Позитивне батьківство або дисципліна без покарань

Гррр, я станніми днями вже просто скаженію.
Розумію коли це дитятко малесеньке, але Святикові вже 5 за пару днів, а поведінка просто вбиває.
Впертість, від тої впертості мене вже реально плющить. я хочу і все і хоч встрілься, бо я хочу. Особливо мене дратує коли я з кимось стану розмовляти, чи прийде хтось у гості наприклад, то всі мають скакати навколо Святика, бавитися з ним і задовільняти тільки його капризи. Мене просто вбиває, що я не можу його навчити елементарного- коли говорять старші, перебивати не красиво. Ну, от наприклад прийшла до мене нещодавно людина, мали переговорити буквально пару речень, але це було вкрай важливо. І тут Святик перебиває на пів слові, нагло вклинюється і не дає навіть два слова до купи зліпити що мені що тій людині і мелить щось своє. Пояснюю що не гарно перебивати старших і мама зараз повернеться до нього, зовсім незадовго. Та яке, дурачиться, вищить, показує такі дурниці, шо просто капут. Я після тисячі пояснень беру його за руку і кажу так строго дивлячись в очі "Святослав, ти шо не розумієш, мама розмовляє, іди побався, я зараз прийду!". І тут починається істкерика світового рівня. Одним словом цирк на публіку. Далі продовжувати розмову було неможливо, бо він так вив, шо вуха закладало.
Переключити увагу в таких випадках тоже неможливо. Мені останнє спрацьовує хіба коли у нас істерика "ну, купииии...", то тоді ще можна якось задіяти, а от з тими розмовами, мені голова обертом. Ми з чоловіком навіть поговорити не можемо, з мамою і т.д.
Людина розвернулася і пішла, мені мало того, що було встидно,не приємно, так ще й перебило декотрі плани, при чому жостко і з наслідками.
Я провела звісно виховну роботу і коли товчу в сотий раз, що коли люди розмовляють перебивати і вклинюватись не гарно у нього одна відповідь "а я хочу" і все і крапка.
Це стосується телефонних розмов, підходить і просто строчить щось своє, прям мені в трубку, а ще краще видирає і каже "дай мені поговорити!" Ну, добре коли це мама, коліжанка чи т.п., але коли я розмовляю з людьми по ділу, ну це вже зовсім не серйозно.
Порадите щось?

 

Я не мама-відмінниця цієї теми. Але має бути "злочин-кара" і ту істерику тре перечекати. Він має зрозуміти, що істерикою нічого не доб'ється і за це не подивиться телевізор чи щось таке. Тут вагон валер'янки тре.
В особливих випадках фактор "дупа" присутній, коли наслідкиможуть не просто розлитим компотом обійтися.

 

Чим можна карати за таку поведінку?
Я шось не уявляю, він не прихильник телика, мультиків. Сказати що не буде їсти цукерок, пробувала, витримували до вихідних як і казала, Хоча я пояснювала що це за його отаку то поведінку. Тоді була трохи істерика, типу я більше не буууду, але у мене якщо є "ні", знач я стараюсь йому не зраджувати і хоч най світ завалиться.
Але мені виглядає що він просто про це забуває і далі повторює те, що хочеться.

Переконалась на власному досвіді що метод "дупа" абсолютно (тут навіть хочеться виділити шрифт) не дає. То просто шкода дитину і своїх нервів.

Мені багато в чому власне позитивне батьківство допомагає, але оцю звичку, про яку я вище писала відбити ну ніяк.

Пригадався випадок, ми сиділи з коліжанкою в кафе і шось завзято розмовляли і тут підходить до нас хлопчина рочків мабуть 4, не більше, став і стоїть мовчить. Ми замовкли. а він каже "вибачте що я вас перебиваю, але я тут забув свою сумочку, можна взяти?". Сумочка дійсно була під столом і мене не настільки вразила друга частина речення, як оце "вибачте що я вас перебиваю...", хоча та дитина таки дочекалася терпеливо поки ми договорим і звернем на нього увагу. Мама його стояла поруч трошки подалі і я не стримала їй свого захоплення.

 

Пораджу, якщо послухаєш: нічого не робити. Любити і перечекати. Я подивилась так на своїх дітей, на одноліток моїх дітей і можу сказати, що виховання мало що дає. Ні, воно мусить бути, батьки мусять пояснювати, вчити, показувати щось своїм прикладом, але.... Яке воно вродилось, таке воно і є, і таке воно і буде. Мої хлопці, яких однаково виховую, різниця між якими три роки -- абсолютно різні. Старший -- уміщє і вундеркінд, але абсолютно некерований, (і був таким же у теперішньому віці молодшого). Менший -- хоч до рани прикладай. Культурний, стидливий, і по тисячу разів на день каже: мама-тато, я вас люблю, дайте цьом, а старший в жизні такого не сказав.... Тому заспокоювати дітей можна лише ситуативно: раз щось наобіцяти, раз накричати, раз вмовити -- ну як получиться, а якихось загальних рецептів просто неіснує. І коли якась мама почне тут розповідати, як вона виховала свою дитину і та дитина стала просто "як на заказ", то просто та дитина і була народжена із характером "на одній хвилі" із маминим

 

дивлячись на свою старшу таки бачу: потрібно перечекати.. Було в нас щось схоже, але з часом переходить. Звичайно, пояснювати що поводить себе некультурно потрібно, але не зациклюватись на тому. Моя 8-річна ще досі може під час тел. розмови прийти і щось говорити мені в друге вухо, але зовсім не так, як декілька років тому..

 

Я знаю, але тоді цю тему тре взяти і закрити (жартую).
Загальні рецепти все таки є, просто кожна мама має уміти підаштувати їх під свою дитину і тоді це буде виглядати зі строни трохи по-різному, бо діти різні, але суть та сама ІМХО

Я коли почала читати цю тему і трохи вникати, мені вдалось справитися з декотрими речами, істериками і т.п.
Я не хочу ламати свого Святика, бо він такий є, впертий надто, активний тоже надто, але є речі, котрих мають навчити батьки, бо він в даному випадку виглядає просто не вихованим хлопчиськом. І головне мене це дратує- отака його поведінка. Я багато чого йому дозволяю, що в інших батьків зась, але ну реально всьому має бути якась міра.
Якщо мама попросила тебе не заважати говорити, я не просила закрити двері з іншої строни, просто попередила не заважати, ми ніби домовились, бо це важливо і що зараз мама поговорить і буде приділяти тобі увагу во всю, ну то будь добрий, просто послухай маму. А то не те що перебив розмову, а влаштував такі цирки з пристрастієм, що просто капут.

 

Повторити процедуру. Племінницю швидко можна заспокоїти , забравши смартфон. За раз не дійшло, думала, що балуються, потім просто забула. За декілька раз вже па'ятає, чого не можна і де мають бути машини, а де - пішоходи.

 

Жанно, я не маю жодного досвіду, але на днях читала цікаву книгу з виховання. Автор у таких випадках, як Ваш, (тобто істерика на публіку) радить тимчасово ізолювати дитину, але дуже спокійно і рішуче.

Наприклад, можна вивести в сусіднє приміщення або на вулицю зі словами: "Можеш повернутись назад, коли заспокоєшся". Або якщо це неможливо (на вулиці або в магазині) - відійти від дитини, тримаючи її в полі зору, але неявно, (тобто щоб дитина не бачила, що Ви за нею спостерігаєте) зі словами: "Ми з тобою поспілкуємось, коли ти заспокоєшся".

Але автор наголошує, що це працює, якщо це дійсно істерика з метою привернути увагу.

 

То певно більшість істерик власне з таким підтекстом.

От я бачу по своїй дитині, що коли хтось приходить до нас, чи я зустрічаюся з знайомим на вулиці у нього всі дії спрямовані на привертання уваги до себе, причому ТІЛЬКИ до себе і це вже дійшло до такої степені, що ні мені, ні тій людині не дається вставити жодного слова.

Те про що Ви пишете, такий метод я часто використовую дома (навіть досить часто))). Наприклад істерика, вимагання чогось там чого не можна з криками і писками, відразу іде в сусіднє приміщення, кажу заспокоїшся прийдеш. І в більшості випадків воно таки працює. Це зараз, коли йому 5. Коли був менший, то міг до потєрі пульсу там лежати і істерити, або ставав догори цапки і так лупився головою в підлогу, що від тих гупів мені серце стискалося, або ж брав і перевертав щось з гуркоком навмисне, щоб я прибігла глянути і побачила як він істерить... Було по різному, зараз це пару хв істерики і приходить назад питається чи можна до мене. Так, можна якщо ти заспокоївся, перестанеш те то і те то.

В поведінці про яку я писала вище я бачу якусь типу ревність, ну і бажання привернути до себе увагу само собою. Я коли була мала, я маму тоже страшно ревнувала. Коли мама ставала з кимось говорити, ой, до цих пір памятаю які гидкі відчуття були в моїй душі. Мама казала що було навіть таке, що я могла ту людину бити, особливо це стосувалося мужчин, у мене тата не було і певно я так сильно боялася щоб мама чужого не привела. Я навіть була відгемселила мамииного начальника))) і за то мене мама відгемселила по дупі, не впускала тиждень на двір і не купила Барбі.
Стараюся це все загадати і зрозуміти і свою дитину, але попри то раду якось спробую давати.

 

Жанно, ну а зрештою як ти маєш важливу розмову, і дитину в істериці а часу на заспокоєння нема , то я би завела малого до іншої кімнати і до говорила з людиною про справу. Я трохи слухала лекціі про виховання дітей , вони мусять виговорюватись . Хлопцям треба тата як приклад , і дисципліна хлопцям на користь .
Так виглядає що малому бракує уваги, яку він не хотів би ділити ні з дітьми в садочку ні з молодшим братом .

 

Ну, по-перше, шо то вже за розмова, коли в іншій кімнаті істерить не людськими криками дитина.
А по-друге, якщо я його туди заведу то не означає шо він не прийде.
То хіба якщо ти з дітьми, знач ніяких серйознихх розмов не плануй і я так стараюся і напевно так найправильніше, але не завжди виходить.

Я над цим думаю і все шукаю тому пояснення чому уваги бракує.
Бувають дні, коли ми з ним тільки удвох тікаєм з хати. Качельки, кафе, центр, коники, машинки і увечері замість того щоб мати задоволену дитину, я маю ще більше невдоволену, бо він ніяк не може переключитися що я знову стаю частково його, бо в мене ще є хатні справи та й молодша дитина врешті-решт.
Хоча я повторюю мало не щодня, що мама любить вас обох. Бо спочатку він міг запитати чи бува я не люблю когось з них більше. Я пояснила шо такого просто бути не може, бо вони обоє мої дітки.
Буває ще таке, коли от я йому щось забороняю, він вищить на мене "я з тобою не дружу, я тебе не люблю". На це я спокійно відповідаю що мама любить його увесь час і коли він чемний і коли не чемний і коли пустує і коли слухається, але всервно те то і те то робити не можна, бо... і т.д. То зараз він вже про нелюбов не каже.

 

Це у всіх так, принаймні у багатьох. Я теж довго мучилась чому після таких "вилазок" приїжджаємо додому з чиїмись істериками і плачами. Думаю тут є таке пояснення: діти в ті моменти включають споживацтво і починають перевіряти до яких меж можна ще щось випросити і отримати, а коли в якийсь момент ми кажемо, що цього досить, в них з`являється розчарування, образа, і крім того всі ті атракціони, кафе, шум і т.д. перезбуджують їхню нервову систему, от і в результаті виходить, що день потратили, гроші потратили, все спробували, всюди були, дитині ні в чому не відмовляли, а дитина все одно незадоволена, всі втомлені і нервові. Тому то є трохи не тим варіантом, щоб якісно приділити увагу дитині. Щоб дитина тою увагою дійсно наситилась треба шукати інші шляхи. В нас, наприклад, найкраще діє коли ми сідаємо на диван, а діти демонструють нам свої "таланти", типу "дивіться як я вмію", починають показувати якісь викрутаси, сідати на шпагати, роблять концерти для нас, потім несуть якісь поробки 3-річної давності і ми просто на те все дивимось і говоримо які класні в нас дітки, розказуємо їм як недавно вони ще зовсім не вміли того, що вміють зараз, а тепер навчились ну і в такому дусі. То треба бачити як в них починають горіти очі, вони такі натхненні стають, щасливі. Ще зі старшою дитиною в нас корисно вести діалоги і розказувати якісь історії свого дитинства, а з малим достатньо просто ввійти в роль якогось робота і трохи побавитись.
А щодо ситуації Жанни стосовно важливих розмов, то треба пробувати і шукати варіанти. Я би напевно під час тої розмови взяла малого на коліна і в руки дала би телефон чи планшет, щоб він і мав тілесний контакт з мамою і одночасно мав на що відволікти увагу, щоб не перебивати розмову. В іншій кімнаті думаю не спрацює, бо він буде переживати власне через ревнощі, а якщо на колінах, на руках, чи може якийсь масажик легенький по спині робити, чи пальчики йому потягувати, щоб він мав відчуття, що мама в той момент хоч трохи але з ним і не відгороджується від нього.

 

У нас чомусь в таких ситуаціях починаються ревнощі, при чому молодший починає гемселити старшого, бо йому напевно виглядає, що він лишній. Старший плаче і починається війна за маму/тата/бабусю і т.д.
Спробувати їм довести що вони двоє класні трудно, починається війна за а я краще вмію, а ліпше роблю і далі по списку.
Навіть якась сумісна гра у нас закінчується тим, що вони одне одного стараються викоренити з тої гри і з-під уваги мами.

О, точно-точно. Мій тоже захоплено це слухає, при чому дуже добре такі речі запам"ятовує, хоча так по житті він страшно розсіяний і забудькуватий.

 

Якось стояла в черзі в касу, а на вокзал зайшла мама з дитиною - мама тягла дитячий велосипед, а мала так кричала, наче її хтось різав. Мама зупинилась і каже - кричи голосніше, тебе ще не всі почули. Мала замовкла і каже - не хоцю, мама - ні, кричи, не всі ще чули як ти кричиш, мала - не хоцю, пару хвилин вони постояли поки дитьо заспокоїлось і вже спокійно пішли далі.

 

Не думаю, що подібні істерики стаються через брак уваги з боку мами. В мого 6-річного племінника було щось подібне, хоча мама з ним була цілодобово.

Можливо, причина в ревнощах, які часто з'являються з появою молодшої дитинки (як у Вас і як було в родині мого брата також).

Але на загал у всіх дітей таке буває. Автор тієї книги стверджує, що таким чином діти вивчають межі дозволеного. Вони хочуть знати, як розподіляються сфери впливу між ними і батьками.

 

Дівчата, як ви дієте в таких ситуаціях?
Поїхали ми на Пасху до моїх батьків, моя донечка стала там абсолютно некерованою. Хоча вдома теж буває дуже впертою, то спати не хоче, то не хоче зуби чистити, то не хоче збиратись на прогулянку чи в садок. Але я з нею поговорю і ми знаходим компроміс. Як не хоче спати, то берем книжечки читаєм, потім вона засинає. Як зуби не хоче чистити то я йду чищу і вона прибігає. Як йдем надвір то я починаю збиратись, кажу вибирай одяг в чому підеш, вона збирається. Якщо говорити до неї спокійним тоном то вона більш - менш слухає, не з першого разу, але все ж. Коли тато вдома трохи гірше - може покапризувати. Ну а в баби з дідом просто стала некерованою. Сідаємо за стіл на сніданок, вона тягне діда за руку що хоче на двір. Дід каже що ми сідаємо їсти, потім підем. Донечка в крик бо не по її, за стіл вона не сідає, кричить. Хоча вдома з тим проблем немає. Я вже їй розповідаю, але без слова ТРЕБА, бо знаю що діти не люблять цього слова. Якось заспокоїлась, сіла біля мене, надулась, їсти не їсть. Знала що через півгодини буде рипати холодильник, бо голодна. Кажу давай поїмо всією сі"єю, а потім підем песика годувати. Ні і все. І дивиться на діда. Я так розумію, що тут баба з дідом так на неї впливають.
Але через місяць ми маєм їхати до чоловікової сестри в Австрію. А там діти всі "шовкові", вони взагалі там дуже "правильні" . І як там моя дитина буде себе поводити - не знаю. Бо коли вони сідають за стіл, всі чемно їдять, ніхто не має права вставати із=за столу поки всі не закінчать їсти. Між сніданком і обідом чи обідом і вечерею там ніхто не їсть, і якщо моє донечка щось витягує з холодильника то вони дивляться на неї і мені постійно капають на голову що то має бути РЕЖИМ. А їдять вони строго по годинах. Чоловікова сестра постійно як приїджає любить давити мені на голову що в мене дитина не вихована, що в мене немає дисципліни. (В нас дисципліна є, але без перегинань палки) Ну, предсталяю собі картину, вони всі посідали їсти, а моя дитина вередує що не хоче, а вони дивляться на нас як на пришельців з космоса та ще й злобними очима. І як то донечку підготувати до тієї поїздки щоб не виникало капризів і істерик. Так само зі спанням. Вони вкладають дітей спати о 20тій годині, а моя донечка лягає в 22-23 год, бо раніше її не вкладеш ну ніяк. І вона ганяє по хаті, а ті спати не можуть. А її забираю в кімнату книжки читати чи тихо побавитись, помалювати, але то тишини тільки на півгодини, вона мусить побігати, потім знову може тихо бавитись. Якщо будити її раніше вранці і вдень класти швидше, так не вдається, бо в неї свій біоритм.
Ще вдома донечка спокійніша, а там де багато людей і діти є, то вона стає дуже некерована.

Хоча я страшенно не хочу до них їхати, бо сама не люблю їхні повадки, але мушу бо то родина.

 

Ви знаєте, ви донечку ніяк за місяць часу не підготуєте і не зиіните.
Вам потрібно підготувати себе, набратись терпіння і навчитись ті всі випади родичів в сторону виховання пропускати повз вуха.
У нас теж такі істерики почались, що хочеться інколи зникнути. Малий може кричати по пів години. Битись, щипатись, штовхатись. Нічого не допомагає. Ні кнут, ні пряник. У мене в такі моменти просто руки опускаються.

 

Так, я і намагалась всі попередні рази пропускати все крізь вуха, то в нас так було з ГВ, що постійно вони мені капали на голову що я так довго грудьми годую, що дитина в мене перегодована (і це було в 6міс).

Так, я згідна. Справа в тому що в нас в сім"ї дитина має більше свободи, коли ми сідаємо за стіл, вона їсть з нами, але якщо вона поїла, то йде бавитись, в них діти мусять сидіти доти поки дорослі не закінчать їсти. Але якщо донечка не голодна то за стіл її не посадеш, будуть істерики. Якщо їй захочеться перекусити там через годину, ми їй не забороняєм. А вони то дітям не дозволяють. І коли ми в них то донечка хоче холодильник відкрити, щось перекусити , а вони вказуть мені що то непринято. Так само із спанням. В них діти мають дуже рано лягати. І вони відправляють дітей спати, їхні діти кричать і потім засинають самі. В нас такого немає, перше книжечки, потім циця, цьом і спати. І то все без криків.
Коли ми йдем в них в будинку по сходах, то їхні діти мовчать як риби, а моя постійно щось співає чи викрикує і то так голосно, а вони до моєї донечки кажуть щоб тихо була і не кричала, а вона їм як назло ще більше викрикує. Правда, моя донечка до чоловікової сестри навіть не підійде та кличе її до себе, а моя дитина виривається з криком.

Я теж в них дуже себе не комфортно почуваю, бо не можу ніколи звикнути до їхньої культури. Але і відмовитись немає як. І їхати 1000км туди і 1000км назад, тоже не хочу дитину вимучувати в дорозі, бо не знаю як вона висидить стільки в кріслі.

 

це не в цю тему, це в "нефізичні покарання".

трохи смішно, бо часом 30-річні не можуть самі заспокоїтись. А 5-ти річна дитина на піку емоцій має це зробити.

а ще якби ваш чоловік коли ви істерите сказав вийти в іншу кімнату , то я собі уявляю, що би було...