Це не зовсім у цю тему, але ... Коли мені було 1,5 роки у мене в сім'ї народилась двійня: дівчинка і хлопчик, мої сестра і брат. Ніхто навіть не підозрював, що у мами буде двійня, думали, просто великий плід. Під час пологів мамі з кров'ю занесли жовтуху, лежала до місяця в лікарні. А татові привезли додому два клубочка + я, маленька. Не знаю, як тато давав собі раду. Бабуся зразу приїхала і забрала мене в село. І там я залишилась до 6 років. Ось навіть зараз, коли я це пишу, то мені боляче. Батьки завжди кажуть, що мені там було краще, бо тут були двоє малесеньких дітей, мені би не приділяли увагу і т.д. Але мені всеодно боляче. Тому ніколи не покидайте своїх дітей, ні при яких обставинах, ні фінансових, ні моральних, ні виховних
І мене в 1.5 роки віддали бабі. Бо мамі треба було "конче" на роботу. І так до 5 років. Звичайно, обідно. Навіть пізніше, коли просто зашишали на літніх канікулах в селі, я рахувала кожну годину до п"ятниці Як зараз мене питають, чи віддала би я свою дитину зараз - однозначно ні!
А я, навпаки, повністю відвикла від сім'ї. І рахувала дні до літніх канікул, їхати з села для мене було дуже боляче Мама колись розказувала, що як вона приїжджала і мене кликала і вона і тітка (моєї бабусі рідна сестра), в якої я виховувалась, то я йшла до тітки .
Ми часто (майже кожні вихідні) віддаємо дітей до бабці. Щасливі усі - і діти, і ми маємо час для нас))). Є люди, які цього не можуть зрозуміти. Не вважаю, що ми кидаємо дітей, вони тих вихідних чекають з понеділка. Якщо всім добре, то що є зле? Але завжди зі сторони людям видніше))). Я теж не ходила у садок. З понеділка до п'ятниці жила у бабці (осібняк проти нашоі квартири). Дуже любила бабцю, і не маю зараз (як і тоді) відчуття покинутості. Пішла у школу, з'явився брат. За бабусею дуже сумувала. Маму з татом дуже любила, але любила ночувати не дома))).
В нашій парі(і в багатьох з оточення, де чоловіки мають сімейні Цінності) проблеми виникли б якби я віддавала перевагу НЕ дитині. Тому ця статистика як мінімум дивна.
ну це не інший континент, і навіть не інша частина міста) то майже спільне проживання в мене так родичі живуть, всі поряд, все спільне)) в мене теж чоловік і батьків своїх любить і бабусю покійну обожнював, яка ним багато опікувалася, і мене любить, хоча я дуже вредна і капризна) в нього просто хороша вдача)))
Сучасна психологія має масу течій, і деякі з них досить оригінальні. В принципі, можна обгрунтувати і логіку чайлд-фрі, і таке інше. Свого часу мені трапилася вкрай шкідлива для мого сімейного життя книжка "Как управлять мужчиной. Тайная книга для женщин". Словом, вся суть книги, написаної явно мужчиною, зводилася до того, що мужчина (не дитина, робота, батьки..) є центром Всесвіту жінки. І конфлікти треба вирішувати, ублажаючи сього індивіда, заглядаючи йому в очі віддано і з захопленням, стати йому другою мамою і прям "давати сісю". Тоді він стане" керованим", гг. Втіленням мрій. Насправді з того всього мені стала в нагоді порада миритися першою (бо мій абсолютно непробивний на рахунок цього, хоч і видно, що хоче, але мовчить )), а з мене не убуде). А все решта помалу вело до того, що мій милий чоловік почав аж занадто домінувати і проявляти характер відносно "тихої і беззахисної" жінки. Спочатку для мене це виглядало, як кумедний "бунт хом"ячків", але потім я зрозуміла, що так сама собі вирощую Проблему. Тому до пропаганди подібних речей треба ставитися з обережністю. Так, початково сім"я - це двоє, які є в пріоритеті одне для одного. Але з появою дитини вона стає пріоритетом для обох, потім вже партнер, а далі- всі інші. От я вчора спитала свого чоловіка, якби був вибір вимушено бути зі мною без дитини, чи з дитиною без мене (синові вже 9 років..), то знаєте, що він мені відповів? ЗВИЧАЙНО, що з сином! І це ЧОЛОВІК сказав.. Зазаначу, що ситуація суто теоретична, питання заробітків одного не розглядається в приципі, бо він мене на таке саму не відпустить і з дитиною саму не лишить теж. Хіба що, ттт, явна загроза життю, то мужчина приймає рішення рятувати жінку і дитину. Я більше не маю що додати, в принципі.
Patty, все вірно. Але я знаю безліч сімей, в яких надмірна материнська любов шкодила дітям і руйнувала сім'ї. Коли жінка нехтує чоловіком, його бажаннями, і живе тільки для дітей, то від цього нікому не добре: ні жінці, ні чоловікові, ні дітям. Є чудова книжка Некрасова "Материнська любов", якраз про такі випадки.
Це однозначно, але я мала на увазі власне вибір в критичній ситуації на користь цілісності сім"ї чи принаймні базових потреб малої, і на відміну від чоловіка/жінки, цілком беззахисної дитини. На мою думку, він є природний для обох батьків. А коли все ж один вимушено перебуває окремо, то для дитини краще все-таки бути з мамою. А змісту в народженні дітей і потім нехтуванні елементарною базовою потребою спільного перебування їх з батьками через боязнь недогодити "бажанням чоловіка" (чи жінки) я не розумію. Мені завжди здавалося, що діти - це доповнення сім"ї, а не проблема в її функціонуванні. Звичайно, коли вже "всі дорослі", то інша справа, кожен реалізує себе у своїй сім"ї і стосунках. А гіперопіка і зацикленість в будь-якому разі шкідлива - і відносно чоловіка, і відносно дітей, і відносно жінки. Я в жодному разі не мала такого на увазі.
а чим то зле? я таке люблю))) --- дописи об"єднано, Nov 19, 2015 --- треба дивитися як складається в конкретній парі буває мама, чи навіть тато майже повністю розчиняється в дитині, то вже треба докладати зусиль щоб турбуватися про свою другу половинку, а буває і навпаки, що дитині недостатньо уваги і пріоритету надається за звичайних умов просто підтримувати рівновагу, ІМХО
Мене таке пригнічує. Я більше люблю, коли він цінує мою думку, поблажливо, а не "в штики" ставиться до важливих для мене речей, які сам вважає бздурами., не влаштовує нам побут за "маминим стандартом". І не проявляє характер у виборі кольору для дитячої
та ясно що кожному своє, найперше мене теж пригнічує зневага, але прояви чоловічого характеру інтригують))
Мій після народження доні посунув мене на друге місце коханих жінок у його житті, тепер Мійка у нього головна. У нас то якось плавно відбувається, в нашій сім'ї модель "мама-тато і дитина", а не "мама-дитина і тато окремо", ми обоє розуміємо, що в такому віці малої ми повинні бути за одне - за комфорт для дитини. Ніколи не було скандалів, типу " ти не маєш на мене часу" з його боку. Це хіба я можу плакатись годинка 1 ночі, що мала щойно заснула і часу для "нас" вже немає. Надіємось, що коли дитина підросте, то і часу для одне одного буде більше. І ще зовсім не розумію отого повного розчинення в дитині для жінки. Дитина виросте рано чи пізно, захоче створити свою сім'ю, а мама, яка втратила стосунки з татом, буде жити цією дитиною і її гіперопікою і створювати додаткові проблеми у житті своєї ж дитини. Все має бути збалансованим - і дитина доглянута і з достатньою увагою з боку батьків і батьки одне на одного забивати не повинні. Звичайно, без проблем не живемо, але такого принципу зараз дотримуватись виходить
Психологія - то таке непевне))). Але є християнські засади. І церква вчить, що першим для жінки є чоловік, а для чоловіка - жінка. А діти вже на 2 місці. У щасливих і люблячих один одного батьків не може бути не щасливих дітей. І батьки, і діти мають бути ніби у окремих таборах. Тобто у кожного своя команда))). В нас так, і дуже цьому рада, бо тато на боці мами, а брат стоїть за брата. Цей урок добре мені запам'ятався ще з передшлюбних наук, які вважаю дуже корисними для пар.
А наш священник в церкві казав,що після одруження і народження дітей на першому місці повинен залишатись чоловік,а вже потім діти.)
40 років разом. всі 40 років котять бочку одне на другого- вона не така. він не такий. є діти, є де жити . все, що тре для життя-є.. чому так? в мене мозок пухне, як наслухаюсь..
психологи теж так рекомендують для збереження гармонії у сім ї після народження діток. Тобто в ієрархії дружина-чоловік-діти, в основі- подружні відносини. А коли гармонія в подружжі, щасливі батьки- щасливі діти.Коли немає гармонії між батьками, тоді і у дітей певна пустка вимальовується попри наявність ніби усього. Зараз інколи спостерігається перегин і іншу сторону-коли після народження дітей не жінка замикається на них, а чоловік: тобто усі потреби і інтереси дружини відсуває на другий план, бо "вонажмати", а " унихжедіти".Зрештою, так нас вчили багато років: все краще- дітям. Собі- що залишиться. В тому числі і в емоційному плані. Піти кудись удвох без дітей ( а поїхати- то взагалі ужас)- це прояв егоїзму; купити дитині п яту сукню, а собі "та у мене ще є щось"- це норма; витратити 1000 грн на іграшки , зекономивши на бодай невеликому сюрпризу один одному до свят- це норма і т.д. . А потім і виходить, що сім ї живуть разом лише заради дітей. І кому це потрібно?
у вас виникла ситуація, коли брата батьки залишили біля себе, а вас- віддали бабусі? Тоді закономірно, що так склалося. Моя мама до 3 років виховувалася у бабусі в селі , бо її батько в той час був у армії, а мама- мусила працювати. Теж ніби з благих намірів, бо вихід був або віддавати дитну у 2 місяці у яслі або бабусі. Вибрали кращий. Маму батьки від бабусі забрали майже в 4 роки.А коли їй було 7, народилася друга дитина, яка вже від народження була з батьками. То у мами на все життя так і збереглася всередині образа, бо казала, що весь час себе почувала чужою. Та і відношення батьків було до дітей уже різне: що з пологового "своя", і що дитина, отримана від бабусі у свідомому 4-річному віці.
Правильно казав. Я якраз перечитала кілька книжок різних сімейних психологів, щоб побачити різницю, але всі зводять до того що стосунки з чоловіком це найважливіше.
