Еміграція з України

тільки тоді ще зазначити, чи емігрували з України як сім я, чи заміжні за іноземцем

 

А Польща підходить? Бо я попри те, що часто кажуть, жи поляки нас не люблять, на собі того не відчула ні разу. Вже й народила тут, повністю безкоштовно, адже пр офіційно і сплач податки державі. Відношення було дуже гарне. На роботі також не було жодних проблем щодо того, що ми чиєсь місце займаємо. І взагалі, віж самого початку, де б ми не були, банк, лікарня, магазин, спорт клуб, завжди зустрічала привітність, хоч ясно, що по мові чути, хто ми

 

ніхто не скаже тобі в очі і не дасть зрозуміти, що погано до тебе ставиться. у нас така сфера - наука, що там не німців більше, ніж німців, тому ставлення на роботі абсолютно нормальне.
а до всяких арабів і в мене ставлення не позитивне, особливо, коли вони себе нахабно чи некультурно ведуть. і знаєте, тільки арабів таких зустрічала: які регочуть на весь травмай чи сміття під ноги викидають.
емігрували як сім’я.

 

О, то як не кажуть в очі і не дають ніяк зрозуміти, якщо і є погане відношення, то хай так і буде. Менше знаєш- краще спиш, гг.
До чого я то спитала взагалі - бо то частенько є всього лиш загальні фрази: от до нас там погано і зверхньо ставляться і т.п. А на практиці все дуже залижить від самих емігрантів, і як правило, ставлення цілком нейтральне - це в найгіршому випадку. Ну бо ж європейці досить виховані і стримані, нє?
Згадала, як була в Італії в містечку, де моя мама працює (хоч вона й не емігрантка наразі, а лише заробітчанка), то зауважила, що зі своїми сусідами-італійками мама настільки подружилась, що і мови не було про якийсь негатив від них.

 

Напишу за Швецію. Скажу так виїзд за кордон ми не планували, про Швецію так і зовсім не думали.

Трохи по-тролю, муж в мене айтішник від мозгів до кісток))

Скажемо так, ненаглядний пішов на співбесіду до шведських замовників, тому що поспорив зі мною. І от вийшло...ми в шоці і роздумах, самі розумієте це не вулицю змінити. Але подумавши, вирішили що такий шанс рідко коли випадає...і от ми тут.
Життя тут просто протилежне ніж у "вічно рухливому" Львові, настільки все повільно)). І основне тут мова, шведська мусі бить обов"язково. Для цього є безкоштовні курси. Багато чула за нелюбов до емігрантів...от тут я б напевне трохи розведу демагогії. Я б не сказала, що шведи не люблять людину за її національність, скоріше за статус в якому перебуває та особа і її родина. Тут мова йде про дармоїдів, які живуть цілими купами на соціалках і при тому вважають, що всі їм щось винні. Чисто за моїми спостереженнями найнаглішими є араби, і повністю їм протилежними є наприклад сомалійці. Наведу ше приклад чисто за себе. Прийшовши до лікаря з мужом в день, відразу наштовхнулися на бар"єр, при тому лікар мило усміхався. Тобто в день з чоловіком, значить не працюємо, а значить соціальники. Тільки згодом в розмові, коли все прояснилося..що ми тут офіційно, сплачуємо податки і т.д..сталення зовсім змінилося. І мій Йосько ( Йохан), вже на 3 прийомі так класно горланив " То є файно!"))
Щодо медицини, то тут капееець, в перші місяці я була в "ударі"))) Але скажу так, для людей з не пострадянських країн, то навпаки все гуд)). Ми ж звикли як...тіко закололо в мізиці, зразу пачками пілюлі до моськи пхати. А тут від всіх бід є Іпрен, щось типу аспітина). Ліків у вільному доступі мало, все по рецепту. Зато лейкопластирів, як гною, до кольору, до вибору. І саме основне, що я замітила, так це те, що тут дуже мало аптек. Зате спортзалів тааааака купа. Всі займаються спортом, зі мною на групове ходить старша пані (74), так бабуля так штангою махає, що огого))
За пенсіонерів і за спотзали, то довга тема для розповідей, а я і так вже багацько накатала)

 

ніхто не скаже тобі в очі і не дасть зрозуміти, що погано до тебе ставиться. у нас така сфера - наука, що там не німців більше, ніж німців, тому ставлення на роботі абсолютно нормальне.
а до всяких арабів і в мене ставлення не позитивне, особливо, коли вони себе нахабно чи некультурно ведуть. і знаєте, тільки арабів таких зустрічала: які регочуть на весь травмай чи сміття під ноги викидають.

о, тепер я зрозуміла. майже завжди, коли знайомишся з кимось (навіть з лікарем), то мова доходить до того, хто ми тут є.

 

Місяць тому пішов другий рік, як ми живем в США. Не е/імігранти, чоловік має контракт на 2 роки (ага, він ІТшник). Якоїсь нелюбови чи зневаги не відчували ніде - ні чоловік на роботі, ні я в школі як мама учня, ні від лікарів, ні у держустановах ( коли здавали на водійські права, виробляли певні документи), ніде, одним словом.
Правда, був один випадок, коли я була здивована явною непривітністю продавчині в одному з магазинів, але - за пару хвилин все стало на свої місця)) З продавчинею я спілкувалася англійською, а між собою з чоловіком розмовляли українською. Коли ми вже відходили від прилавку, у продавчині задзвонив телефон, і вона відповіла чистою російською з мАсковскіи Акцентом)))

Проте, був і інший випадок в магазині. Чоловік якось поїхав на закупи, одягнувши футболку з тризубом на всі груди. Вже стояв на касі, чекав, поки касир обслуговувала пані, яка була перед ним. Пані і молода дівчина касир спілкувалися англійською. Пані розрахувалася, але ще не відійшла від каси - складала продукти у візок. Це все вступ )) А далі... Дівчина-касир повертається до чоловіка і вітається "Слава Україні!" Чоловік, звісно, відповідає "Героям слава!" Вони почали з"ясовувати, хто звідки приїхав (та дівчина виявилася з Чернівців), і тут та жіночка, що складала продукти, повертається і радісно-здивовано каже: "А я теж з України!!"

 

Ми теж айтішники. Я до декрету рік пропрацювала в американській компанії. Враження залишились найприємніші, люди, що зі мною працювали дуже душевні і завжди готові підтримати. Начальство ніколи не ставило себе вище інших і при тому не лише дотримувались всіх протоколів, а чисто по людськи ставлення до всіх було чудове. При тому, що в одній кімнаті зі мною працювало 35 чоловік, було відчуття однієї команди. Зараз кличуть назад і дуже велика спокуса повернутись, але дитина все таки замала. Сусіди в нас теж американці, потоваришували з перших днів. Їх діти ровесники моєї малючки. І хоч англійська в мене не супер флюєнт, жодногоразу не відчула якогось негативного ставлення до себе.
А от від москалів місцевих вже два рази чула: "та ви бандеровци" , але то лише свідчить про рівень цих людей.
В Росію точно б не емігрувала

 

Я вже не раз чула що вихідці з пост ссср між собою не любляться, таке мені знайома переповідала з Італії , таке зараз пише кума з Ізраїлю . Там зараз стільки жертв раша тудей тв , практично кожен день розказує про білорусів, росіян , українців які не люблять украіну і підтримують рф. А от з самими ізраїльтянами живе добре , гарно відносяться до неї.
Ну і конкуренція в роботі теж має значення , чим більше наших тим менше вибору роботи.

 

До речі, та перша росіянка, що мені казала про бандеровців, була якраз з Ізраїлю... Тобто переїхала туди з Росії, а потім за дітьми в США

 

кажу тільки про наше оточення. Росіян є одна сім"я - то дійсно вата в голові. Хоча, якщо не спілкуватися на політичні теми, дуже навіть приємні люди. Решта вихідців, яких знаємо, то білоруси, євреї, вірмени - цілком нормальні адекватні люди. Спілкуємося із задоволенням.
О, ще забула сказати, маємо сусідів - він з Донеччини, вона з Челябінська. То вони теж цілком адекватно мислячі люди.

 

У нас тут багато знайомих білорусів, з деякими досить близько приятелюємо. Усі вони навпаки дуже доброзичливо ставлять до українців і навпаки - до росіян, саме останніх вони звинувачують у проблемах в Білорусії.

 

таке враження що до росіян і до арабів всюди ставляться однаково

 

Я теж все частіше думаю про переїзд до іншої країни. Хоча ДУЖЕ люблю свою країну, а особливо своє місто. Любити країну де ти живеш мало. Яке майбутнє чекає тут на мою дитину? Нехай я за бугром буду гарувати, але я буду знати за що я працюю. А тут що? Працюєш, зарплати копієшні, ціни ростуть. Я наразі в декреті і неможу собі підробіток знайти. Перебиваємося з копійки на копійку. На державу й ненадіюся. Мій чоловік майстер на всі руки, не п`є але з роботою теж не везе.

 

Черкну і я декілька слів про Італію.
Я заміжня за італійцем, виїхала вже як 4 роки, тут же ж і народився наш синочок.
Люди тут абсолютно інші, те, що я іноземка, то видно зразу, не потрібно навіть відкривати рота. "Наших" жінок доглядальниць, а їх тут ой як багато, також видно здалеку.
Помало вивчила мову, без мови на початках було складніше, але якось негативу на собі не відчувала.
Дуже мало знаю українців свого віку, а всі випадки, коли я пробула заговорити з кимось на українській, закінчувались погано.
Я зараз не працюю і сиджу в неоплачуваному декреті, на щастя, працює чоловік. Дуже скучаю за Львовом, саме через відсутність у спілкуванні рідною мовою і за всіма рідними, але з іншого боку, навіть та сама бюрократична Італія, не до порівняння з тим, що твориться в наших установах, кожен приїзд це міні стрес ( останній раз я оформлювала деякі документи, то прийшлось набігатись)

 

Ой, а ми скільки багато в Італії зустрічали наших заробітчанок! Вони там буквально на кожному кроці! І так впевнено себе там почувають, як в своїй країні ніби. Чоловік жартував, що скоро витіснять італійців та й по всьому.

 

Дівчатку з Канади або Америки підкажіть як імігрувати туди.Може хто підкаже сайти з роботою.Чула в Канаді в Альберті чи Саскачевані там завжди потрібні працівники на якісь заводи.Роботи не боюсь.Просто марю Канадою))

 

Дівчата із своєї сторони і з своїх спостережень , як людина яка прожила майже три роки в Лондоні і повернулась, можу сказати одне- ми всі дуууже різні, і еміграцію сприймають всі по різному, навіть люди живучи при однакових можливостях і ресурсах, до цього відносяться по різному, хтось в захваті, тільки щоб не в Україні , а хтось депресує, бо не в Україні.
Я там влилась в роботу і ритм життя майже через три місяці, це при тому , що мови напочатку я майже не знала, десь через рік мене почало крити від туги за Україною, і це при тому що я там мала вже купу друзів і не погані заробітки, а я сумувала багато мені говорили , що це пройде, а я не розуміла що зі мною відбувається, у мене реально була депресія за домом, і я себе питала чому ніхто не депресує , тільки я ( всі звичайно сумували за батьками, друзями ще за чимось), але не депресували. Я ніколи не відчувала себе третім , чи другим сортом, але мій стан тривав до моменту поки мені таки дійсно в очі випивша поліцейська англічанка на дні народженні спільних знайомих не почала розказувати , чому ми всі (іммігранти ) без перестанку валимо до них в країну і забираємо їхні робочі місця, що особисто проти мене вона нічого немає , але все було сказаного на таких емоціях, що після цього мене взагалі перекрило і я остаточно вирішила повертатися в Україну Всі мої знайомі там, почали крутити біля вісків, і говорити що вони ніколи б на це не звернули уваги ( і це правда) бо ті які половину життя мріяли виїхати для них це все дурниці, для них основне залишитись.
І ви знаєте я коли повернулася, побачивши , що в Україні за весь цей час нічого не змінилося глобально, ці ж страшні маршрутки, ці ж не виховані водії, які вічно курять за кермом , купа рагулів ( в основному водії ) , страшна корупція, бюрократія, бідність і величезна купа речей , які мене жахливо дратували і дратують по сьогоднішній день, але мене відпустила депресія, мій внутрішній стан став настільки щасливий, що я накінець вдома Мені потім психолог пояснила, що я душевно і емоційно і психологічно дуже прив'язана до своєї землі, тому емігрантки з мене не вийшло Так і живу купа всього дратує, але душевно я спокійна ))

 

А ви там з чоловіком були, чи самі ще тоді? Бо я би якби сама , то тоді б точно не хотіла десь бути далеко, а жінкою іноземця себе не уявляю. А от як мігрує сім'я, то все зовсім по-іншому як на мене

 

@Vittoriya ну я туда приїхала на той момент до свого нареченого ( українця), через пІв року ми вже жили порізну ( але це вже інша історія не по темі). І звичайно що емігрувати молодій дівчині без дітей, і для сім'ї з дітьми це все переживається по різному. Але повірте це теж дуже все по різному. При моєму перебуванні була сім'я де чоловік там пропрацював рік і почав перевозити туда свою сім'ю жінку з двома дітьми, то вона за рік так і не адаптувалася, їй взагалі не давалась мова, малий сильно побився в школі, що попав в лікарню, почалися сильні скандали з чоловіком, її перекрило вона забрала малого і повернулася додому , старший син залишився з батьком, бо йому там навпаки дуже сподобалось. І Ви знаєте скільки сімей , стільки історій , у всіх ця еміграція відбувається по різному. Мені здається , що від країни куда емігрують теж дуже багато залежить.