перестала отак думати-а коли буде півроку, рік, краще насолоджуватись тим, що є, бо воно надто швидко минає.. а з лишанням взагалі не бачу пролем, в тата вихідний? вручаєте і всьо, йдете, чи просто погуляти, чи в трен.зал, чи з коліжанкою, чи в магазин, та хоч куди! Така класна перезарядка! я і до року так час від часу робила.
О то точно....В мене ще й середульший дуже уваги вимагає, ловить мене за ногу, плаче й хоче, щоб я бавилася тільки з ним. А як погана погода, й ми всі накупу сидимо в тих чотирьох стінах, то я буквально години рахую, коли муж прийде. "Здаю" всіх дітей йому й закриваюся. Й просто лежу або читаю. Мама мусить мати особистий час й простір. Старший тепер дуже копіює мою поведінку, й у його істериках я бачу свої....
А у нас до двох років була така вже мамина, що навіть з татом не хотіла сам на сам залишатись. Тепер маю іншу проблему, дитина стала дуже бабціна,тобто коли ми вдвох все гаразд, але коли їдемо до бабці-діда, то мама "не підходь до мене і я не хочу додому". Коли ж повертаємось додому, то знову "Мама я тебе люблю, сильно-сильно" і обнімає, і цілує. п.с. Бабцю дитина бачить лише в неділю... І ситуація з татом змінилась, тепер спокійно з ним залишається і чекає його з роботи. Я себе заспокоюю, що то період такий, можливо ще на фоні вагітності.
Підтримую. Я аж зараз почала з Анею прощатися, бачу, що адекватно реагує (2,6 дитині). Раніше тихенько виходила, поки її хтось відволікав. Все буде добре! Якщо бабуся/дідусь/чоловік готові допомогти, то поступово можна привчити доцю до Вашої тимчасової відсутності. Дайте їй якусь цікавинку і тихенько вийдіть. Я думаю, 40 хвилин з нею зможе справитись і чоловік, і бабуся, навіть, якщо вона капризуватиме. Хоча вона не капризуватиме, я впевнена. Моя дитина (мама розповідала), коли помічала, що мене немає, просто обходила всю квартиру, заглядала у всі кімнати, розуміла, що мене точно тут немає, і задовільнялася тими, хто був. Хоча, якщо я таки є у приміщенні (приміром, у ванній), то вона вимагає, щоб я її туди впустила, або до неї вийшла. Може і 20 хвилин під дверима просидіти.
