Відкрита велика жилєтка (4)

І знов одна ситуація не дає мені спокою, і якось так паршивенько від того, хникаю так в собі

 

Вже й голова в мене розболілася з тої думи

 

Може не варто про це думати? Іноді проблему варто відпустити, і вирішення прийде само собою. Не мучте себе. А якщо можете якось вирішити, але заважає страх - не бійтесь. Все вийде, навіть якщо не вийде - все на краще!

 

Настрій сьогодні .... (навіть словами не описується).

Поцапалась вчора з чоловіком (при тому "почті молча"), він відвернувся до стінки, то сьогодні зранку навіть не прощався зі мною, коли я на роботу пішла... (ото вже зарядив мені робочий настрій на цілий тиждень)

А ще якось муляє так неприємно - зробила знайомим послугу, виклалась як могла, зі всім своїм натхненням та всім своїм вмінням, а натомість навіть дякую не почула (ну що ж, буде мені урок, що не варто ідеалізувати людей)

 

Щось таке невимовне шматує зсередини, від чого клубок гіркоти тисне ніби на горло, а може на мозок. Щось таке, в чому важко самому собі зізнатися, лиш маєш чітке усвідомлення, що якось непомітно став заручником обставин. Дивишся у вікно - і так і хочеться стати тим сонячним зайчиком, весело підстрибуючи торкнутися кожного предмету, відчути його єство і призначення, посміхнутися, поцілувати листочок, що дивом втримався на дереві після жорстоких шматувань дощем, снігом і вітром, пригорнутися до кривого стовбура, що пам'ятає більше за нас, високо погойдатися на гойдалці - і то все не боячись бути сприйнятим за божевільного. Легкість - це саме те, чого нам бракує під різноманітними ношами наших буденних клопотів і справ. Та ми, люди, мимоволі є заручниками наших упереджень, страхів, ненависних звичок, через які самі починаємо втрачати контроль над життям, і мусимо віддатися на поталу обставинам. Згадалося "Життя іде і все без коректур,

І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.

 

якщо доживеш... (чорний гумор).
Пробачте, навіяно ситуацією в країні.
Ну і мене просто вбила новина про Кузьму Скрябіна. На душі к@к@шка.

 

Два тижні жила як у вакумі, море перечиної мед.літератури, досліджень, надія на Бога і на помилку лікарів і очікування останнього результату генетичного аналізу, підтримка двойорідного брата і його сім'ї (як вміла і як могла). Сьогодні остання надія вмерла, в моєї 10-ти місячної племінниці - невиліковний діагноз

спинальна аміотрофія

. В такі моменти розумієш, що нема нічого ціннішого за життя і здоров'я. От пишу тут і надіюся, що хтось напише, що є лікування, що не все втрачено, що дитина може мати довге повноцінне життя. Та просто надіюся, бо більше нічого не лишається.
І так хочеться плакати, але на роботі не можу собі того дозволити. Стримуюся з останніх сил.

 

Дуже хочеться в такі моменти якось підтримати, але розумієш, що це лише слова.... Тримайтеся..

 

Хапнула вчора негативу, як важко було слухати : ви фашисти і ми будем раді як наше правітєльство смєніт ваших фашистов у власті .
Прокинулась вся запухша , бо ревіла як не знаю шо .

 

Зла прийшла додому вибив головний автомат на світло......коротить холодильник...от так подарунок,з/п у вівторок має бути...як то мені протянути без ньгоо,ще незнати чи можна буде відремонтувати,бо трохи старий уже і ремонтувався без холодильника не перекручусь ніяк

 

щось мене вистарчає тільки на жилетку...
З неділі я як в пеклі. Донечка обпекла гарячим чаєм обидві ніжки. Серце розривається від іі крику, від іі болю, від того що я не можу ій нічим допомогти щоб забрти від неі той нестерпний біль((((.
Були в опіковому центрі. Там десь 10 палат в дитячому відділені, по2-3 ліжка.. Матінко... стільки скалічених діток... Ніколи не задумувалась про це... стільки болю...
Бережіть своє маля. Одна мить перевертає твоє життя назавжди

 

Ревлю, аж мною скручує.
Щойно муж зібрав все своє військове спорядження і поїхав. Так не сподівано, я була налаштована, що він поїде в понеділок, а тут якийсь один телефонний дзвінок і я знову залишилась сама...
Навіть не попрощались толком, таке враження, що все відбулось в одну секунду. Якесь таке то щастя в мене було коротке і знову треба звикати жити по старому...

Святик каже "не плач, мамо, тато зараз прийде", гладить мене по голові, а я знаю, що не має так бути, я не повинна перед дітьми плакати і таааак хочу в це вірити... що зараз повернееться, шо прийде...

Не знаю що ше написати. Дуже важко. І можете мені скільки завгодно говоити про ЙОГО обов"язок, спідниці і т.п., я просто відмовляюся це розуміти. Чому так... чому так має бути?

 

Важкий видався цей тиждень, напевно найважчий за попередній, і надіюся, що найважчий за теперішніій рік. Кожного року на початку лютого щось стається не хороше... Надіюся, що наступного року так не буде. Цього тижня з життя пішло 3 людей, яких я не знала особисто, але звістка про смерть яких, стурбувала мене. Найбільшим шоком для мене стала смерть Кузьми. Вже описувала це у відповідні темі, але сумно мені і надалі. Якась така порожнеча...Не можу слухати його пісні, сльози виходять на очі... Якась апатія, відволіктися не вдається. Вже хочу, щоб цей тиждень закінчився і... пришла весна

 

Я теж, а їх всюди крутять, як схиблені. Я розумію що то може такий прояв поваги і співчуття. Але й так сумно, тільки хочеш відволіктись - як тут же пісні, відео, фото скрізь...

 

Власне, що людину починають цінувати, коли її нема...Можливо це вияв скорботи і любові для когось, але чомусь не для мене...

 

Теж не можу слухати пісень Кузьми без сліз, але...

Може і добре, що зараз стільки уваги йому приділяють.
Якось раніше сприймала його через призму його творчості, нещодавно дізналась про його волонтерство.
А після трагедії слухаю і читаю його інтерв"ю... - для мене справжнім відкриттям стало те, НАСКІЛЬКИ він мудрий!
Може ще хтось послухає і щось почерпне для себе? Може частина з нас таки стане добрішими, як Кузьма закликає в своїх піснях? Не побоїться тикнути рагуля носом в його ж г..но? Надихнеться прикладом цієї неймовірної Людини?

 

А в мене є з ним фото. Років 10 тому він приїзджав в Луцьк, мої друзі міліціонери стояли навколо сцени, ну і я біля них тусувалась. Вийшов Кузьма і Могилевська, ми попросили сфоткатись, то Могилевська фиркнула і пішла, а Кузьма обняв нас, щось ще таке сказав... ех. Він вищий за мене більше ніж на голову...

 

100%.
Я мало що слухала Скрябіна. Не мій формат. Так за мною старі фотографії вже 2 день ходять. Включила ютуб і слухаю. Ось так.

 

Пішла в профільну тему: http://posydenky.lvivport.com/threads/zaginuv-kuzma-skrjabin.124686/page-12#post-2102017

 

Такий важкий час настав, кругом похорони- з АТО, знайомих, відомих і малознайомих. Біль находить на біль. Вечером четверо обнімаємось і страшно відчувати щастя серед того болю, серце болить...