Еміграція з України

Відповідь: Еміграція з України

А що в ній такого жахливого? Із допису Finya я зрозуміла, що йдеться радше, коли хтось купує собі посаду в фірмі й того, хто на посаді або сунуть вниз, або усувають. Може, неправильно зрозуміла.
Щодо лікарів то це якось само собою зрозуміло. Державне страхування платиться з податків, приватне - дорожче, як і дорожча оплата приватно. А може, в жінки якась крайня потреба, тому й оплатила, аби мати пріоритет? Я коли йду тут на швидку (ER), то свідома того, що швидше піде не той, хто хто раніше прийшов, а той, хто має поважніший випадок. І я не проти почекати, бо знаю, що якщо в мене буде серйозна ситуація, то мене раніше приймуть також.
Якщо ж я йду до клініки, де обслуговують за принципом "хто раніше прийшов" (first come first serve), то я точно знаю, що ніхто не піде перед мене без черги, але чекати можна і дуже довго, якщо буде багато людей.

 

Відповідь: Еміграція з України

Із карми:

Мені здавалося, що я вже колись розповідала, але щось не пригадую.
Напишу ще раз. Вибачте, що вийшло дуже багато букв.

Чоловік викладав в університеті у Львові (і паралельно ще у Варшаві також). Потім в університеті сказали, що йому би вартувало податися на вищий науковий ступінь. Він почав думати про тему, вирішив писати про Митрополита Антонія Сурозького. В Оттаві на той час був професор, який знав Митрополита Антонія особисто й був фахівцем, якого моєму чоловікові й треба було (і співпраця їхня дійсно виявилася дуже плідною). Подався на стипендію, отримав її й ми поїхали всі разом, нашому настаршому тоді було 2 роки.

Перші роки було дуже важко, в основному тому, що я їхати не хотіла, мала страшну депресію, бо мови не знала, але й узагалі було важко. Люди інші, все інше, жили в гуртожитку в жахливих для сім'ї з малою дитиною умовах, ну, порівняно з тим, що ми мали у Львові: кухня була лише на першому та четвертому поверсі, ми жили на третьому, була лише мікрохвильова, ванни не було, а мити дворічну дитину в душі - це просто жах, який словами не передати. Кімнати ми мали дві, але там було які півметра навколо ліжка, стіл, одна тумба і дріт у стіні для вішаків. І вікна не можна було відкрити більше ніж на пару сантиметрів. Я настільки мала погану депресію, що не могла вийти на вулицю, на мене все тиснуло, людей взагалі сахалася, їхні штучні (як мені здавалося) посмішки та порожні питання "як справи" дратували та озлоблювали... Очевидно, що лікувати мене ніхто й не думав, бо мислення й ментальність не та була, відповідно кожен із нас закрився в собі й ми переживали дуже довгу й важку сімейну кризу, з якої таки винесли дуже багато життєвих уроків.

Стипендію чоловік отримав на два роки, то ж далі ми думали пакувати речі й повертатися.

Однак тут система навчання трохи інша. Перші два роки ніхто дисертації не пише, навіть не може. Спершу є два роки навчання, дуже інтенсивного навчання. Потім є захист "пропозиції" до дисертації, де треба розповісти про свою ідею, подати зміст роботи та сформулювати тему. Наприкінці другого року людина отримує зелене світло на написання дисертації.

Українці, які приїжджали сюди на навчання й поверталися, говорили про те, що писати там дуже важко, бо затягує робота, справи, життя... Ми вирішили податися на ще одну стипендію. З університету зі Львова надійшла відповідь, що нам дають благословення залишитися, але то все, ніякої допомоги, хоче мій чоловік лишитися й писати дисертацію в Канаді - його проблема й клопіт.
Я після першого року сидіння вдома якимось чудом вивчила мову. В гуртожитку був телевізор і вранці я з Дарком дивилася дитячі навчальні програми. Так і вивчила. Пішла на роботу, а Дарка, щоби мене не мучила совість, що я дитину в 3,5 роки віддаю на опіку чужим людям, дали в школу Монтессорі, де він провчився цілий рік.

Потім мене скоротили на роботі, бо бос тої фірми немудро планував фінанси й опинився майже на межі банкрутства. Я почала шукати роботу далі, але то не було просто, бо у мене був досвід роботи, з яким мені казали: "ви така кваліфікована, чому ви хочете в нас працювати?" Працювала в кол-центрах в результаті, бо їм було байдуже на кваліфікацію, головне бажання. То був дуже важкий період. Дитину я бачила лише півгодини вранці і все. Далі наші дороги розминалися, бо я працювала в другу зміну й приходила додому, коли всі вже спали. У якийсь момент я вже просто не витримувала, почала пропускати робочі дні, відпрошуватися, переносити зміни... Заробляла лише яких 700-750 доларів на місяць тоді, а малого школа коштувала 850. Ми й так грошей не мали, а тут узагалі пішли в мінус. Було страшно усвідомлювати, що ми тут ніхто, на банковому рахунку -200, а скоро треба вертатися до Львова. Але

Бог нас постійно провадив, то відчувалося. Коли я вже геть не витримувала на останній своїй роботі, сказала чоловікові, що все, я звільняюся, бо не можу так більше. Він попросив почекати, може, прийдуть йому якісь гроші. А наступного дня нам передали пожертву: хтось приніс конверт і сказав, щоби дали для когось із студентів, хто потребує. Вирішили дати нам. У конверті було 700 доларів - якраз те, що я заробляла за місяць. Я звільнилася й пішла на курси французької. А до того я протягом двох чи трьох місяців щосереди розсилала по 80 резюме, але відповіді не було. Коли пішла на французьку, то перестала надсилати резюме, вирішила, що все, ми в липні-серпні вертаємося до України.
Коли ми вже почали в голові перебирати речі й думати, що беремо, що лишаємо, я раптом отримала запрошення на співбесіду. Я дуже здивувалася тоді, звідки, що, як? Їхала туди й не мала навіть уявлення, куди і на яку посаду. Так і співбесіду пройшла. Мене взяли. І лише з повідомленням "ви пройшли" я довідалася чим займається фірма та на яку посаду мене прийняли.

Для мене то був знак від Бога, я так усім і казала, що то Він мені роботу знайшов. Я вже лише кілька років тому пригадала, що в одну із серед вислала резюме з однієї біржі праці на ту позицію.

Зарплата була якраз така, що ми могли нормально прожити, не в надмірі, але так, що кінці з кінцями зводили й навіть щось лишалося. Потім мене підвищили, то взагалі могли навіть собі дозволити купити щось краще з одягу й переїхати ближче до моєї роботи.
У Дарка на той виявили вже різні алергії, окрім тих, про які ми знали, плюс додалося ще те, що тут називають "дефіцит уваги та гіперактивність". Далі ми вирішили податися на пмж за принципом "а най буде, може, не зашкодить".

Настає в житті емігранта такий момент, коли ти вдома вже чужий, а там, де є, ще чужий, думаю, то посприяло нашому рішенню. Хоча більш вагомим був той аргумент, що Даркові було би дуже важко, якби ми верталися, та і я усвідомлювала, що не можу відмовитися від того відчуття захищеності, яке є тут. Хоча я свідома того, які тут мінуси та труднощі й знаю, що медом не намащено ніде, але я батькам тоді казала, що якби ми вернулися, в мене би знову була така депресія, як тоді, коли ми приїхали сюди.

Потім я завагітніла, пішла в декрет, перенесла операцію, в рік малого вийшла на роботу, знову завагітніла, чоловік через два місяці після того, як ми довідалися, що втретє вагітні, успішно захистив дисертацію, а мене двома місяцями пізніше скоротили.

Скоротили через вагітність, за що я подала на них у суд і можна сказати виграла справу на рівні переговорів, до самого судового розгляду справа не пішла. Дуже горда, що постояла за себе. І в тому знову був Божий перст для мене, бо адвокат мені "випадково" трапився надзвичайно хороший, така Людина з великої букви.

Чоловік після того, як здав дисертацію й чекав на захист, аби не нудитися та не гаяти час просто сидінням у хаті, пішов на курси капеланської освіти, пройшов перший рівень і усвідомив, що це "його", працювати з людьми в лікарні. Пройшов він чотири рівні тих курсів. Паралельно зробив купу волонтерських годин у кількох в'язницях, саме як капелан. Працював "на заміну" в лікарні (коли хтось із постійних працівників їхав на канікули чи хворів, він їх заміняв), а потім отримав зовсім для нас несподівано постійну роботу в тій лікарні. І то для нас теж Божий знак, бо ми знову були на роздоріжжі й думали, чи не переїжджати кудись. Правда, пропозиції роботи, кращої роботи, надходили раніше, але мій чоловік, та й ми разом зрештою, відчували відповідальність за парохію, де його попросили допомогти й куди ми їздимо всією сім'єю (200 км в один бік) щонеділі, тому він ті пропозиції відкидав, хоч і зі скрипом серця, але з довірою до Бога, що Він краще знає, що нам потрібно й нами заопікується, бо так уже було багато-багато разів за все наше подружнє життя.

 

Відповідь: Еміграція з України

Ви знаєте, що цікаво. Ми з чоловіком не змінилися. От які були довірливі, такі й лишилися.
Мене трохи здивували слова Консуело про "стали надто чесними, щоби жити в Україні", тоді я перечитала ще раз, зрозуміла, що то про медиків ідеться, й питання та здивування зникли. У мене медики в родині є, так що можу зрозуміти, ну, чи намагатися.
І я вам щиро скажу, що в принципі люди не міняються і після виїзду за кордон. Якщо звикли, що треба крутійством займатися, дурити інших, то вони й за кордоном будуть такі способи шукати.
От банальні приклади напишу. Я ніколи не говорила у Львові в трамваї "я лише одну зупинку".

Бувало, що проїхала без талона одну зупинку, бо кондуктор не дійшов, але то вже не моя вина була. Якщо трамвай переповнений, ти ледве стоїш на останній сходинці, то не дуже до кондуктора й протиснешся, а передавання грошей я ніколи не розуміла, тому того не робила.

Якщо я забула студентський, то платила повний проїзд. Так і тут, коли в мене квиток щойно хвилину тому став недійсним (тут вони дійсні півтори години), то я купувала новий або йшла пішки, якщо не мала грошей на ще один квиток.
І якщо бувало, що дитина випадково щось винесла з магазину, то чи у Львові, чи тут, ми поверталися й віддавали, або платили за то.
Так що зі себе ми давно почали, але змін однієї чи навіть десяти людей недостатньо, аби змінити щось у цілій державі, на жаль. І від виїзду людей ситуація не погіршується, бо люди емігрували завжди, в усі часи. Це радше спосіб скинути зі себе відповідальність, або знайти винних (маю на увазі, нарікання на тих, хто виїхав).
Чи я мала стати депутатом і рватися в президенти, аби змінити державу? А якщо то не моє покликання?
Я вже колись писала тут про одну знайому, яка нарікала дуже на Тимошенко, але коли я спитала, а що би вона робила на місці Тимошенко, та відповіла, що "ясно, що би крала, що я дурна, аби такою можливістю не скористатися"? Коли більшість перестане просто нарікати, а дійсно змінить своє мислення, тоді й зміни будуть можливі. А коли ми ніби розуміємо все правильно, але несемо хабарі наліво й направо, або оправдовуваємо маленькі "подяки", а засуджуємо лише великі, то це не зміни чи починання із себе, це подвійні стандарти.

Не пишу ні до кого особисто, то просто роздуми, бо дуже багато мала розмов із батьками, особливо з татом на тему того, як я зрадниця своєї батьківщини. Що з того, що мої батьки прожили все своє життя чесно, і далі так живуть. То не вплинуло на державу, на жаль, ані на маси, при тому, що вони як вчителі мають прямий вплив на наступні покоління. Хоча, хто знає, може, якраз такі, як вони й допомагають у зростанні здорового покоління. Ще би не було корумпованих та корисливих учителів, було би взагалі чудово.