Відповідь: чи всиновили би ви дитину?.. Як приємно почути від Вас вісточку. Бажаю малесенькому міцного здоров'я!!!
Відповідь: чи всиновили би ви дитину?.. А наша кнопа вже починає обіймати нас. Сьогодні капризував, плакав, а потім заліз до мене на коліна, притулився і обійняв мене, і притих. Це вперше. Маленький сварко)))
Відповідь: чи всиновили би ви дитину?.. Почну як в темці "Чого не спиться", бо не можу заснути, хоча завтра купа справ (маємо гостину - дитяче свято) та вставати о 5 ранку... Не спиться, бо наступає рочок як ми з двома своїми сонечками, самими найдорожчими, вже цілий рік як всі разом приїхали з дитячого будиночку до дому... В пам'яті все як "сьогодні-вчора", все до найменший дрібниць, навіть, всі переживання та почуття пам'ятаються. Не можу заснути від знову нахлинувшого щастя, дивлюсь на тих котенят, які у сні файнюсенько, так гарнесенько, так ріднесенько соплять: синуля - в своєму ліжечку біля мене, доця - спить зі мною поряд... Який Бог Добрий та Люблячий Отець, що подарував щастя бути батьками!
Відповідь: чи всиновили би ви дитину?.. Знаєте, у мене якось від початку була думка, що як не зможу сама мати дітей, то обов"язково всиновила б дитинку. Тоді ще майбутній чоловік до цього ставився скептично - як Бог не дасть, то й не буде взагалі. Зараз в нас така власне ситуація, що більше діток я мати не можу. А в нас ще стільки нерозтраченої любові, а як подумаю, як воно дитині в дитбудинку рости, то взагалі..І хочеться, щоб малий мав поруч рідну душу і не почувався самотнім по житті.. Дуже багато різних думок, і всі вони ведуть до одного. І аж самій не віриться, що колись думалося-писалося (в нервах і стресі, очевидно), що я не хочу другої дитини. Напевно, не можна так казати, але часом відчуваю, ніби мені відібрано ту можливість вдруге стати матір"ю "з виховною метою" - щоб побачила, якою була ідіоткою, і нарешті мені щось просвітліло в голові і серці. І от чоловік (на диво) сам мені запропонував всиновити дитину . Звісно, буде і осуд оточуючих, і нерозуміння рідних (маєте ж одного, що вам більше треба, та там гени, через одного дефективні, та то такий клопіт), і не за день ми прийдемо до того, щоб наша сім"я збільшилася, але... в принципі відчуваємо себе вже готовими до цього кроку.
Відповідь: чи всиновили би ви дитину?.. Вас потішу: гени - генами, але генів алкоголізму, наркоманії і всього решта немає. Гени несуть інше навантаження . "Дефективних" діток не буває, скажу жорсткіше: дефективними є біобатьки, через яких діти опиняються в дитбудинках, і оточення (суспільство), яке виносить дітям вирок... Є багато форумів для батьків-усиновителів, там можна отримати багато потрібної інформації (неупередженої) та "пережити" досвід інших, щоби "завагітніти в серці" усиновленням Вашого малятка
Відповідь: чи всиновили би ви дитину?.. Можна нікому й не говорити про це наперед, а поставити перед фактом, коли дитина уже вдома буде . Збережете більше своїх нервів. Ну але то вже треба дивитись по ситуації. Успіхів!
Відповідь: чи всиновили би ви дитину?.. І в мене зі Старшим - жахлива адаптація з другого місяця. ... Як давно в тему не заходила Старшенькому скоро 11 років Молодшій - 6 ---------- Додано в 08:40 ---------- Попередній допис був написаний в 08:34 ---------- По моєму великому досвіду, в тому числі і власному, якщо ви з чоловіком не будете мати жодного сумніву - ніхто, НІХТО не гляне косим оком на дитину і не подумає лихого. За майже 11 років відкритого усиновлення я не чула ні півслова поганого
Відповідь: чи всиновили би ви дитину?.. І ми за рік жодного разу нічого поганого не почули , і ні від кого таємницю з усиновлення не робили. Навпаки, все гаразд, і дехто навіть розповідав і про свої мрії щодо усиновлення дитини.
Відповідь: чи всиновили би ви дитину?.. З досвіду спілкування з батьками, які усиновлювали діток можу сказати те саме. Таємницю з цього робити не варто - все одно всі взнають, рано чи пізно. І думка сторонніх людей мене не цікавить взагалі. Але найближчих важко і неприємно просто ігнорувати, тому ми зараз на етапі їх психологічної обробки. А для себе рішення вже твердо прийняли. До речі, досвід усиновлення в добрих знайомих - виключно позитивний. Звісно, спочатку непросто, але і в садочку/школі діток дуже добре сприйняли, і дорослі якось нормально їх сприймають. А як на мене, то ці дітки - в однієї дівчинка-школярка, а в іншої вже дорослий хлопчик, правда, усиновлений, ще немовлям - то просто сонечка якісь. Аби дитина росла в любові. А стосовно генів.. Помітила таке, що як дитині постійно випоминати, що вона тобі має бути вдячна за усиновлення, то будь в неї біологічні батьки і усиновлювачі академіки з обліко моралє , негатив не забариться.. Рідна дитина ж певно не має дякувати за те, що їй "пощастило" в нас народитися.. То так, роздуми.. Звісно, у кожному віці є свої труднощі, навіть з немовлятами нелегко (ой, як свого згадаю..), але хто сказав, що жити легко?
Відповідь: чи всиновили би ви дитину?.. це точно!!! +100000 Нема про що випоминати! В усиновленні немає нічого особливого чи героїчного, за що б діти мали бути особливо вдячними - це є народження дитини в сім'ї, яке було бажане та довогоочіковане для обох батьків. :connie: А усиновлення - це те ж і "вагітнсть", і "пологи", тільки трошки інакші, як на мене. Як не знаємо кого народимо, так не знаємо кого всиновимо - на то є Божа воля та любов батьків, які приведуть дитину в світ, щоби дати їй свою любов, відкрити життя, мати родину і все решта.
Відповідь: чи всиновили би ви дитину?.. та є і такі батьки, котрі впоминають, що за те, що ти з'явився на світ маєш бути їм вдячний , так що таке в будь-якому випадку робити не можна.
Відповідь: чи всиновили би ви дитину?.. Вдячність там в обидві сторони - щастя для діток знайти сім"ю, але для дорослих - знайти своїх сонечок. А я якось вже давніше пробувала із чоловком говорити на тему всиновлення, то він сказав, що наразі (так і сказав) не готовий до цього. Тому НАРАЗІ це питання закрите - бо я вважаю, що тут ні примус, ні поступове пиляння ні ще щось не мають бути. А ще є думки з мого боку. Раніше мені здавалось, що усі без вийнятку діти в мене викликають стан замилування. Тепер мушу визнати, що чомусь (не знаю, чому саме), але деякі діти (чужі ) в мене не викликають більше емоцій, ніж просто сторонні люди (!!!), але інші - просто таки залюблення. І це так дивно....Коли я стикнулась із розумінням першого пункту, то мені здалось, що я вже зачерствіла остаточно. Але коли час від часу я просто таки з першого погляду закохуюсь у інших - що ж це таке? Для прикладу, недавно познайомилась із 4-річною доцею колеги (ми і з ним-то недавно почали спілкуватись) - і так мене до неї тягне, що капець - я би проводила з нею купу часу.... Одним словом, я просто розгублена такими відкриттями.... І то змушує мене час від часу роздумувати над усім.
Відповідь: чи всиновили би ви дитину?.. може просто потрібно знайти свою дитину? Мені здається, що у справі усиновлення теж має щось там в серці йокнути, відчути, що ось вона, наша дитина. Випадковостей в житті ж нема
Відповідь: чи всиновили би ви дитину?.. Так... ніби так. Але мені раніше саме слово "вибір" здавався...як би то сказати (російською "кощунством"), коли вибирати треба було дітей. Тобто я свою інертність до деяких діток буже болісно сприймала.... та й сприймаю ще досі. Часом і зовсім близьких друзів діти - а ніц в серці не "тьохкає". Ну дитина і дитина. Якщо чесно, то така неоднозначність мене лякає. Хоч розумом я розумію, що власна дитина ніби запускає механізм безумовної любові, а всиновлена - то трошки інше, її треба вчитись любити
Відповідь: чи всиновили би ви дитину?.. То нав"язувані думки, взагалі всі діти різні, я до того часу як стати мамою теж не мала особливих прив"язаностей до дітей. Маленькі пухкенькі і солодкі - це класно. Дорослі - це була більше як цікавість з виховними цілями чи що. З своєю, то ясно, гормони за 9 міс і до нині мене переіначили повністю. Але не про те. Якось читала "Вчимося годувати грудьми і один розділ мене просто вбив наповал, виявляється, годувати грудьми можна не бувши вагітною. Тобто налагодження ГВ відбувається по принципу релактації. Там ньюансів певне купа і це певне не так і просто.Але не про те. Все починається у нас в голові. Не гормони керують нами, а ми ними. Ми лиш даємо відповідь на запити
Відповідь: чи всиновили би ви дитину?.. не вибирати , а шукати свою дитину. мені здається , що і народжену свою дитини часом треба вчитися любити. Як життя показує, не у всіх та любов до своїх дітей є, значить таки не в запуску чогось там справа. То реально Якби вся справа була в гормонах,то не було би стільки діток покинутих...
Відповідь: чи всиновили би ви дитину?.. Згідна цілком. У мене до народженої дитини почуття любові (саме любові, а не інстинкти, які зашкалювали після пологів) появилось лише після першої свідомої посмішки (місяць після пологів), спрямованій саме до мене. Так що особисто я не бачу різниці між народженими та усиновленими дітьми. Але це стосується не всіх людей, не всі зрозуміють (добре, якщо просто не озвучуватимуть свого іншого ставлення до усиновлення батькам-усиновителям).
Відповідь: чи всиновили би ви дитину?.. Така сама обопільна вдячність і в народжених (бо "знайшли" свою сім'ю), і в тих, хто їх народив (бо родили своє сонечко). її і немає для люблячих батьків: чи то для біологічних, чи то для тих, хто усиновив. і це правда, бо любов - Згадую одний випадок, в дитячому будинку одна біомама зі своєю мамою прийшла забрати дочку (9 міс.),щоби якісь там пільги отримати, і була здивована, коли її запитали: " А старшу забираєте? (3 рочки дівчинка). Вона вже й з бабцею про неї взагалі забула... Так що ні гормони, ні інстинкти в їх житті роль не відіграли. - це правда. Це не вибір. Це пошук, ніби у натовпі, твого малятка. Мій чоловік найбільше боявся, що в нього не буде вибору, бо цитую :"я всіх дітей знайомих люблю". Я мусила йому пояснити - заспокоїти, те, що знаходжу зі всіма ними спільну мову і можу побавитись (бо бачу їх не більше 3 рази на рік), не означає, що я їх всіх люблю, і в серці мене лише на деяких діток "тьохкає", навіть, не знаю чому. А інші "дитина, як дитина". Є різні історії про усиновлення (як і про пологи) в яких дехто розповідав, що в них "тьохнуло" серце коли побачили дитинку, дехто описав "як наша дитинка вибрала нас". Але головне, що знайшлися і все добре. Як на мене, на передчуття чи то свої, чи то дитинки - треба зважати. Коли ми своїх побачили і в нас "тьохнуло" ( мене так взагалі порвало: бо відчуття були, що мені ніби в пологовому мого синочка новонародженого показують. А Настю відразу на площадці очима знайшла - звідкись знала, ото наша доця сидить), і в них "тьохнуло" (синулю і мене ще досі рве, трохи фанатіємо один від одного. А доця від татка відірватись не могла, нещодавно як він був на роботі, взяла його футболку та так нюхала, "таточко мій, таточко"). Хоча в перший день після 1 знайомства мусили з рішенням "переспати" (щоби не піддатись несподівано налетівших сильним емоціям), щоби на другий день дочекатись чоловікового - "НАШІ"!. Ех, я і в перший день знала, що то НАШІ, МОЇ, що я своїх рідних дітей не впізнаю, чи що?! Але важливо було, щоби і чоловік так само відчував (як я жартую, йому ж після "дня пологів" -на яких був пристуній, треба було ніч часу, щоби усвідомити, що став батьком одразу двох діток :connie::connie. А вони такі НАШІ-НАШІ, що то капець! - всі в мене (ги-ги. а в кого ж ще, і очі в обох мої!, от так, з татом можу хіба що характором поділитись , ну і худорлявістю...) І безмежно вдячна Богові, що миттєво і з першого разу привів до наших діток, що більше і дня окремо один від одного не прожили, а разом, всі разом...
Відповідь: чи всиновили би ви дитину?.. DВ процесі усиновлення теж виникало таке відчуття. Було важко власне шукати. Але Бог дуже добрий. Знайомитися з Дмитриком їхали навмання. Точно знали, що нема психічних відхилень і нема особливих потреб. Для себе напередодні вирішили, що це головне. А все інше--неважливе. Коли побачили фото вже в Житомирі, я чомусь була впевненна -- наше. А коли його принесли ( маленького, неповних 7 кг, всього в синьці, бо стоматит, і в сопельках), не могла зупинитися, цьомкала і цьомкала, бо так притулився і притих, що зрозуміла -- НЕ ВІДДАМ. Хоча чоловік спершу не хотів Дмитрика, бо боявся його))). Пройшло вже 3 місяці, як ми разом. І лише зараз я можу впевненно сказати -- ЛЮБЛЮ і ЩАСЛИВА. Бо перші дні, то було жахіття. А зараз просто не уявляю наше життя без Гарбузятка. А чоловік часто почав плакати від щастя. Дивиться на Дмитрика і плаче. Бо шалено його любить
Відповідь: чи всиновили би ви дитину?.. коли читаю такі дописи, то шкодую, що карму пачками не можна роздавати!! Як це гарно.....Сльози виступають. Ото дійсно, важко іноді усвідомити ту необхідність у любові і таку важливість того всього, поки не стикнешся із іншою реальністю.... Хай Бог вас усіх благословить. А Ви розповідайте, бо ж уявляєте, яка у Вас місія важлива - такими розповідями Ви, можливо, приводите діток до батьків і навпаки . Веселих свят!