Позитивне батьківство або дисципліна без покарань

ага, бо потім притикне, що нав"язувала, морально і психологічно знущалися над неокріпшою дитячою психікою, тероризували, а буде таке дитяко висіти в мамці на шиї, бо мамця вчасно не присікла, і тепер "відпрацьовує".
нє, я в курсі, що юю і сюди допре,і що моя дитина не дивиться мультики і не отримує що хоче в туж секунду, то знущання і тд, але я вважаю, що дитина мусить вчитися, як жити і співпрацювати з іншими,і найперше - то з батьками. а то потім вийде на роботу, яку влаштували - а тут опля, ніхто навколо неї не скаче за просто красиві очі, за те, що вона є, а не видає на-гора купу якісних результатів, які вимагаються від неї.

 

у нас виникла проблема, яку потрібно вирішити позитивно, але я не знаю як... Саша почав гуляти сам і тепер його мова збагатилась новими словами, здогадуєтесь якими. При дорослих того не говорить, а от коли думає що ніхто не чує в розмові з друзями не раз то проскакує. Що робити? Мені неприємно і соромно. Вже і пояснювали що то негарно, просили щоб так не казав, сварили... Ніби каже що більше так не буде і продовжує далі. Порадьте щось, бо я вже не знаю що придумати.

 

Моя менша років в 5 таким я-як захворіла! Я змінила компанію дитині. Сусідка не мала змоги - вона вирішила діло радикально,але дієво: помила малому язика милом (рази 3-4 ),і сказала,що буде щоразу мити ,як почує. При сторонніх халеп не було. Ну а в компанії - Ви самі по вулицях усе чуєте.

 

та нема на що міняти(( я ті матюки чую і від дітей які "самі по собі", і від супердоглянутих-інтелігентів...
наразі провела розмову, муж теж... сказали що нас то дуже засмучує і ображає. обіцяв що більше не буде. побачимо що з того вийде.
а милом я вже давно страшу, не хотілось би то втілювати

 

Що навчиш дитину до 3р.-того не відівчиш до 18р.--це було головним правилом,при вихованні старшої донечки. у 2р дитина вже достатньо свідомо знає всі мамині слабкі місця,і ,будучи безмежно любимою і коханою,прекрасно цим користається.Якщо істерика пройшла "на ура" у перший раз- значить вона буде повторятися знову і з більшою силою.Безперечно дитя колись це переросте... вже не буде падати на землю.. просто буде більш тонко,психологічно маніпулювати, в першу чергу,мамою.
Коли мала лягла ВПЕРШЕ на підлогу і кричала-в такому ж тоні я відповіла,що так негодиться поводитися дівчинці в нашому домі,тим більше на вулиці, і строго заборонила повторяти таке знову.Доці було 2р.-на моє здивування,все зрозуміла,істерик немає.
Коли народилася друга донечка,я почала на багато таких вибриків закривати очі,пропустила першу істерику,пожаліла,коли провинилася,бо ще маленька--тепер істерики маю дуже часто і значно важче їх зупити,а три роки вже минуло.Пізнувато для виховання..
Криза 2р,3р,- це ,коли дитина навчається як себе поводити і саме мама з татом є тим безцінним дороговказом. На мою думку,ми робимо нашим дітям"ведмежу послугу" дозволяючи плачем,істериками добиватися свого...(якщо вона додумалася до цього-вона вже не така маленька)
Якщо в дитини є доля страху,то є надія,що вона побоїться попробувати наркотики...
Страшно подумати,що буде в підлітковому віці,коли дитина не знає слів"неможна",тільки ХОЧУ,ВСЕ МЕНІ ...

 

Гм, а Ви не думаєте що дитина плаче і істерить не завжди для маніпуляції, а тому що це її справжні емоції на даний момент?
І тут зачасту потрібен інший підхід, ніж просто сухо не вестися...

омг...

В підлітковому віці діти не мислять як дво-трирічки. І зачасту (моє велике ІМХО) оці обставлені суворими заборонами з дитинства діти першими можуть зійти з дороги.

Я своїм практично нічого не забороняю, а кажу для прикладу до старшого "герої ніколи так не роблять..." і починається, а чому, шось говорю, іде діалог і він забуває шо взагалі хотів перед тим. Ну, там, буває шо і не діє, але як я скажу сухо що цього не можна і слово матері- це закон, зуба даю, що реакція буде ще плачевнішою, бо піде наперекосяк. Молодшому спокійно показую шо то пече, то може вдарити, то вколоти, аяяяй і воно діє краще всяких "не можна, а чому, а тому шомамасказала..." Зараз проблема номер один, що біжить на дорогу. Ну, шо я роблю, бігаю і забираю, пояснюю. І чим менш емоційно я його звідтам забираю, чим меншу паніку при тому показую, тим бачу більше у нього відпадає охота туди мчати. Такі мацьопи дуже добре реагують на реакцію мами і чим вона буйніша, тим більше їм кортить прокруртити це кіно знову.

 

а позитивне батьківство - це не виховання егоїстів. І мінімізація заборон якраз до ефективності цих заборон і призводить. Там де не можна - там не можна. А якщо "не можна" через крок, то різниці з серйозними випадками дитина не відчує.
істерики дітей - це зовсім окрема тема. Їх треба пережити як хворобу. Не "присіканням", а любов'ю і доглядом.

 

От мої взагалі не розуміють слова "не можна". Ну от взагалі-взагалі. я біля них вже така посивівша ісстеричка-психопатичка. А чоловік каже, що живе у стані воротаря, якому б"ють пенальку, тобто у постійній бойовій готовності

 

Психолог Вікторія Горбунова на вашу ситуацію пропонує таке :
Спостерігаю за мамами на консультацях... "Не стрибай", "Не кидай м'ячіків у стіну", "Не бери крейди", "Не чіпай книжок", "Поклади олівець", "Відійди від дверей".... Що роблять діти? Роблять вигляд, що не чують, зляться, продовжують робити, що робили "на зло", забиваються у куток, плачуть, канючать...
За стінами кабінету те саме. Дітлахи буквально живуть у світі заборон. Нічого не можна, чи не кожне прагнення, бажання, задум перериваються на самому початку. Ми хвилюємось про дитячу безпеку та переживаємо, що вчинки наших дітлахів засуджуватимуться іншими або завдадуть комусь чи чомусь шкоди - саме тому і включаємо режим заборон. В результаті формується завчена безпорадність, очікування дозволів, страх покарань або агресивність, вередливість, ігнорування заборон. Інколи одне і друге разом, інколи послідовно.
Пропоную пробувати перемикатись з режиму заборон на режим дозволів. "Стрибай на пальчиках, покажи як вмієш тихенько", "Спробуй котити м'ячики або кидати об підлогу", "Витри пальчики вологою серветкою після того, як помалюєш крейдою", "Почекай мене біля дверей, порахуєш до десяти і я підійду", "Вибери книжку, яка найцікавіша, роздивишся - візьмеш іншу"... Це ж навіть цікаво - знайти спосіб дозволити те, що раніше заборонялось

Мені подобається її книжка "Виховання без нервування "

 

Це не про моїх. Я їм із одного боку багато дозволяю, а з іншого -- вони собі ще більше дозволяють. Але я не захоплююсь психологічною літературою. Взагалі. Свідомо і принципово. Хоча ні, брешу. Одну книжку (ну швидше брошурку) прочитала -- тут хтось посилання давав: суть там у тому, що чим ближчі батьки із дитиною, тим легше цю дитину виховувати. і от я читала цю книжку, читала і нічого нового не почерпнула -- бо я ітак ТАК роблю. Либонь, інстинктивно.

Тому намагаюсь просто любити своїх дітей (а вони в мене класні) і дуже часто пригадую себе у їхньому віці, згадую, чого мені хотілось і чого ні -- і так намагаюсь діяти. Педагогічно це чи ні я не запарююсь. От лише один приклад. Я десь до років 18 була таким їдаком до одного місця. Я не любила їсти. А мене постійно заставляли. Причому, коли я приходила із вулиці і хотіла канапку, яблуко чи печенько мені казали: ага, їсти хочеш! І за стіл -- хлоп тарілку зупи. Я ридала, соплі слюні пускала, їла то годину і опісля вже точно не хотіла того, за чим ізначально прийшла. Ну ви поняли суть цієї басні. Своїм дітям перед обідом я можу і шоколадку дати, і тортик, і морозиво (ну, правда, прошу їх, щоб з"їли маленький шматочок, а все решта все ж після їжі). А особливо -- фрукти. Ото вичитала, що найкорисніше давати фрукти за півгодини до їжі. Мені так підходить такий режим! Бо раніше реально стараль давати фрукти після їжі і в результаті бажаної мною дози вітамінів в день вони так і не з"їдали. А тепер люкс

 

Про час проведений з дітьми

Так от - задоволення потреби "бути разом зі значимим дорослим" дуже мало залежить від того, скільки фізичного часу проводять батьки разом із дитиною.
Часто діти батьків з високою зайнятістю почуваються більш зауваженими, ніж ті, чиї батьки багато часу проводять вдома. Серед причин, які дають дітям відчуття присутності дорослого та роблять їх щасливими є, наприклад, такі:
1. Наявність якоїсь традиційної та регулярної спільної діяльності (читання перед сном, спільне ранкове вмивання, п'ятничні прогулянки у парку...).
2. Присутність дорослого в яскравих, емоційно-насичених подіях дитячого життя (вболівання на спортивних змаганням, годування бізона у зоопарку, катання на картодромі...). Причому багато хто згадує не фізичну присутність, а навіть дзвінок або якийсь сюрприз чи подарунок від когось з батьків, переданий з нагоди події.
3. Спільні подорожі (великі, як наприклад на море або маленькі, наприклад, в сусідній парк на пікнік).
4. Розмови про важливе (про ніжні почуття, образи, друзів, те, як вирішувати проблеми...).
5. Ситуації, в яких батьки стають на захист дитини (розбирались з кривдниками, ставали на бік дитини в суперечці з вчителями, підтримували дитяче рішення, коли інші люди були проти).
6. Особливі дні народження та інші дитячі свята (такі, які запам'ятовуються і в яких батьки роблять щось цікаве та особливе для дитини).
7. Спільні секрети та таємниці (приготування сюрпризів для друзів чи членів сім'Ї, секретна мова, хоббі до якого допускаються лише двоє...).
Як з'ясувалось все це займає не так вже і багато часу, але запам'ятовується на все життя автор психолог Вікторія Горбунова

 

Цей пункт вважаю мегаважливим

 

Я щось не впевнена що то сюди, але іншої теми не знайшла(прошу модераторів перенести при потребі)
Мою дитину стало неможливо помити. Вдома милися з татом більш менш спокійно. Хоча він завжди був не дуже любитель купатися. А зараз на морі ну просто мус помитися кожен день. Морська вода, пісок, захисний крем.
як тільки чує слово помитися відразу починається істерика. І то навіть мова не йде про помити голову, а лише змитися легенько з гелем. Нині муж вже його аж шарпав. (ми таке не практикуємо, але бачу що цього разу малий його довів до ручки). З одного боку я хочу щоб він відчував що до нього не ставляться як до ляльки, що його поважають і прислухаються. а з іншого - як його помити крім як не силою запхати в душ і змити. (варіанти набрати води в ванну-напустити пінки-побавитися і тд не проходять)

 

@innamorata ми коли були на ГВ і мали такі проблемні періоди з миттям, то я лізла купатися разом з ним і з цицєю. Давав і голову шампунем помити, навіть приймали разом душ, а він цього досі не любить. Зараз сам каже, що ванна - це його басейн і він там плаває. Але голову помити не дає взагалі, навіть намочити, хіба в басейні ниряв, а так якось обходимося. По Дмитрику бачу, що чим більше на нього тиснути, тим більше він пручається, вередує або просто намагається змінити тему (останнім часом це його нова фішка). Діють тільки пояснення і домовляння, тобто я йду тобі на поступки, а ти мені.

 

В нас вже декілька днів період кидання речима, бачу, що дитина просто випробовує мої нерви! Часто кидає коли злиться; але зазвичай заради розваги! Піднімаю, кажу, що так не можна, віддаю йому, якщо знову кидає то забираю іграшку! І це все супроводжується спробами вдарити мене по лиці, сьогодні таки набив мене, ще й щіткою в око тикнув! Не знаю, як правильно реагувати? Особливо на побої!

@innamorata ми також голову не миємо, я просто змирилась вже! Інколи, коли має настрій, то трохи можу замочити, і то з криками! І ванни боявся, думаю тому, шо ми зимою не купалися щодня і він відвик! Помало почала ставити його в мілку воду; заговорюю. До слова, циця нас не виручала, і голову навіть з цицею не дає мити!

 

А чому не дозволяєте? Це ж типова гра для малюків, можна з ним побавитись, посміятись, Ви правильно сказали - для розваги, хіба це погано? Ну можна просто не піднімати, якщо Ви не маєте бажання бавитись.

я беру ту ручку, яка намагається стукати по обличчю, і так погладжую, кажу, що маму можна тільки гладити (хоч то незлостиві "побої", він просто хоче похляпати руками так, як по різних предметах б'є). А якщо він вивчає обличчя (що теж може бути не дуже приємно, бо хапає сильно), це не забороняю - називаю ті частини, до яких він торкається і на ньому показую те ж саме, або і його ручкою торкаюсь до його носика і т.п.

 

ну якби... не все можна кидати (стосовно іграшок - дещо може побитись і поранити саму ж малечу уламками)
в тему: вчора Аня кинула на підлогу хлібину... то я не знаю, чи то "позитивне", чи "дурнувате" батьківство - таке ігнорити...
дитина була поставлена до відома, що хлібчик дає Бозя, тому кидати не можна (я пояснила більш розгорнуто), пообіцяла так більше не робити, випросила шмат хліба і врочисто його з*їла
я занадто емоційно відреагувала спочатку (бо в нас у сім*ї хліб - завжди був святим і недоторканим, і я була трохи в шоці, що можна отак взяти і кинути хлібиною об підлогу, як м*ячем), але потім взяла себе в руки
якщо що - готова ловити тапки

 

мені здається, це очевидно - такі речі не даються, або, якщо хочете дати-показати, щоб дитина потримала, пощупала - то під наглядом, з поясненням, чому то не можна кидати, (в такому віці, коли ще толком не поясниш, вважаю правильним просто не давати)

але ж у вашої дитини мабуть немає вродженного знання, що хліб для вас святий і недоторканний? То ви свої знання і своє розуміння переносите на неї, і очікуєте, що це для неї очевидно. Уявіть, що навколо вас новий світ (розумію, що в 2 роки він вже трохи знайомий, та все ж, просто аналогія) - щось є тепле на дотик, щось ворсисте, щось звисає зі стелі, і гливке на дотик, щось згинається, якщо його стиснути руками, а щось випадає з рук, бо неймовірно тяжке, хоч і малесеньке, ось ви це все осягаєте своїми органами чуття, і тут та істота, яка вам близька і рідна, якій ви повністю довіряєте, раптом злиться, кричить і сварить вас, бо ви торкнулись отого звисаючого зі стелі (так само, як і всього іншого, між іншим), і каже що воно недоторканне, як ти посміла? Хіба це чесно по відношенню до дитини? Не кажу, що треба ігнорувати - але спершу сказати, як робити можна і не можна і чому (і на це йде час, і пояснення поступово ускладнюється, і повторюється - ну погодьтесь, Ваша дитина зараз не зрозуміє всю глибину отої "святості", але дещо вже зрозуміє, якщо ж я своїй значно молодшій дитині таке зараз поясню, то вона може запам'ятає хіба те, що мама щось з ось такими емоціями і таким голосом мені розказує, коли я беру ту штуку в руки, і завжди забирає, коли я починаю бавитись нею), якось отак...
.

 

Не знаю чи сюди, але мультик позитивний і про батьківство.
Дотепна версія того, чому всі діти унікальні і чому не варто чекати від них "ідеальної" поведінки.