в школу можна не ходити

Відповідь: в школу можна не ходити

Дарко був у 4-ох різних школах за останні 7 років. І в нас якось так виходило, що "чим далі в ліс, тим більше дров".

Із домашнім навчанням так і виходить фактично. Ти обмежуєш коло спілкування. Іншими словами обираєш краще коло спілкування. Крім того, спілкування не обмежене ровесниками, а відбувається в дуже різних вікових категоріях.

Якщо хтось розмовляє вдома українською, польською, російською, то вчать до першого класу своєю мовою, а потім переходять на англійську. Із досвіду бачу, що діти чудово знають і українську, і англійську, тобто все одно англійської у відсотковому відношенні виходить менше. Чоловік вважає, що треба англійською вчити, я якось і не опиралася.

Із Дарком я взагалі не уявляю, як би я зараз його перевела повністю на українську, оскільки він цілковито мислить англійською. Для нього перша мова англійська, українська - друга. У малих українська перша, в результаті я фактично є для них перекладачем. Не впевнена, що так варто продовжувати.

Крім того, всі підручники англійською. Вся література в бібліотеках англійською. Онлайн тестування також англійською. Українською я всього ну ніяк не назбираю, та й не розвинені ще додаткові матеріяли настільки, як би я того хотіла. Якщо я є частиною асоціяції гомскулерів, то всі зустрічі, лекції, конференції також англійською.

А хіба я сказала, що нема іспитів? Є тестування, яке мама проводить, записує оцінки. Є тестування онлайн. Після закінчення школи (навіть якщо екстерном) можна пройти загальне державне тестування, за результатами якого можна поступити у вищі школи. Воно теж англійською. Ще тут є коледж, який бере домашників. Після нього легше поступити в університет.

Це все гіпотетично, звичайно. Переважно діти після домашнього навчання беруть паузу, наприклад, рік-два й "пізнають життя". Хтось їде в Азію чи Африку вчити англійської мови, або просто допомагати там, де потрібна допомога. Хтось їде в Європу няньками. Хтось залишається в своїй країні й іде працювати або ж шукає, де треба волонтерів: лікарні, тюрми, старечі будинки тощо. І до цього дуже заохочують. Дітям прямо кажуть, що вони не мусять іти в університет в принципі. І тому тут часто в університеті можна побачити старших людей. Мій чоловік у свої 30 був наймолодшим студентом серед тих, хто робив докторат.

Є один момент із домашнім навчанням. Не знаю, чи чула ти про історію однієї сім'ї в Німеччині, яка вчила дітей удома, але тут була схожа історія в Канаді. Прийшли соціяльні служби й забрали дітей у сім'ї, бо ті вчили вдома. Справа тривала майже рік, поки дітей повернули батькам. Зараз це вже не проблема, але якщо раптом хтось із сусідів вирішить подзвонити в соціяльні служби й сказати, що "ось там дітьми не займаються, вони в школу не ходять і невідомо, чого та мама їх вчить", то мамі треба буде показати, що дітей вона вчить, діти розвиваються, коротко сказати, за якою програмою працює тощо. Якщо в мами і дітей не день на прийомі (у всіх бувають погані дні), їх можна відправити геть і сказати, аби прийшли іншого дня. В принципі, вони просто приходять, бо мусять прийти й поставити галочку, що відреагували на скаргу.

 

Відповідь: в школу можна не ходити

Канада дуже широка, тому так узагальнювати не варто. У якій провінції? Яка школа: публічна, католицька, приватна? Нюансів багато.
У мене практично всі знайомі нарікають на свої школи. Правда, я про канадців. Хто міг, дали дітей у приватну.
Дарко теж, можна сказати, що не шкільний. Просто він дуже швидко все ловить, а тому швидко знуджується. У результаті в нього в школі занижені оцінки суто через поведінку, хоча вчителі прямо кажуть, що дуже мудрий. Але він належить до тих дітей, з якими вчителю треба більше працювати, давати додаткові завдання. Тому таких дітей і присаджують на ліки. Практично в кожній школі є діти на ліках від гіперактивності. Розмовляла з дорослими й підлітками, котрі ті ліки пили, то кажуть, що дико затуманюють голову. А статистика взагалі сумна, бо 70% тих, хто у віці молодшому 10 років починає приймати ті ліки, стають наркозалежними в підлітковому віці.

До речі, дівчаткам тут у школах легше, до речі. А от хлопців фемінізують дуже. Хто не піддається, тому доволі непросто. Та й ізоляція в групі однолітків теж має багато негативних наслідків.

Я теж зауважила, що старші діти зараз в основному некультурні, погано виховані. І тут справа не підходу, бо підхід знайти можна, як треба, а просто спостереження зі сторони. Дітей не вчать манер, культури, етикету. Чомусь батьки думають, що відіслати в школу досить, бо там навчать, тому до вчителів часто завищені вимоги.

А батьки тут - це взагалі окрема історія. Я не істерична мама, тому моїй дитині часом дісталося більше, поки я не навчилася спілкуватися так, аби вміти захищатися. Але все одно то складно, бо я не буду собі придумувати психічні хвороби, а одна мама так маніпулювала директоркою, що тиснула своєю біполярністю. Інша вічно грозилася дзвонити на поліцію, бо Дарко закрив двері перед лицем її доньки. Коли ж я запиталася, чи знає директорка всі ті єхидні фразочки, які доня говорила іншим учням і Даркові теж, а говорила вона, що їх ніхто не любить, що всі чекають їхньої смерті, що їхні батьки скоро помруть і т.д. Так от директорка знала, але нічого з тим не робила. А два роки тому на Дарка взагалф напав старший учень після школи, що я дзвонила на поліцію й робила знимки синців. Потім виявилося, що він на багатьох дітей нападав і завдяки заяв батьків його таки вигнали зі школи. Тільки чомусь коли я подзвонила до школи, мені сказали, що вони таким не займаються, а після мого дзвінка на поліцію почали займатися.

Я знаю, які в моєї дитини проблеми, але я вмію й ситуацію добре оцінити також, бо досвід батьків і мій власний дає змогу оцінити й зробити висновки про вчителів, директора й школу загалом.
В останній нашій школі намагаються все дуже тримати на позитиві, що дуже добре, але експерименти деякі не завжди добре завершувалися, але вони то визнавали принаймні, що вже плюс.

Загалом, якщо оминути всі організаційні моменти й проблеми з поведінкою, претензії в мене звелися в навчальному процесі до:
Забагато компутера й електроніки.
Забагато доступу до інтернету.
Відсутність обмежень і фільтрів щодо відвідуваних сайтів (хлопчиська там дуже нехороші відео дивилися й ігри онлайн бавилися).
Відсутність домашнього завдання.
Замало читання.

Школи дуже намагаються йти в ногу з часом, а я вважаю, що школа має бути більш консервативною, а не гнатися за новинками. І коли мені приходили записки від учителів із текстом "підпишіться на мій твіттер чи фейсбук", мене то відкидало, бо вважаю, що то занадто.

Був момент, коли я думала, що то, може, зі мною проблеми або з моєю дитиною, бо маю рису починати зі себе. Але поговорила з іншими батьками й зрозуміла, що до кращого то все не йде, а тому для нас найкращий варіянт вчитися вдома, бо знайомі навіть із приватних шкіл дітей позабирали й довго шукали іншу школу на заміну.

 

Отак взяла й засудила. ))) Ти ж знаєш, що категоричність - ознака недозрілості.

Я проти кардинальних операцій без потреби.
Маю досить прикладів львів'янок-шовіністок, чиї тати були крайніми націоналістами, щоби знати, що зміни краще робити поступово.
Дарко із 4-ох років у садках і школах, все було англійською, української було 2 години вдома вдень. Він думає англійською, а не українською. Часто на українську перекладає, коли говорить (ти зламала моє серце - яскравий приклад). Ми перейшли з ним дуже різні періоди, від страху говорити українською з будь-ким, окрім нас, до заперечення й неприйняття всього українського (мали дивну вчительку), а тоді нарешті до зацікавлення своєю рідною культурою, бажання вчитися читати. Взяти й зробити все українською - дитина загубиться, в кращому випадку, а в гіршому - знову відкинеться, як уже колись було. Та й питання україномовних якісних матеріялів ніде не зникає. Поступово міняти й додавати - цілком можливо й саме це ми робимо. Знову ж таки, маю безліч прикладів, де діти виростали в україномовних сім'ях із домашнім навчанням англійською мовою, і є дуже сильними патріотами й чудово розмовляють українською. Тому я в тому плані налаштована дуже оптимістично.
Моя мотивація щодо домашнього навчання була власне в тому, що не мені дитину будуть виховувати в школі, а саме я буду виховувати. І маю надію, що поїзд ще не пішов і я встигла вскочити в останній вагон.

Ну, то само собою. І так і має бути. Дитина має бути патріотом тієї держави, де росте.
Якщо дитина росте в Україні, а її виховують так, що вона все українське ненавидить і вважає другосортним, то я цього не розумію й ніколи не зрозумію.
Інша справа в тому, аби дитина свої корені пам'ятала й поважала.

Він і був у католицькій. Але з канадською псевдотолерантністю й тим, що католицькі школи фінансуються державою, ті школи зійшли на пси. То не Штати, де католицькі школи утримуються за рахунок батьків та Церкви, а від держави ні копійки не беруть. І власне мають приклад канадських шкіл у тому. А на приватну християнську в мене грошей нема, тому домашнє навчання є для нас єдиною перспективою. Тим більше, що кооператив домашників християнський (протестантський, до якого належить досить багато католиків).

У католицькій школі дітей вчать, що гомосексуальні подружжя - це нормально, що аборт - це вибір жінки. І в 5-ому класі вже вчать сексуальне дозрівання (і то не вибірково, а як є, прямо), а в гайскул роздають презервативи. Я маю велику проблему з такою католицькою школою. Єдине спасіння, коли трапиться якийсь нормальний вчитель, дійсно католик, але таке буває нечасто.

Як саме обмежувати?
Ми будемо двічі на тиждень зустрічатися з сім'ями із кооперативу домашників. Раз на тиждень - побавитися разом з іншими, погуляти в парку, а раз - на спільні заняття. Ну і ще будуть додаткові поїздки, екскурсії. Як на мене, це багато й навіть більше, ніж достатньо. Сімей домашників в Оттаві досить багато (кілька сотень). І Оттава така ж за населенням як і Львів.

На спорт Дарко ходив, секції також, малювання, але він із тим не дає ради. Барабани - улюблена справа, плавання теж, із вересня плануємо дати на стрільбу з лука. Командний спорт не для нього, на жаль. Діти з розладом аутистичного спектру не мають відчуття командного духа.

А щодо кола спілкування, то коли дитина є в школі до 3-ої дня, потім півдня на секціях та гуртках, а спати йде о 8:30, то на батьків і братів-сестер лишається на так і багато часу. І якщо ще й податися в якийсь командний спорт, що ми спробували із бейзболом цієї весни, то сімейного часу взагалі не лишається майже, бо в суботу й неділю також відбуваються турніри й тренування.

У мене питання щодо друзів зі школи. У багатьох такі на все життя лишилися? Я підтримую контакт аж із двома дівчатами зі своєї школи. У мого чоловіка теж лише з одним однокласником дружба витривала. У більшості, кого знаю, взагалі майже ніяких контактів із друзями зі школи. Зустрічі однокласників узагалі зводяться до "себя показать". Я ходила на 5 років після школи, то це була трагедія, а не зустріч, тому на наступні навіть не думала йти. Школи з маленькими класами - це чудово, але де такі є? Тут школи зацікавлені мати побільше учнів у класі, бо за кожну "голову" отримують додаткове фінансування, тому в класах по 30 учнів, а працювати в такому збіговиську складно і вчителеві, і учням.