Відповідь: Ми і наші мами Я більше до теми "Моя мама-бабуся" Мене ДУЖЕ дратує, коли на моє зауваження чи прохання чогось не робити (відносно синочка) відповідь зазвичай: "А що тут такого?!"(то ще так нічо) і "Ну страшне!" (оце просто виводить!) Свіжий приклад : синок стоїть біля ями, що веде у підвал. Мама: - То нечемних дітей в ту діру садять. Я: - Мам, ну що Ви таке кажете? Нашо брехати дитині? Мама: - А що такого? Ну страшне!.. То добре, що зараз Ярик ще "безстрашний воїн", і йому фіолетово, чи в підвал, чи на стрих, чи в пащу лева Але, по-перше, це може змінитися, а по-друге, я таки не розумію, НАЩО брехати дитині? Причому отак собі, знічев'я, бо в той момент він якраз нечемним не був.
Відповідь: Ми і наші мами я вас так розумію. добре, що мій чоловік був поруч, а то незнаю як би це я сама пережила. тоді ми ще не були одружені. і ще для мами і будь-якої жінки розлучення сильний стрес і кожен "переживає" це по-своєму. от моя мама каже тепер я житиму для себе і як для мене добре. наберітся терпіння.
Відповідь: Ми і наші мами У нас з мамою хороші стосунки, вона і друг, і порадник, і критик Так, деколи сваримось через побутові дрібниці, і нервуюсь на неї (через шо потім сама на себе ), але зрештою розумію, що ніхто ніколи не зрозуміє, не підтримає так як вона. Кожного дня дякую Богу, що вона в мене є.
Відповідь: Ми і наші мами А мені надоїло бути, як пінг понґ м’ячик між мамою і чоловіком. Я справді одного дня таки зберуть і піду геть. Нехай вона собі сама сидить і в свому багні риється. Так як вона терпіти не може мого чоловіка, і постійно робить кумедію і все, щоб не сталось валить на нього то мені надоїло. Он сьогодні звинуватила його, що він пробив діру в трубі. Ми на другому поверсі, а труба в неї в ванні над стелею... він не знаю чим, би мав кулупати аби зверху зробити діру. Ну, то сказала нам, що ми купатись не можемо, а тоді - ТО ЩО І Я ТАККОЖ НЕ МОЖУ. Я їй кажу, то стік, то стік відповідно йде вниз а не догори, на що вона мені гавкнула - Я знаю, що ти мудра і ти все знаєш. (Відплачує мені за те, що я їй сказала, що вона всюди пхається)... Ну але я і чоловік, то таке. Я вже привикла, хоч чоловік ну ніяк... Але, що вона довела малечу до сліз, то я їй напевно не пробачу. Яка вона бабуся, якщо вона так поводиться з маленькою дитиною. Що дитина винна? Вона прийшла і попросила побавитись, то та відбирала в неї все, що дитині попалось в руки і казала то моє, і казала, що не розуміє що означає бавитись. Дитина в сльозах вилетіла з кімнати, сиділа в неї під дверима і плакала, а та хоч би хни. Я забрала дитину, але дитина є дитина через пару хвилин знову побігла подивитись, що там на долині... в результаті знову дістала від доброї бабці. Ну скажіть мені як будь-хто буде її любити і до неї добре відноситись, якщо вона така зла. Просто злюка. Я таки напевне одного дня наберусь сміливості і скажу, що якщо їй не подобається мій чоловік, то ми забираємось геть, хоч то наша хата. Хату продамо, дохід поділимо на половину, аби вона вже не нила, що вона на нас життя поклала і ней шурує до доброї сестри. В неділю була кумедія, бо мій чоловік не пішов на роботу і вона мусіла терпіти його присутність в машині, коли їхали до церкви. Де там християнська любов? Я не знаю... але направду мушу виговоритись бо мене то вже просто забембало.
Відповідь: Ми і наші мами так виглядає що то єдиний можливий вихід. але не Ви сама, а з сім*єю. Просто потрібно жити окремо. бо надалі покращення не прогнозується.
Відповідь: Ми і наші мами накінець-то! Маруся, порахуй скільки часу ти страждаєш? краще не буде, поки не роз'їдетесь. Я направду не розумію такого терпіння - воно ні кому не на користь, навіть твоїй мамі. Може вона буде окремо щаслива? Пам'ятаю, що ти не хотіла порад, але звертаюсь до всіх - своїм терпінням ви тільки спонукаєте своїх кривдників до нових принижень вас. Ви нікому нічого не винні. Крапка! і не зобов'язані терпіти образи, навіть від мамів.
Відповідь: Ми і наші мами В режимі окремих квартир в нас з мамою практично ідеальні стосунки. За умови що вона не наводить порядок в мене, а я в неї. І претензій нема, і всі щасливі.
Відповідь: Ми і наші мами давно уже збираюся написати сюди, або в "Хоч серце розривається навпіл, пишу..." і зараз не впевнена, що відішлю цей допис... у цій темі є кілька і моїх дописів. Теж належу до дочок, які завше були "на прицілі критики". я вдячна своїй мамі багато за що - по-перше, що мене народила. далі - що дала мене у школу зі складнішим навчанням, а потім посприяла, щоб я здобувала ту освіту, яку хотіла (сестрі такої можливості не дали) - це і зараз мій хліб. далі - відпустила на навчання, лишившись з моєю 3місячною дитиною (це мало негативний вплив на мої стосунки з дочкою, але на той момент я просто рвалася на навчання - не знати, чи моє примусове "мамівство" було би благом). далі постійно намагалася матеріально допомогти, навіть коли ми вже цього не потребували. напевно, ще щось дрібніше... у нас були просто жахливі стосунки. вони покращали, коли мама пішла жити окремо це взагалі страшна історія про смерть моєї дочки і про невміння моєї мами навернути мене до нормального життя - те, як вона мене заспокоювала ("не можна так плакати/поводитися/жити" додайте своє), лиш дратувало,прохання просто помовчати подіяло лиш тоді, коли я вхопила ножа. це сталося за кілька днів до "40 днів", з цвинтаря мама поїхала до сестри. з часом ми помирилися, та, на жаль, не порозумілися та ніколи ці стосунки не були такими, щоб я була задоволена... тобто ставлення до життя і всього решта моєї мами ніколи (ну відсотків на 90 точно) не співпадало з моїм. добре пам'ятаю мамині слова в пориві недоброти в якомусь конфлікті "я так знаю, що доброї старості коло тебе не матиму", "...що ти мене не доглянеш" тощо тощо. ще все моє свідоме життя мама боялася бути лежачою хворою, боялася мучитися і тяжко вмирати, але то в іншу якусь тему і так трапилося, що у вересні мама попросилася до мене (не "до нас" - дослівно), бо більше не могла справлятися з онкологічними болями. звісно, я не випоминала їй її слів, а вона не пам'ятала. напевно. лежала мама трохи більше місяця. останні три тижні свого життя мама була на наркотичних знеболювальних. від них вона мала істерики і галюцинації.Перебуваючи у них, вона мене і далі звинувачувала - що не так перевертаю, що роблю їй боляче - притискаю, дряпаю нігтями, що повідрощувала (а мені руки облазили від постійного миття, бо ж уколи, перестеляння, годування. натирання тощо тощо - які там нігті! скорше пересохла кутикула), цілу ніч била, "який я маю клопіт, що то ти мене доглядаєш!", "ти мені робиш все зле, а Настя (моя дочка, мамина внучка) - добре". ми навіть експеримент робили - мамі було прикро відкривати очі, я її годувала, "робила то зле", мама почула Настин голос - "Настю ходи, погодуєш мене ліпше", Настя приходить і каже - ну, вже Я тебе годую - а я вкладаю наступну ложку мамі до рота. "о, бачиш, як ліпше ТИ то робиш!" коли мама була при тямі - а це ставалося дедалі рідше - то кілька разів намагалася цілувати мені руки, від чого мені було страшно незручно два тижні тому мама померла. я не мала нагоди поговорити з нею вже у хворобі, всі раніші рази роками вона уникала розмов начистоту. чому - я вже ніколи не довідаюся. коли ж я тоді намагалася вияснити, мама дратувалася. це саме та дратівливість, яка, мені здається, свідчить про невпевненість людини. у хворобі я зробила висновок, що таке причіпливе, прискіпливе ставлення до мене у мами було закладене на підсвідомості. ну, раз так яскраво проявлялося у стані "під наркотиками"? чому?? чому?? чому?? я донині плачу, як зараз, від болю, що не розумію. як людиною, мама на людях мною гордилася... на людях... і це затьмарює мені спогади про маму... на жаль... наскільки було б краще, якщо б так не було... а про померлих не можна погано... але вже за цих 16 днів відчуваю, що скучила... є - ні, не думки, лиш зародки думок - щось я давно не дзвонила; о, треба це мамі сказати - і подібне. дуже сподіваюся, що з часом ці спогади згладяться і стануть такими, якими "мають бути"... тапками не кидайте... ловлю погано... щиро дякую всім за підтримку - таку шалену і моментальну
Відповідь: Ми і наші мами Не мучте себе, все зовсім не так. Два роки тому помирала моя двоюрідна цьоця, мала діабет. То вона перед смертю стільки нервів виїла своїй дочці і улюбленій онучці, що жах: і нила, і придиралася, ночами навмисне товкла в стіну, щоб ніхто не спав, бо їй не спиться, і говорила щось подібне. Це хвороба робить людину такою. Ваша мама вас любила, це безперечно. Просто є такий тип людей, я он також дізналася, що мій страшенно строгий дідусь насправді не міг натішитися мною, всім знайомим хвалився, яка у нього онучка. Це вже люди на поминках сказали, а так я більшість свого шкільного часу була "турком" і "гниляком". (Хоча я все-одно знала, що дідо мене любить).
Відповідь: Ми і наші мами мені здається, трошки інакше - є люди, які піддаються тОму, щоб стати такими, як Ви описали... дуже сподіваюся, що, коли я доживу до старості і буду немічна (це, певно, краще, ніж померти молодою?), то тішитимуся, якщо коло мене будуть близькі, які мені допомагатимуть - бо могли би і не робити цього... а раз роблять це - то є чим тішитися? учора скинула верхній шар усього цього болю. Рушили цей процес Марусині дописи. Моя мама теж неабияк наполягала на своїй правоті, на тому, що так, як робить вона - єдино правильно. Я розумію, що це - прояв страху залишитися "нє у дєл". Людина ,яка має мало за що триматися, тримається за це з усієї сили... але ж як важко ближнім!!! як важко витримувати цей тиск "абсолютної правоти" - як би вони це не розуміли... Господи, дай же сили мати різнобічні зацікавлення, мати своє ЖИТТЯ і дати іншим жити СВОЇМ а з мамою - мама і мені б поїла нервів значно більше у хворобі ,якби я далася на те... відколи жили окремо - 10 років як-не-як стаж - то навчилася розділяти котлети і мухи... а так - родичі, знайомі, швидка, врешті-решт - всі відзначали, що догляд у мами добрий... а це, вважаю ,найважливіше... я робила, що могла, як могла і що вважала за потрібне, в першу для чергу - для кращого маминого самопочуття... а мама зі свого боку робила те ж саме... Бог їй суддя... можливо, саме такою ,як я є, я і стала, бо мала саме таку маму? звісно, я дуже недосконала, та є ж і хороші сторони... у кожного свій шлях - може, у мене він "від антиприкладу"? як і в Марусі, моя мама не бавилася з дітьми, хіба малесенькими, і від певного їх віку нарікала, що вони її уникають. а на моє "йому з тобою нецікаво - побався з ним, почитай, розкажи щось" починала вчити читати, рахувати, ще щось робити.. тобто іпостась "вчити" була первинною... я ще колись жартувала, що треба було мамі іти у вчительки замолоду... і я би була для неї доброю, коли б училася від неї, та вже давно не бачила, чого я можу навчитися... а мама не прийшла до того, щоб просто тішитися, що діти вже дорослі, що самі дають собі раду і потребують лиш підтримки, доброго слова, що їх уже не можеш навчити, бо вони вже вміють все те, що вмієш ти... це ж найбільше щастя, як на мене: усвідомлювати, що твої діти тебе перевершили! хіба від цього можна почуватися гіршою??? і тому тішуся, що моя донька - найкращий стиліст для мене ( і то нічого, що деколи занадто радикальний, і я інколи роблю по-своєму, але ж для себе - не для неї) і найбільше люблю з нею ходити на купно, що вона куди мудріша, і зарадніша, і господарніша, ніж була в її віці я; що мій син задає такі питання, на які я деколи і відповісти не можу. бо в цьому сенс життя - щоб діти йшли далі за батьків аж тепер собі подумала: може, моїй мамі саме бракувало, щоб її навчила чОмусь її мама - замучена в колгоспі тридцятип'ятирічна післявоєнна вдова-переселенка з трьома дітьми, яка просто сил і часу не мала на це? на шлюбному фото моєї мами бабуся виглядає приблизно так, як я пам'ятаю її у 70, а їй же тоді лиш 45 було...і мама робила все життя те, що підсвідомо потребувала і не мала від своєї мами... і саме з цієї ж причини я часто відриваюся від всякої рутини, щоб сказати синові, ще малому, як я його люблю, щоб доторкнутися до нього, часто хвалю його за будь-яку дрібничку, жартую з ним - бо саме цього бракувало мені вийшовши заміж, я не мала жодного почуття гумору! - не заведено у нас було жартувати, усе всерйоз. коли даю це ж саме вже дорослій дочці - то вона дивується, бо не стало замолоду мені розуму: "дай дитині те, що хочеш (хотіла) мати сама" пробачте за сумбур. сподіваюся, це все - не суцільний офтоп
Відповідь: Ми і наші мами Ми стаємо одними, або іншими саме через те які у нас батьки. Як би хто не заперечував, але в декого дитячі рани дуже глибокі і вилікуватись з них багато не хочуть, а багато і не можуть. Розуміння звідки ноги ростуть, то одне, а реально визнати, що я вже доросла і мама є просто окрема особа зі своїми відзімісями також дуже важко. Хоч, я вже і до того доросла. Я розумію, що все, що мама робить це від страху, що вона залишиться сама. А те, що вона нарікатиме на мене коли я буду її обходжувати, то я розумію. І буду поганою дочкою до кінця, це також розумію. Якось жалілась свому психологу на свої думки, що чекаю коли мама відійде. На це вона мені зауважила, що це не вихід, а моя втеча. Бо коли таке станеться, а я не пробачила їй до кінця і безповоротно за те, що вона є така яка вона є, я буду себе їсти після її смерті ще гірше. Тому, я зараз працюю над тим, аби їй пробачити. Над тим аби відпустити, і одного дня таки не боятись і сказати, - Мамо, я вас дуже люблю, але спільне життя робить мене нещасливою. Мої слова не означають, що я вас будь-куди викидаю з хати, просто висловлюю свої почуття. Вони в мене такі, які є. Можливо мені було б легше, якби чоловік був добрим другом і товаришем, так сказати сильне плече, але нажаль і він не є таким. Ні, він в побутових речах, скажімо як я закомандую посунь тумбочку, то він то зробить... але власне опора така як мені потрібна в емоційному плані, то не приходить від нього. А так б хотілось, щоб він був саме такою опорою. Він відмовляється розуміти, що мені психологічно важко піти і сказати мамі в очі - ви така сяка, відстаньте від мене. Не в мамі справа, а в мені. Я вже настільки заклала мамині слова в голову, ну і мужові також, що мені важко почути саме себе. Мене, нікого більше тільки мене. А це важко зробити, бо навіть якщо вони замовкнуть мені в голові, в реальному житті вони продовжують співати щодня одну і ту саму пісню. Саме тому, я і зайнялась собою, бо ніякі статті і книжки не давали мені потрібного оздоровлення. Збудник постійно присутній. Це так само, як сипати сіль на відкриту рану. Вже ніби і заживає, а тут тобі солі насипали, щей часами кислотою хляпнуть. Що робити. Витираю, зализую, лікую. Але хочу ще додати. Незважаючи на це все, я свою маму дуже люблю. Буду її обходжувати якщо захворіє, не залишу. Діти її всеодно люблять, і йдуть до неї, навіть незважаючи на те, що вона така яка є. Ми їй потрібні, але вона заперечує це щодень.
Відповідь: Ми і наші мами у цьому питанні чоловік і не може бути опорою - він не розуміє стосунків між жінками так, як жінки. я доросла до того, щоб сказати щось подібне - "...але жити разом з тобою не можу". але на той момент мама вже жила окремо. і взагалі - я сама значно подорослішала, коли сама собі стала господинею. оце також про мене, але що я себе за то їм - не скажу. принаймні наразі нє. та і загалом, вже кілька років, як перестала "їсти" - себе і когось за що б то не було... то була колосальна робота... тому думаю, що їсти не буду. але з маминим відходом робота над тим, аби пробачити - і її, і себе - не припинилася... от я не розуміла... до останнього надіялася на добре слово... ні, не вдячність... власне просто добре слово. можливо, так було легше мені - сподіватися... бо я є та людина, яка не витримає безнадії... може, я не реаліст... але вже така як я тепер розумію - маминим кредо було "я не можу" із підтекстом "а ти зможи" або "мені все одно, чи можеш ти"... от і моя проблема в тому була - знайти себе. і я тішуся, що певною мірою, думаю, немалою, мені це вдалося. але... "віднаходження себе" не рятує від споконвічної потреби дитини почути, побачити, відчути схвалення від мами, нехай цій дитині вже й десятки років. принаймні такий мій досвід. коли було зле мамі - цукор, тиск, конфлікт зі сусідкою, щось болить - то то все, що їй треба було, це "як мені тебе шкода", "яка ти бідна" тощо. намагання допомогти, порадити сприймала у штики. якщо ж було зле мені - "я розумію, але ти мусиш..." і донести, що мені потрібно те ж саме, що і їй, я не зуміла. не вдалося. чи було можливо в нашій конкретній ситуації - не знаю... тому бажаю усім, щоб не шкодували доброго слова, похвали, підтримки і підбадьорення для близьких, та й далеких, і щоб не шкодували Вам.
Відповідь: Ми і наші мами Дівчатонька, любі мої, мама - то святе... Шануйте їх, поки маєте. Моя мамочка далеченько від мене, бачити її часто не маю змоги, але, дякуючи телефону, чую і подовгу говорю щодня. Подорослішавши, всі це зрозумієте, а особливо, коли подорослішають ваші доні. Вчіться пробачати, розуміти. Послухайте ще разочок Скрябіна "Мам" (дякую Андрієві за цю пісню)...
Відповідь: Ми і наші мами Хотілось би, але ж то "святе" колись заявило мені: Краще б я зробила аборт! :umbrage: Я своїй дитині такого не скажу, НІКОЛИ! :shutup: Її навіть мамою називати не хочеться Щойно закотила скандал моєму чоловікові зі словами: "гибай звідси туди, де прописаний" Зробила з мухи слона на рівному місці, блін :bazar: Мої коліжанки в шоці, бо такої мами ні в кого немає, а в мене є, на жаль
Відповідь: Ми і наші мами "Родные ближе когда они дальше". Неможливо посперичатися з тим, що мам треба любити й поважати, особливо це розумієш коли сама стаєш мамою. Просто двом хазяйкам під одним дахом важко уживатися і взагалі дорослі діти мають жити окремо, нажаль не в кожного і не завжди є така можливість. Але як на мене в проблемі батьків і дітей частіше винні діти, тому що в будь якому випадку, ми хоч і заслуговуємо відповідної поваги як дорослі освідомлені особистості, та для батьків завжди лишаємось "малечею". В китайський (чи в японській) точно не пам"ятаю є ієроглиф дві жінки під одним дахом. Вгадайте що означає?=))) Велика біда, неприємність... Отже, Solo Galka, або роз"їзжайтеся, або терпіть... Нажаль...
Відповідь: Ми і наші мами це точно. Коли мама поїхала відчула що мені її морально нехватає. ---------- Додано в 22:29 ---------- Попередній допис був написаний в 22:22 ---------- Галя це емоції, завтра прийде розум і все сприйметься в іншому світлі. Тяжко жити разом. Думаю мама завтра всеодно пожаліє що так вийшло, ви двоє наговорили зайвого....Завтра відійдете, в мене так з сестрою буваю(через побут) але зразу миримся бо вже купа років живем без тата та мами
Відповідь: Ми і наші мами Та ні, вона ніколи не вибачається Сьогодні знову хотіла закотити скандал, вже з іншої дурниці Це називається старечий 100% маразм, вона завжди хороша - всі решта га...но Це не перший рік таке, зробить проблему, потім робить вигляд, ніби все добре, а на наступне наїзджання - згадує всі гріхи, які за життя я зробила Я не хочу, щоб моя дитина мене на старості років ненавиділа, вона вже все для того зробила, на жаль Звісно, пробачати треба, але ті рани просто не встигають загоюватись, як валить наступний удар, важко, нереально Роз"їхатись теж не варіант, бо через мене розмінювати 3кім. квартиру вона не буде нізащо - "якщо вам щось не подобається - тусуйте звідси" - це постійно відмазка.
Відповідь: Ми і наші мами Якщо маєте змогу винаймати, - спробуйте. З великою імовірністю багато що поміняється. Прикрим старшим людям сильно на користь для характеру йде залишитися наодинці у великій порожній квартирі, перевірено.
